Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 61)

— А чого вимагатиме від мене повелитель?

— Нічого іншого, — жорстко промовив султан. — Нічого нового. Лише того, що ти робив рік у рік досі. Хочу, щоб наш ворог Карл Габсбурґ, король усіх невірних, не мав на морі спокою ані вдень ні вночі. Хочу, щоб твої галери залазили, наче скалка, до тіла його імперії вічним болем, змушуючи тягтися рукою у незручне місце постійно, не даючи думати ні про що інше. Хочу, щоб його кораблі, відпливаючи од берегів Іспанії, розуміли, що назад не повернуться, щоб там, у себе, невірні боялися виходити на берег і ставати ногами у морську воду. Для цього віддаю тобі усі османські галери. І якщо ти не зумієш цього зробити — отже, так захотів усемогутній Аллах, бо краще за тебе цього не зможе ніхто.

— Повелителю, я вражений твоєю довірою настільки, що важко говорити, — Хизир таки підняв очі й зустрівся поглядом із султаном.

— Пусте, — поблажливо посміхнувся той. — Ми обоє — воїни Аллаха. Коли йдеться про похід, такі воїни вкриваються одним плащем та їдять з одного казана.

— Твоя схильність безмежна. І все-таки… — тепер Хизир ще ретельніше добирав слова. — Я вже не молодий. Мій вік… Чи стане сил до кінця виконати…

— Якщо Всевишній не кличе людину до себе, — дивлячись йому в очі, мовив Сулейман, — безглуздо сісти й чекати, коли це станеться. Отже, справи цієї людини на Землі догодні Аллаху, і їх потрібно продовжувати, доки стане сил.

Ці слова не раз іще звучали у його вухах згодом, коли Найвеличнішого не було поруч.

Похмурий та непривітний Коніксберг лякав заїжджих високими темними стінами, кривими будівлями, безлюдними вулицями з ватагами бродячих псів та мовчазними, відверто непривітними мешканцями. Враження, що назад звідси вже не вийти, він неодмінно справляв чи не на кожного, перед ким уперше відчинялися ворота міста, де правив останній гросмейстер Тевтонського ордену Альбрехт Гогенцолерн.

І справді, перебування у Коніксберзі розтяглося надовго. Не знайшовши у Бранденбурзі ні єпископа, ні герцога, вони мусили спрямувати свій шлях сюди, адже єпископ Ян Ласський мав супроводжувати курфюрста Альбрехта.

Ван Герст не знаходив собі місця, щодня вештаючись до палацу, де отримував незмінні відомості про те, що Його Світлість ще не з’явився і належить чекати. Обличчя його, суворе саме собою, змарніло, ще більше окресливши вилиці та горбатий ніс. Ув очах поступово зникала надія. Куди їхати далі, він не знав.

Барон, махнувши рукою на все, віддався на волю провидіння і просто чекав. Він рідко залишав стіни будинку й, палячи цілими днями камін, годинами дивився на вогонь, кутаючись у плед. Відвідавши курію, де також чекали на приїзд єпископа, Йоганн роздобув книгу, що ченці привезли з Берна, і за два талери взяв її у користування. Тож, відігрівшись, Барон де Кройн сідав до вікна і споглядав на холодну моросінь, читаючи тези Жана Кальвіна.

Після Гронінґена, що став за ці роки рідним, Деніел нудився та сумував. Кожного ранку в задньому дворі будинку, що служив пристанищем для всього загону, залишивши біля дверей варту, він вишиковував решту жовнірів, і тоді кілька годин лунали крики та дзвеніла зброя. Розбещення бездіяльністю могло вплинути на боєздатність сторожі, й він ретельно дбав про це, не забуваючи і за власне вміння. Близько полудня Данило залишав собі трьох на вибір, і бій тривав далі.

Суворо заборонивши пиятику, він дозволяв жовнірам лише по кухлю пива на вечерю. Їжа, яку готували для загону в харчевні за дві вулиці від будинку, не була смачною, і, замочивши у місцевому пиві вуса, Деніел із сумом згадував ягнячі реберця та горохову зупу Рассмуса, сумуючи за пухкими сідничками білявої Гретхен або стрункими ніжками рудої Хелен.

Чутки про повернення курфюрста Альбрехта поповзли містом і швидко дісталися до околиць. Тому зранку наступного дня ван Герст із бароном у супроводі Деніела та кількох слуг вирушили до палацу.

Вони виявилися не єдиними, хто шукав аудієнції колишнього гросмейстера, який на злеті своєї діяльності повернувся до світського життя. Площа вирувала. Прийом у герцога мав відбутися цього вечора. Вислухавши барона де Кройна, командир варти надовго пропав. Тепер час зупинився остаточно.

Той, на кого вони чекали, прибув лише після полудня. Єпископ Ян Ласський приїхав у супроводі місцевого абата та кількох ченців. Ступивши на каміння, він обвів милостивим поглядом паству і дарував благословення. Очі його зупинилися на бароні. Схиливши голову, де Кройн із завмиранням серця чекав знаку наблизитися до найсвятішої особи. Та сталося непередбачене. Поправивши сутану і показавши супроводжувальникам знак чекати, Ян Ласський сам рушив до барона, над яким височіли ван Герст та Деніел. Усі троє смиренно вклонилися.

— Мир вам, діти мої, — промовив єпископ. — І хвала Всевишньому, що дозволив вам щасливо здолати цей шлях. Я пам’ятаю, бароне, вашу гостинність та щирість, з якою ви надавали мені притулок, хоча знали, що потрапите до катівні єзуїтів разом зі мною. Добре пам’ятаю це навіть по сплині багатьох літ. І з радістю чекав на вас, отримавши послання. Ви тут, а отже, Господь не залишив нас.

Усі, хто зібрався на площі перед воротами палацу, мовчки спостерігали цю картину, зрідка перешіптуючись, та чекали, що буде далі.

— Ми підемо до палацу, і я відрекомендую вас та вашого друга дейхграфа Його Світлості курфюрстові Альбрехту. А ввечері усі ми запрошені на святковий прийом. Там і поговоримо про те, з чим ви завітали.

Наказавши Данилові чекати, обоє рушили з єпископом та зникли за важкими воротами, які для цієї особи завжди були відчиненими.

— Пся крев! — почулося іззаду. — Ласський, видно, забув, звідки родом, якщо обіймається з німчурою, навіть не глянувши у бік своїх!

— До небес піднявся. Від німчури нових канонів набрався, до короля підступає. Глядиш, і нам скоро накажуть святі образи повикидати й у нову віру перехреститися…

Деніел неквапно повернувся, ніби міцніше припинаючи коней, та непомітно зиркнув у їхній бік. Він не розумів, про що балакали ці четверо, проте кілька їхніх слів щось наче нагадали. А від одного лише погляду на них стало зрозуміло, що прояв єпископської милості до сусідів незнайомцям не сподобався. Продовжуючи прислухатися, Данило знову повернувся спиною.

Це була, найімовірніше, варта одного з чужоземних вельмож, які прибули на зустріч із курфюрстом. От тільки звідки вони? Четверо продовжували балакати, і мовлені слова дедалі більше здавалися знайомими. Та раптом його пропекло здогадкою. Вони були чимось схожі на слова його мови! Тієї, рідної, напівзабутої, якою давно вже навіть не думав.

Хто ж вони? Данилові жодного разу не доводилося чути, як говорять литваки. Казали, що їхня мова кострубата і не містить жодних схожих слів. Ці люди не були литваками. Можливо, то піддані польського короля, що правив там, де лише починалася річка Бог? Від згадки про неї усередині замлоїло, і руки, завжди тверді та спокійні, відчули незрозуміле хвилювання, котрого не було навіть тоді, коли несподівано наблизився єпископ. Що ж воно таке?

Позаду зацокотіли копита: над’їхали ще двоє. А кроки за спиною змусили Данила обернутися. Один з тих, які обговорювали неувагу єпископа, підійшов і, кивнувши стримано головою у шапці з хутром, щось запитав зовсім незрозумілою мовою.

Данило, приклавши руку до грудей, не менш стримано нахилив голову у відповідь, а слова, що мовив при цьому, залишилися так само незрозумілими для незнайомця. Двоє жовнірів на його запитливий погляд лише похитали головами, бо також нічого не розуміли, тому Деніел тільки розвів руками, посміхаючись чужоземцеві на знак вибачення.

Ті, які щойно прибули, припинали коней, і саме до цих незнайомців були спрямовані наступні слова невдалого перемовця у хутряній шапці:

— Ні біса не розуміє, скурвий син…

Данила наче обпекло. Вояк, який звертався щойно до нього, говорив до поплічника мовою русинів, котрої вуха його не чули стільки років! Від цього ноги самі почали повертати туди, де гуртувалися прибулі. А наступної миті він мусив схопитися рукою за стовпа, бо від несподіванки тіло хитнуло набік. Один з чужоземних вельмож, які позлазили з коней, мав довгі обвислі вуса, а обличчя його спотворював глибокий давній слід од чиєїсь шаблі. Й уже тепер Деніел добре знав, од чиєї. Перед ним стояв Мирон Гатило.

Погляд сотника байдуже ковзнув по кремезному чужоземному воякові, але невдовзі ж повернувся. Гатило посивів. Однак не змарнів. Так само широко стояли розгорнуті плечі, а жилиста рука покоїлася на руків’ї шаблі, піхви якої тепер прикрашало золото. Ще тоді, дуже давно, зеленим хлопчаком Данило їв очима зброю грізного воїна, запам’ятавши кожен ремінець, кожну насічку. Ця, що зараз, багато б заважила золотом, а ще більше сріблом.

Погляд лихих очей намагався пропекти його з-під хутряної шапки, прикрашеної пір’ям. Рот поступово роззявлявся, а ноги також мимохіть робили кроки у бік дебелого чужоземця в чудернацькому береті, котрий надто вже нагадував одного сільського парубка з далекого минулого. Втім, йому також не вірилося.

— Овва… — протягнув Гатило. — Та чи не повилазять мої очі? Це ти, хлопче?

Зрозумівши, що сталося щось дивне, уся їхня варта рушила слідом.

— Не знаю, кого ти думав побачити, сотнику, але це справді я.