Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 68)

— Володарю, — мовив Сінан. — Накажи затопити галери. Шейтан-бей мовить добре. Послухай своїх вірних людей. Якщо ми справді воїни Аллаха, то не варто залишати його зовсім без війська, бо сонце ще не загасне навічно, а невірні прийдуть нові.

Хизир мовчав, думаючи про своє. Погляд його впирався у безмежну далечінь, де цієї ночі навіть не світили зорі. Й думки бейлербея морів були чорні, немов вона.

Розсікаючи непривітні хвилі холодного Північного моря, «Свята Еліза» хутко йшла правим галсом на чолі невеличкої флотилії здовж узбережжя, яке вузькою смужкою майоріло по лівому борту. Хвилі підносили корабель, і, злітаючи вниз, він врізався у білі гребені, здіймаючи бризки до самого бушприта, прикрашеного вирізьбленим погруддям тієї, хто став для нього морською богинею.

Троє флюїтів тримали курс на південь уздовж західного узбережжя, день у день наближаючись до протоки Джабал-Тарік, за якою відкривалося тепле Середнє море з купою островів, котрим, за свідченням Деніела, не було рахунку.

Та погляд суворого шкіпера увесь час тягло на протилежний бік, куди щовечора ховалося сонце, звідки прилітав вітер, приносячи через нескінченні морські простори невідомий запах далеких земель. Туди й лише туди Йоганну ван Герсту хотілося плисти понад усе. Втім, у секретері капітанської каюти покоївся не той папір, який дозволив би дивним кораблям, що за такого шторму упевнено сиділи, наче качки, у воді, взяти курс на захід. Інший патент, щоправда, також за підписом Карла Габсбурґа, свідчив про те, що його флотилія з трьох суден волею імператора спрямовується у води Середнього моря як каральна експедиція для знищення англійського капера, розбійника Ханса ван Герста на прізвисько Джоні, ворога іспанської корони.

Саме ця грамота давала трьом голландським флюїтам право безперешкодного проходу Джабал-Таріку та подальшого перебування у тих водах. Йоганн розумів увесь ризик експедиції, як і примарність своїх шансів на успіх, але зупинитися вже не міг. Життя у Гронінґені й тиняння між численними дамбами перетворилося на кару, адже думки про Новий світ доїдали його неспокійну голову та неприкаяну душу.

Війська ненависного Карла Габсбурґа на цей час заполонили Фландрію та більшість ще колись вільних північних земель, перетворивши їх на іспанські провінції, тому діяти проти волі імператора не виходило ніяк. До того ж, кілька найнятих за наказом ван Герста шпигунів, які зуміли повернутися з Австрії та Лотарингії, привезли невтішну звістку.

Супротивник Деніела у Коніксберзі Гатило сказав правду. Міхель Хлінскі, його кривдник та ворог, який понад двадцять років тому, залишивши службу в покійного нині імператора Максиміліана, повернувся до двору польсько-литовського короля, звідки походив як вельможа, невдовзі зчинив заколот проти свого сюзерена і був розбитий королівським військом. Рятуючись од гніву Жигимонта, кнезе Міхель присягнув на вірність правителеві далекої Московії, що воювала з Литовсько-Польським королівством, та перейшов на бік ворога. І вже там, набувши високого стану, внаслідок знову ж таки інтриг між наближеними, був ув’язнений.

Та й це ще було не все. Небеса таки намагалися тримати бік нещасного дейхграфа, проте виявилися безсилими. Останні роки свого життя попередник Карла Габсбурґа, великий імператор Максиміліан, вів перемови з московським царем Василієм щодо викупу свого улюбленця. Таким чином Міхель Хлінскі, або, як називав його Деніел, «князь Глинський Михайло», міг повернутися до середовища цісаря, а отже, опинитися у межах досяжності. Міг. Та як, виявилося, до успіху перемови не привели. Володар дикої країни не послухав наймогутнішого монарха Європи, тому кнезе Міхель Хлінскі досі залишався ув’язненим у далекій та недосяжній Московії, а отже, надійно захищеним від його справедливого гніву.

Саме ця неприкаяність і змусила дейхграфа ван Герста відіслати нове прохання до іспанської корони, а відповідь цього разу не забарилася. Й у випадку успіху йому обіцяли дозвіл на спорядження іншої експедиції — тепер уже у Новий світ, де нещасний сподівався таки знайти для себе нове життя.

Увесь цей час поруч із ван Герстом залишалася ще одна людина, якій довелося розпрощатися з мріями. Життям Деніела стали зброя і загін. Відтепер, куди б доля не закинула дейхграфа Гронінґена, поруч був кремезний воїн, здатний допомагати в усьому. Загоном, чисельність якого зросла удвічі, й надалі командував ван дер Молен, проте Деніел стояв над ним. Коли ж вони обоє з ван Герстом долучалися до мирної справи, ці руки з неабиякою наснагою робили все.

Море не бажало миритися з тим, що фризи відхопили у нього землі. Рік у рік зростав рівень води у прилеглих до берега заболочених місцинах, куди під час бурі накочувалися непривітні хвилі. Тому щороку багато зусиль витрачали на підсилення системи дамб, за які ван Герст відповідав перед радою міст та регентом. І не хто інший, як Деніел одного разу спромігся зробити те, до чого досі не додумався жоден із його радників.

А коли було остаточно прийняте рішення вирушити на пошуки Джоні, знову виникла необхідність переобладнання флюїтів, які напочатку готували, щоби плисти через океан. Тепер їм не загрожували величезні хвилі Атлантики, а потреба завантажувати трюми доверху зникла сама собою. Натомість кораблі мали стати легкими і здатними на швидкий маневр, не втративши при цьому боєздатності.

Вони днювали й ночували на флюїтах усі троє — ван Герст, Деніел і старий Вілфорт, який, згадавши молодість, зголосився плисти на південь як головний канонір. Гармати зняли з верхньої палуби, збільшивши таким чином стійкість та полегшивши хід. Вітрил додали, а руками Деніела на носі флагмана за спиною святої Елізи постало справжнє гарматне диво, керувати яким міг лише він.

Саме тут, на обгорнутому вологою нічною темрявою флюїті з назвою «Свята Еліза», у шкіперській каюті, коли Вілфорт захропів після келиха рому, й довелося Данилові почути стару історію, яку, мабуть, уже давно забули всі її учасники, крім гера Йоганна.

…Землі вільнолюбивих фризів, які віддавна заселили північне узбережжя поруч із фламандцями, з котрими торгували споконвіку, завжди не давали спокою сусідам із півдня й заходу. І чергова спроба саксонського курфюрста Альбрехта, яку підтримав великий імператор Максиміліан Габсбурґ, цісар австрійський, дід теперішнього Карла Іспанського, увінчалася успіхом.

Місцина, в якій зійшлися два війська, була розташована неподалік прибережного містечка за стінами замку старого барона Андбергена, який недавно таки уклав шлюб між своєю донькою — Елізою Андберген та сином дейхграфа Гронінґена — Йоганном. Нижче походження сусіда — вихідця з Британії — довго було перепоною до щастя молодих, та зрештою барон погодився. Однак ідилія тривала недовго — почалася війна. Північні міста об’єдналися у боротьбі з ненаситним Габсбурґом, і напочатку успіх був на їхньому боці. Імператор Максиміліан був розбитий та потрапив у полон до фламандців.

Але невдовзі саксонський курфюрст Альбрехт, його вірний підданий, пішов з військом на фламандські землі та обклав Брюгге, де був ув’язнений імператор. Володаря Альбрехт зумів звільнити. Назад військо імператора йшло через землі фризів, які досі противилися його владі.

Бій був запеклим. Воїнство курфюрста зав’язло у болотах, не здатне обійти фризів, які вдало обрали місце битви. Кілька разів кіннота принца Альбрехта, якою командував чужоземний воїн з литовських земель, названий за швидкість Крилатим Лицарем, намагалася здійснити флангові маневри, щоб ударити ззаду. Важко озброєні вершники стрягли у болоті, втрачаючи сили та віру в перемогу. Усе йшло до відступу.

Та коли курфюрст уже готувався командувати про відхід, Крилатий Воїн, згуртувавши кінноту, повів її просто на гармати фризів. Небагато саксонських лицарів залишилося живими, проте вони зламали непоступливу оборону ворога, і тоді розлючений чужоземець повів лотаринзьких найманців на замок, який не мав чим боронитися, бо всі воїни вийшли на битву.

Поранений Йоганн потрапив у полон, а коли був підписаний мир з імператором і бранців відпустили, виявилося, що замок зруйновано, а на мешканців, барона та його доньку чекала страшна смерть. Відтоді, оплакавши дружину, молодий ван Герст уже не думав ні про що, крім помсти. І ставши підданим великого цісаря Максиміліана, імператора Римського, звинувачував іншого його слугу — кнезе Міхеля Хлінскі у нешляхетному вчинку — вбивстві барона, вимагаючи двобою як засобу вищого суду.

Та ворог уже повернувся до двору іншого монарха, і почалася тяжба не на один рік. А потім помер імператор Максиміліан. Риси обличчя гера Йоганна загострювалися, а язик ставав зовсім неслухняний, і він гатив кулаком у стіл, коли розповідав цю сумну історію, від якої не отямився досі.

— Кнезе Міхель — могутній воїн, — насилу промовляв Йоганн, — і, напевно, у цьому двобої на мене чекає смерть, та я прагну його досі.

Лише при наближенні до грецького узбережжя Деніел побачив, що слід од цієї розповіді остаточно зник з обличчя його господаря. Усе пояснювалося просто. Острови тепер виднілися кругом — ближче й далі, а попереду були нові. І на якомусь із них ховався Ханс.

Гіос Данилові вдалося знайти лише за місяць блукань. Розділившись на дві групи, флюїти дрейфували між островами, яким справді не було числа. Серед зовсім невеликих траплялися й такі, що їх насилу обпливали за день. Та на усіх скелі здіймалися просто з пінистих хвиль. Глибина давала чужинцям змогу підходити на флюїтах близько до берега. Капери залишили острів. Бухта, де завжди стояли їхні галеаси, виявилася порожньою.