Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 59)

— Я хочу бути з вами, — не замислюючись, сказав Лук’ян.

Вигуки схвалення залунали з новою силою, та Хизир випростав ноги, встаючи на повний зріст, і всі знову замовкли.

— Нехай буде так. Тоді слухайте мою волю — більше нема Лукані. Відтепер тебе зватимуть… і ти сам створив це ім’я…

Галери підкидало на хвилях. Під завзяте рипіння бортів численні весла врізалися у смарагдову воду, зчиняючи піну, а чайки, наче п’яні реїси, роїлися навколо, намагаючись перекричати одна одну. І в цьому лементі усі на галерах на хвильку завмерли, адже кожен хотів на власні вуха почути, що вигадав їхній володар.

— Шейтан-бей! — зрештою вигукнув Хизир, здіймаючи догори шаблю. — Шейтан-бей. Нехай від нинішнього дня Всемогутній Аллах оберігає, як кожного з нас, реїса Шейтан-бея, нашого брата.

Крики залунали з новою силою. Біль у боці Лук’яна кудись зник, і лежати було несила. Схопившись за борт галери, Лук’ян спробував підвестися. Його піднесли, допомагаючи. Гупали барабани, підганяючи гребців. Гамір стояв неймовірний. На сусідніх галерах махали руками, підхоплюючи оте загальне піднесення, яке, здавалося, має першим дістатися Аль-Джазаїра, далеко випереджаючи реїський караван.

Барон де Кройн забув про спокій, відколи залишив замок Леуварден. Коні зовсім стишили хід, і карета перевалювалася по горбах, від чого голова його гойдалася на плечах, потрапляючи в обвіконня, коли той, хто найбільше не полюбляв мандрівок, намагався виставити її, з тривогою оглядаючись назад.

Зрештою він полегшено зітхнув. Ліс, де розбійники марилися за кожним деревом, залишився позаду. Польова дорога стала рівнішою, і шляхетний на вигляд літній чоловік у береті з малинового бархату відкинувся на спинку сидіння, заплющивши очі. Та кінські копита зацокотіли зовсім поруч.

Йоганн ван Герст нахилився, зазираючи до карети.

— Як ви, бароне?

— Іще живий. Мюнстерських розбійників нам так і не довелося побачити. Отже, добити мене має ця трясуча дорога.

— Дорогий бароне, нам із вами ще сто літ потрібно жити, — усміхнувся Йоганн. — Інакше для чого ця подорож? Женіть геть похмурі думки. Коли нам зготують оленячі реберця у замку Гронінґен, ви сміятиметеся над оцими вашими жахами, повірте мені.

— Краще б мені зготували їх у замку Леуварден, — пробуркотів той. — Ви самі знаєте, яким випробуванням є для мене навіть недалека мандрівка.

Ван Герст випростався у сідлі та відпустив поводдя, дозволяючи коневі вільно бігти поруч із каретою. Адже дорога стала ширшою, і він сподівався розрадити співрозмовника.

Деніел верхи їхав попереду, пильно обдивляючись навсібіч. Лісова дорога скінчилася, і він також зітхнув із полегшенням. Половина загону розтяглася попереду, друга за його наказом трималася на відстані позаду. Цокотіння копит долітало до його вух. Самі ж вершники не могли чути того, про що говорили гер Йоганн із бароном. Рівнина давала змогу далеко бачити навколо, і Даніел заспокоївся, думаючи про своє. Ззаду долітали тільки уривки фраз.

— Дорогий бароне, — повчально промовляв дейхграф, — пора припинити вагання. Ви чесна відважна людина, та, споглядаючи вашу діяльність збоку, я можу сказати лише це. Усі ваші діяння вінчає тільки несприйняття влади імператора і католицької церкви. У намаганнях проявити себе в цьому ви кидаєтеся з боку в бік. Ваш замок перетворився на притулок для першого-ліпшого, кого загнали у кут Габсбурґ і папські єзуїти. Ви з усіма, починаючи від волоцюг із Гента й закінчуючи анабаптистами. І чого досягли, крім смертельного ризику для власної персони?

Барон слухав мовчки.

— Ваша світлосте, — вів своєї ван Герст. — Пора визначитися. Кілька останніх років я пов’язаний із людьми, які знають, що роблять. З міркувань вашої ж безпеки не називатиму їхніх імен, але повірте тому, хто жодного разу вас не підвів. А сам я упевнений, що зараз ми дотримуємося правильного напрямку.

Рука Йоганна простяглася на схід.

— Ось туди нам. На землі бранденбурзькі, куди не сягає влада папських єзуїтів. Прийом у курфюрста Альбрехта Гогенцолерна стане першим кроком. Небагато європейських монархів спромоглися не підкоритися владі Габсбурґів та Риму. Саме у нього знайшов прихисток Лютер. Саме звідти друкує свої святі книги Жан Кальвін, закликаючи до справжньої віри замість тієї, що продає святотатцям індульгенції, а праведних спалює на вогнищах. Наш шлях у єднанні з ними.

— Скажіть, Йоганне, — мовив барон, — ви… із жебраками? Я не помиляюся?

— Ваша світлосте, ті, кого штатгальтер назвав жебраками, гезами — поки що у переважній більшості справді лише розбійники. Але з часом повстануть усі наші землі від Фландрії до Гронінґена. І тоді всі ми підемо в ліси або вийдемо у море. І нехай нас називають гезами — байдуже. Головне, щоб на землі нашій не стало влади Габсбурґів і католицької церкви. Щоби Святе Писання читали нашою мовою, а церковники не грузли у розпутстві, відбираючи в людей останнє. Там, куди ми їдемо, інша віра й інше життя. Там я сподіваюся знайти розуміння та підтримку.

Погойдуючись у сідлі, Деніел мимоволі слухав ці розмови, зауважуючи щоразу, наскільки близьким до його розуміння було те, про що говорили ван Герст із бароном. Він ніколи не замислювався над тим, до якої віри належить і, прийнявши католицьку, хотів лише мати змогу заходити до храму, щоби бути ближчим до Бога. А розуміння, що люди, які представляють Святу Церкву, творять справи, більше притаманні дияволу, не давало наблизитися до Всевишнього десь там, у глибині власного тіла, де жила душа. Тому, слухаючи їхню мову, Деніел подумки сам собі кивав головою.

— А розкажіть-но мені про людину, яка представить нас курфюрсту, — попросив Йоганн.

— Курфюрст Бранденбурзький Альбрехт Гогенцолерн — від часів знищення ордену — васал польського короля, ви знаєте це, — пояснював барон. — Ян Ласський походить із підданих Жигимонта Старого. Отримавши посвяту, він поступово відійшов від Католицької церкви, ставши прибічником Кальвіна. Перебуваючи у Базелі, купив у Еразма з Роттердама майже усі його книжки та вивіз до Бранденбурга. Ця людина переховувалася у мене близько десяти років тому. Її ідеї звучать дуже близько з вашими, дейхграфе. Він обіцяв відрекомендувати нас курфюрсту, який його цінить. Ось і все. Але поясніть мені, навіщо вам ризикувати, якщо ви збираєтеся плисти у Новий світ? Про це відомо в усій Фризії. Мореплавці, які вирушали туди, верталися не швидше як за чотири-п’ять років. Дехто не повернувся узагалі. Вам також, на мою думку, потрібно визначитися.

Данило завмер. Зараз він мав почути про те, що чекає його далі, бо не відокремлював тепер свою долю від долі того, кому служив.

— Дорогий бароне, це і є складова частина однієї великої справи, якою ми обоє займаємося. Неможливо, зібравши зграю гезів, перемогти імператора Карла. Потрібен час, упродовж якого належить зробити ще багато чого. І плавання до Нового світу — складова частина. Я хочу створити там нову Фризію, яка розквітне, зміцніє та простягне руку старій через океан. Новий світ — це золото, багатства, а без них неможливо воювати та перемагати. Тому, щойно випаде нагода, мої кораблі відпливуть туди. За згодою імператора, зрозуміло, адже воювати з ним іще рано.

Хизир не одразу виконав свою обітницю. На відміну від Аруджа, сліпий гнів міг затьмарити його лише на якусь мить, і якщо упродовж неї не ставалося непоправного, далі діяли розрахунок та витримана лють. А події, що сталися осторонь і на тлі яких зрада халіфа відсунулася далі, змусили надовго забути про її виконання.

Утім, повернувшись до Аль-Джазаїра, бейлербей відрядив кілька своїх галер з наказом розшукати принца Рашида — старшого брата Мухаммада Аль-Хасана, який, на відміну від інших братів, якимось дивом зміг уникнути смерті під час приходу до влади теперішнього халіфа. Його шукали до зими, і коли той постав перед Хизир-беєм, розпочинати похід на Туніссу було пізно.

Старий та хитрий реїс розумів, що як би Мухаммад Аль-Хасан не поводився стосовно нього, інших емірів та своїх рідних братів, — він був халіфом, продовженням Хафсидської династії, а отже, якщо реїс грубо захопить владу, це викличе хвилю обурення в усій Іфрикії. Так чи інакше його назвуть загарбником. А воювати з усім Магрибом Хизир-бей не збирався. Тому поквапився прийняти та приголубити нещасного Рашида ібн Хасана, пообіцявши йому повернення правдивої влади.

Звістки про це покотилися пісками аж до Каїрвана, збурюючи народ, невдоволений правлінням халіфа, а тим часом у бухті Аль-Джазаїра під пильним оком гарнізону Пеньона, який принишк, наче мишаче гніздо, ладнали нові галери, вантажили гармати, охочі йти на Каїрван стягалися до міста. Усе тривало за задумами Хизира.

Плани порушив той, хто був дуже далеко, втім пильно стежив за силою реїсів, що день у день зростала. І якщо Хизир-бей розумів, що колись це станеться, передбачити, як саме й у що воно виллється, навіть йому бракувало прозорливості та уяви.

Три османські галери прибули під стіни Аль-Джазаїра навесні, коли усе було готове до походу. А слова посланців султана Сулеймана змусили бейлербея важко замислитися. Великий Падишах вимагав його приїзду до Істанбула як намісника земель, що присягнули свого часу на вірність його імперії. Це звучало як наказ, хоча той, хто передав його, зауважив, що візит не мусить бути негайним.