Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 70)

Залізний обруч із викуваним кільцем охоплював щоглу бушприта. Ланцюг зняли щойно, бо про це свідчили сліди тертя та відсутність іржі в боковій частині кільця.

— Ви обдивилися корабель, звільніть палубу, — мовив той самий високий лицар.

— Я незадоволений оглядом, — відповів Деніел. — Ви приховуєте в’язня, котрого тримали ось тут.

Спустившись, Данило вказав на закуток.

— Тут є ланцюг. Тут він спав уночі та справляв потреби, це ж видно. А за дня його припинали до бушприта, і він указував шлях. Я хочу бачити цього в’язня.

— Він помер, і зранку його викинули у море. Це були двоє запасних гребців, яких справді тримали на носі. Але гребці часто мруть. Подивіться, біля кожного весла вже нема належної кількості рабів.

Пройшовши між гребцями, Деніел голосно промовив фламандською:

— Якщо хтось мене розуміє, озвіться! Я Деніел, колишній капер, який плавав із Джоні ван Герстом. Тепер служу його братові дейхграфові Гронінґена Йоганну. Ми знаємо, що вас везуть вказати на заховані скарби каперів. Після цього вас не залишать жити. Нам не потрібні скарби. Ми шукаємо самого Джоні. Якщо хтось знає таку людину, озвіться!

Запанувала тиша, а потім біля одного з весел піднявся араб. Йому важко давалися слова чужої мови, та Деніел зрозумів:

— Я плавав з Джоні! Заберіть мене.

Усе сталося швидко. Двоє воїнів з галери підняли арбалети, та цієї ж миті рука Деніела загребла бранця, кидаючи його на підлогу. Задзвенів ланцюг, і стріли вдарили в інших та впилися у дошки борту. Зчинився галас. Гребці зіскакували на ноги, кидаючись у різні боки. До трюму майнув натовп мальтійських лицарів. Жовніри скупчилися навколо свого командира, також піднявши арбалети.

— Схаменіться! — ревів Данило. — Загинемо усі! Без цього бранця ми не підемо!

Той, хто проштовхався крізь натовп, був невисокий на зріст і досі перебував невідомо де. Та Деніел одразу побачив, що саме ця людина тримає тут владу. Лицар здійняв руку, зупиняючи бій, який уже готовий був початися.

— Забирайте його, — промовив незнайомець. — І дайте нам плисти. Але ти залишишся з нами. Коли шлях буде вільний, тебе відвезуть на корабель.

Рух у протоці поблизу Гіоса точився до заходу сонця. Сторони таки зуміли розминутися, і тепер ніщо не заважало галері продовжити рух у тому ж напрямку. Двоє тих самих гребців чекали унизу в човні, й Данило, зрозумівши, що усе минулося й цього разу, взявся рукою за борт.

— Ти відважний воїн, — мовив до нього той самий, який зупинив бій. — Моє імя Робер де Шатьє. Я наближений великого магістра ордену Святого Іоанна. Твоє місце серед лицарства. Якого ти походження?

— Я проста людина з далеких земель, про які ви, Ваша Милосте, мабуть, ніколи не чули. Втім, виховували мене як слугу та воїна шляхетні люди, один з яких був знаним лицарем у Фризії. Тому розуміння, що таке честь, не є для мене чужим. А отже, місце моє біля господаря ось на тому кораблі.

І щойно нога Данила стала на палубу «Святої Елізи», ван Герст розкрив обійми і довго тримав у них свого найближчого та найвірнішого слугу. За цей час араб розповів усе. Упродовж п’яти років він плавав із Джоні, чув про Деніела і знав кілька історій з його участю, що розповіли старі капери. Умар не належав до особливо довірених каперського ватажка і не знав, де той ховав скарби. Нещасний лише тягнув час, сподіваючись обдурити мальтійських лицарів, до яких потрапив у полон під час невдалого абордажу їхньої галери. Він благав про милість і клявся, що не знає місць заховання золота каперів.

Але Йоганна не цікавило золото. Головне полягало в іншому — Умар знав, де шукати Джоні.

Флотилія взяла курс на захід. Ставши на містку, ван Герст глянув на Гіос. Острів залишився позаду невеличким горбком, який мав остаточно зникнути у вечірньому мареві. Йшлося до зими, і непривітний вітер, напинаючи вітрила «Святої Елізи», залазив під вологий одяг. Востаннє глянувши у трубу, Йоганн здригнувся. На високому березі застигла самотня людська постать, яка, здавалося, проводжала їхній караван. Було далеко, але враження, що той, хто вийшов на берег, махає рукою, стало нав’язливим. На мить уявилося, що це Джоні, який, за розповідями усіх без винятку, завжди налітав, наче вихор, і розчинявся невідомо де. Що, як це він стоїть на скелі та сміється, махаючи рукою їм услід?

Йоганну не здалася людська постать. На високому березі Гіоса застиг старий Гастос. Здіймаючи руки до небес, він просив у Всевишнього наслати кару на кораблі, що відпливали на захід. Губи старого ледве ворушилися, промовляючи:

— Скарай їх, Господи! І нехай немилосердний та лютий, чорний, наче ніч, Бора стане знаряддям у твоїх руках.

Наче почувши ці молитви, вітер посилювався і накочував на скелястий берег холодні хвилі. Стоячи лише у подертій сорочці, Гастос не відчував холоду, а задубілі губи його продовжували шепотіти:

— Прийди, Бора, прийди… прийди…

Нашестя невірних було страшним. Зранку, коли марево над морем почало розсіватися, із заходу наблизилися вітрила. Вони захоплювали дедалі більше простору на схід, і здавалося, скоро не залишиться бодай смужки морської далечіні, вільної від них.

Вітрила вражали. Над кожним кораблем їх було стільки, що порахувати не вдавалося, навіть приклавши до ока дюрбун. Вітер надував полотна з хрестами, і ворожа армада наближалася з кожною хвилиною. Той, хто стояв на піску, бачив лише передніх, які затуляли собою решту. З веж Хальк Аль Ваді це мало інакший вигляд. Ті, що припливли з ворожого берега, не лише зайняли увесь обрій, а й загрожували заполонити усе море, бо у той час, як перші наближалися, здалеку прибували нові й нові. Вони сунули, наче приплив.

Разом з величезними вітрильними кораблями пливли менші, також із трьома щоглами, різні галери, схожі на ті, що мали венеційці, ще менші та коротші судна з веслами й вітрилами одночасно. На передніх, що підійшли ближче, вже розрізнялися ряди воїнів, а тьмяні відблиски їхніх обладунків змушували стиснутися серце реїса. Здавалося, увесь праведний світ зібрався, щоби знищити ненависне кубло.

Хальк Аль Ваді протримався недовго. За два дні майже безперестанного обстрілу впала головна вежа, а у стіні утворився пролом. Величезні вітрильні кораблі іспанців, вишикувавшись безперервним колом, пропливали повз фортецю, даючи гарматні залпи. Усе потопало в диму. Зі стін відповідали, у них також влучали ядра, та ця шкода мала вигляд краплі у морі.

Величезна каракка «Санта Анна», що належала мальтійському орденові лицарів Святого Іоанна, стояла далі за цим ланцюгом кораблів і лише повертала до фортеці по черзі то один, то інший бік, посилаючи нищівні ядра у ворога над головами своїх. Її гармати мали таку силу, що жоден з реїсів досі не бачив. Після влучань стіни відразу сипалися і ставало видно, що протримається цей захист недовго.

Третього дня важка піхота іспанців пішла на приступ. Реїси захищалися, тримаючись за кожен камінь. Кілька разів у наступ кидалася кіннота місцевих емірів, проте вогонь аркебуз щоразу зупиняв її. Усе вирішили лицарі Святого Іоанна. Люди високого походження зі всієї Європи, війна для яких була життям, знали толк у цій справі. До вечора дві вежі було захоплено, й уночі реїси та єні-чері, які захищали фортецю, відійшли на підготовлені позиції біля Джумхарі ат-Тунісси. Бухта стала відкритою для ворожого флоту.

Усі свої галери Хизир утратив за день. Вони згоріли під шаленим вогнем невірних, адже в обмеженому просторі бухти не могли тягатися силами з величезними кораблями, обставленими гарматами. Галери знищила стіна суцільного вогню. Втрати невірних були значно меншими, і, перепочивши кілька днів, ворог рушив на Аль Джумхарі ат-Туніссу.

Сам імператор привів їх сюди й вів тепер далі. Ті, хто бачив це і зумів потім урятуватися з бухти, розповідали, як велично й урочисто Карл Габсбурґ, володар усіх християн, заїжджав на коні до захопленої фортеці, над стінами якої вже тріпотів прапор імперії. Халіф-зрадник Мухаммад Аль-Хасан був поруч із ним.

Хизир лише скрипів зубами. За ці дні він змарнів на обличчі та схуд. Ніхто не чув його гучного реготу, а слова, промовлені до реїсів, були тепер короткими та скупими. Розбитий ущент на морі, капудан-паша збирався боронити землю, що вважав своєю, до останнього.

Зведені з піску і каменю укріплення стримували ворога дванадцять днів. Іспанці підвозили нові й нові гармати, зняті з кораблів. Лотаринзькі найманці стояли навколо них суцільною стіною і стримували наскоки легкої кінноти бедуїнів, потираючи руки в очікуванні дня, коли увійдуть у місто. Те саме уявляв халіф, розуміючи, що молитви Аллаху тут не допоможуть і після відновлення тронної влади йому залишаться тільки голі стіни та пісок.

Усе вирішилося тієї ночі, коли еміри забралися геть. Кіннота берберів, не спроможна зім’яти залізні ряди невірних, які поливали вогнем, усе-таки відволікала їх від штурму укріплень. Тепер усе закінчувалося. Наступний день мав стати для захисників Аль Джумхарі ат-Тунісси останнім. Цієї ж ночі Хизир, наказавши залишити позиції, повів залишки людей на Бізерту.

За півтори доби вони здійснили перехід через піщану пустелю і вийшли на берег напівживими. Шейтан-бей тримався на ногах якимось дивом, розуміючи, що, впавши на розпечений пісок, уже не встане. Пісок був скрізь — у чагах та одязі, хрустів на зубах та різав очі. У поглядах утікачів порожніла безнадія. Все частіше звучали заклики йти на Бізерту, щоби, пограбувавши її, отримати воду та їжу.