Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 69)

За ці роки Гастос ще більше висох та постарів і твердив, що Джоні зник іще восени. Те саме, наче змовившись, в один голос повідомляли усі мешканці Гіоса.

Йоганн лютував. Колишніх каперів, які полишили своє ремесло, кілька днів виловлювали по всьому острові. Збагнувши, у чім річ, вони розбіглися, наче миші, позалазивши у найвіддаленіші закутки, ховаючись у розщілинах та гротах. Не всім удалося вціліти. Пам’ятаючи колишнє, дехто з греків видавав своїх кривдників.

Спіймати вдалося шістьох. Їхньою стратою керував Ван Герст. Імператорський патент розв’язував йому руки. Нещасних вішали по черзі, й кожен наступний мав годину, аби виказати місце перебування колишнього ватажка. Тому троє останніх почали клястися, що знають, де заховався Джоні. Їх розтягли по різних місцях, де гер Йоганн власноруч допитував кожного.

Їхні відомості різнилися. Усі вказували різні острови, до кожного з яких дістатися можна було не швидше, як за місяць-другий. Вочевидь, у передчутті близької смерті нещасні просто тягли час, сподіваючись на втечу або якесь інше диво.

Деніелові насилу вдалося переконати дейхграфа не вбивати Гастоса та не кривдити мешканців острова. Він доводив, що життя з каперами не було солодким для греків, і кожен з них щодня молився, аби ті залишили острів, тому жоден не тримав би у таємниці місце перебування розбійників. З іншого боку, ще дивнішим виглядало б, якщо Джоні повідомив би комусь напрямок свого плавання, не кажучи вже про місце.

І капітан вирішив дослухатися. Тепер Гастоса тягали за собою скрізь, а в розмові наодинці Данило таки втокмачив старому, що непроханим гостям краще допомагати, і тоді їхнє перебування на Гіосі не буде тривалим.

Плавання до островів, що вказали колишні капери, нічого не дало. Деякі з них виявилися безлюдними, на інших ніхто навіть не чув про Ханса. Каперів топили там-таки, прив’язавши каміння до ніг. Останній, шостий, довго повзав у ногах своїх катів, клянучись, що знає, як виловити Джоні.

Намагаючись уникнути страти, він розповів, що торік, утративши надію зустріти галеон із золотом Нового світу, Джоні запав на португезів, які також плавали туди. Вивчивши шляхи їхніх караванів, капери готувалися до нападу, а отже, шукати їх належало у західному напрямку, обладнавши кораблі прапорами цієї країни.

Та разом з тим був інший шлях. За свідченням усіх страчених каперів, Джоні ховав скарби на островах навколо Гіоса. Адже упродовж двох останніх років шість разів брав на абордаж галеони гішпанів, і стільки ж разів на острів прибували венеційські галери, які купували товар. Тож тут було багато чого заховано, і Ханс мав повернутися. Отже, другий шлях полягав у тому, щоби просто чекати, спостерігаючи за підходами до бухти.

Йоганн замислився. Жоден із цих шляхів його не влаштовував, адже не обіцяв швидкого успіху. В нестримній люті він кидався з кінця в кінець острова, погрожуючи зрівняти усе із землею. Думка, що на всьому Гіосі не може не знайтися бодай однієї людини, котра знає про місце перебування Ханса, їла його.

І ця людина знайшлася. На двох найближчих островах за наказом Деніела було виставлено варту, яка вдень та уночі оглядала підходи до бухти. Одного ранку посильний, вискочивши з човна, наче обпечений, повідомив, що у напрямку бухти пливе галера. Вивівши два флюїти на протоки, ван Герст наказав чекати. Він молився, щоб це виявився Ханс.

На галері, що йшла повним ходом на веслах та вітрилах, добре знали, куди пливуть. Стукіт барабана долинав іздалека, два ряди її весел справно пінили воду, а підняті вітрила роздував ранішній бриз.

— У них лоцман, мілорде, — впевнено промовив Вілфорт, спираючись на гармату. — Ми свого часу не пливли тут настільки сміливо. Не знаю, чи є на галері ваш брат, але хтось її спрямовує, знаючи фарватер.

— Схоже на те, — похмуро відповів Йоганн.

Огинаючи зі заходу Гіос, вони минули вхід до бухти і лівим галсом обійшли мис, спрямовуючись далі. Лише тоді Йоганн дав команду ставити усі вітрила. «Свята Еліза» вийшла з північної протоки напереріз, перегородивши шлях. Ворог відповів цілком зрозумілим маневром — галера, стишивши хід, стала на правий борт, звільняючи порти гармат. Але відразу ж із бухти Гіоса позаду неї вийшов другий флюїт. Усі подальші спроби прибульців тепер не мали сенсу. Непрохані гості мали бути розстріляні з двох кораблів, вогнева міць яких набагато перевершувала можливості супротивника.

На щоглі галери підняли білий прапор.

У шлюпці, що підпливла до «Святої Елізи», двоє сиділи на веслах. Третій стояв на кормі. Білий плащ із хрестом ховав багаті обладунки. Високий та худий, він суворо дивився на грізних нападників, і в очах його при цьому не було страху.

— Хто ви і за яким правом затримуєте нас? — запитав цей воїн. — Відповідайте і звільніть шлях іменем імператора Карла Габсбурґа Іспанського!

— Чим підтвердите своє право затулятися іменем імператора? — запитав у відповідь ван Герст.

— Нам не треба його підтверджувати, — пролунало з човна. — Наш прапор говорить за все. Ця галера належить ордену Святого Іоанна, який вірно служить імператору та Риму, і якщо ви не розбійники, негайно звільніть шлях.

— Ви можете назвати своє ім’я та піднятися на палубу, — подумавши, мовив Йоганн. — Вам покажуть патент за підписом Великого Імператора Карла Габсбурґа, згідно з яким моя флотилія патрулює ці води у пошуках англійського капера Ханса ван Герста на прізвисько Джоні. Тому ваше судно оглянуть мої люди. Лише тоді ви плистимете далі.

— Це нечувана зухвалість! — вигукнув той. — Лицарі Святого Іоанна не потребують імператорських грамот. Нас знають усі!

— А я не знаю, — відповів Йоганн ван Герст. — Тому прочитайте імператорський наказ і скоріться. Інакше ваша галера буде розстріляна.

— Ви справді не знайомі з мальтійськими лицарями, — засміявся перемовець. — Ми підемо до дна разом.

— Навряд чи, — відповів дейхграф. — Порахуйте гармати. Ви схожі на досвідченого воїна, тож подумайте добре. До абордажу ви не доживете. Ми не заподіємо вам зла. Перекажіть капітану, що він мусить скоритися не мені, а волі імператора, тож це не принизить його гідність. Я лише виконую свій обов’язок.

Обоє говорили незнаною для інших мовою, та Деніел усе зрозумів. Шлюп повернувся до галери, а невдовзі знову підплив до «Святої Елізи». У ньому було тільки двоє гребців.

— Ми згідні надати своє судно для огляду. Але на вас чекатиме гнів імператора та Його Святості Папи Римського. Ваша зухвалість не залишиться без покарання.

— Молене, візьми загін із двадцятьох жовнірів і перевір це судно, — звелів гер Йоганн. — Двоє нехай увесь час залишаються біля бушприта, щоб я бачив. А цим перекажи: щойно вони зникнуть — ми відкриємо вогонь.

— Мілорде, — вигукнув Деніел, — дозвольте мені! Нехай ван дер Молен залишається біля вашої милості, а я піду. Я довго жив з каперами і знаю їхні звички, чую їх за милю. Тут таки нечисто. Вони пливуть до Гіоса, наче щось тут забули. Я пам’ятаю в обличчя багатьох. Мені треба туди.

— Нехай, — подумавши, відповів шкіпер. — Але будь обережний.

Шлюп добряче гойдало, проте низька посадка мальтійської галери дала змогу Данилові схопитися за борт і тримати, поки жовніри дерлися по кинутому трапові на її палубу. Всі без винятку за його наказом вдягли обладунки, і це означало, що у разі сутички жоден не вистрибне за борт. Сам він піднявся на палубу останнім.

Лише тепер вони зрозуміли, куди потрапили. Воїни, які їх оточували, стояли мовчки у повному бойовому вбранні, а статура та вираз облич свідчили, що люди ці звикли проводити життя у постійних боях. Той, який плавав до «Святої Елізи», також був тут.

— Я помічник шкіпера «Святої Елізи» Деніел, — промовив Данило. — Ми не бажаємо битися з вами. Дозвольте нам оглянути судно, і ми розійдемося, не заподіявши шкоди один одному.

Непривітні мальтійці не бажали називати своїх імен. Високий у плащі вказав рукою, і загін Данила рушив уздовж палуби. Відразу ж два десятки воїнів з галери пішли слідом. Тримаючи напоготові арбалети, вони не відставали ні на крок. Решта залишилися біля бортів. Кожен із жовнірів також тримав зброю напоготові, добре розуміючи, що у випадку сутички вижити навряд чи вдасться.

Галера була новою. Дошки палуби та бортів ще не порепалися від сонця та морської води, зовні не понаростало водоростей, які не раз жмутом волочилися за старим кораблем, сповільнюючи його хід. Будова судна мальтійських лицарів відрізнялася простотою, і сховати щось тут було важко. Під палубою починався трюм, у якому на веслах сиділи гребці, переважно полонені бербери, про що красномовно свідчили їхні обличчя та бронзовий колір шкіри. Лише кілька з них нагадували християн.

Обходячи їхні ряди, Данило роздивився кожного. На кормі було відгороджено невеличкий відсік, де, вочевидь, складали різний крам. Він виявився майже порожнім. Одначе від погляду Данила не сховалися мотки мотузки, мішки, пошиті з грубої тканини, та кілька порожніх скринь. Ще далі були двері до величезної каюти, в якій лицарі, мабуть, спали покотом. Сморід, що стояв кругом, змушував крутити носом, та це мало допомагало.

— Ви задоволені оглядом? — запитав той самий перемовець.

— Ще залишається носова частина, — мовив Деніел, рушаючи туди.

Саме унизу біля носової частини й довелося йому побачити те цінне, чого так прагнув дейхграф. Тут, де борти галери сходилися, утворюючи маленький закуток, валявся прип’ятий ланцюг, а взявши його, Данило побачив свіжі сліди на кайданах. У них недавно когось тримали. Нічого не говорячи, він піднявся через отвір у палубі нагору й обдивився усе навколо бушприта, посунувши двох своїх жовнірів, які ретельно виконували наказ.