Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 63)

Рада тривала недовго.

— Іменем Альбрехта Гогенцолерна, великого герцога та курфюрста Пруссії і Бранденбурга, наказую вам двом з’ясувати ваші особисті образи у двобої, який провести негайно у призначеному місці. Якщо ж сторони не бажають більше битися, наказую розійтися у примиренні та не порушувати спокою протягом усього перебування на землях Пруссії.

— Я не бажаю битися, — мовив Данило. — Але якщо цей лицар прагне двобою, то готовий стати проти нього.

— Я полковник коронного гетьмана польського короля, — знову завів Гатило, — і вважаю нижче своєї честі битись із простолюдином.

Суд закінчився. Їх вивели на площу та відпустили. Останній погляд колишнього сотника люто метнувся з-під шапки, ніби намагаючись запам’ятати того, кого й так не забув за стільки років. Торкнувшись берета, Данило зробив реверанс рукою і стримано вклонився. Нагайка свиснула так, що кінь Гатила загарцював на місці, захропівши від несподіваного болю.

Цокіт копит вщухав, гублячись між кам’яними будівлями Коніксберга.

Ватикан жив звичним життям. Оговтавшись від потрясінь, пов’язаних з останнім походом османів, коли турецькі галери мало не сягнули Рима, та безчинств германських найманців, покликаних, навпаки, захищати «вічне місто», осередок ласки Божої заспокоювався під полудневою спекою. Вулиці порожніли, особливо зі сонячного боку, і рух відбувався під протилежними стінами, захищеними будівлями від сонця. Здалека чулося цокотіння копит по бруківці, коли проїжджала карета в супроводі вершників, і тоді жінки з кошиками та брати у рясах лякливо притискалися до стін, пропускаючи ескорт.

Годинник на міській ратуші вдарив двічі.

Минув лише рік, відколи єпископ Алессандро Фарнезе, або ж отець Паулус, став тут господарем, але ті, хто бував у палаці й раніше, відзначали разючі зміни. Ці завжди похмурі покої втратили холодну порожнечу й набули життя та світла, яке зараз пробивалося до зали крізь величезну напівпрозору стіну з різьблених дерев’яних перетинок, обвитих зеленою лозою. У саді цвірінькали птахи. І звук від ударів підков по каменю якщо й долітав сюди, то остаточно губився у густому листі дерев.

Дзвони на ратуші змусили господаря покоїв прислухатися. Ні, браму не відчиняли. Здалося.

— Маркіз затримується, — констатував кардинал. — Не інакше, щось сталося. Можливо, плани імператора змінилися, і тоді все, що ми зібралися обговорити, — дарма.

— На все воля Господа, — глянувши догори, промовив Його Святість Паулус Третій. — Як би не було, ми чекатимемо. Усе це давно назріло, і настав час діяти. Свята Церква не може більше терпіти посягань диявола. Події розвиваються надто стрімко. Якщо раніше нас обходила лише боротьба на суходолі, то тепер темні сили сягнули морем до наших берегів. Я й раніше не міг згодитися з політикою Імператора. Та схоже, що і Його Величність нарешті зрозумів, звідки виходить головна небезпека. Гадаю, не за горами створення Святої Ліги, про яку європейські монархи говорять уже не один рік.

— Орден вирішив підтримати ваші починання, Найсвятіший Отче, — промовив Ауреліо де Ботіджеа, кремезний чоловік, потужна правиця котрого владно покоїлася на папському столі поруч із срібним келихом.

Якраз на цю руку кілька разів зиркнув кардинал Клементе, втім, цей воїн, а тепер магістр ордену Святого Іоанна звик почуватися господарем скрізь, а отже, ніхто не звертав уваги на його підозріливі погляди.

— Наші лицарі готуються до походу. П’ятнадцять галер уже озброєні та чекають наказу. Барон де Гропе готує Санта-Анну. Встановлюють останні гармати. Ця каракка варта десяти португальських галеасів. Ви побачите її міць. Ми розворушимо це кубло сарацинських розбійників, клянуся Богом!

На це Алессандро Фарнезе лише невизначено скривився. Ставши Папою, він не змінив звичок. І якщо раніше для його рішень, окрім волі Господа, нерідко мав значення здоровий глузд, то тепер це вважали Святим Провидінням.

— Сину мій, — інтонації Його Святості віддавали повчальністю, — я радий чути, що лицарі зуміли поставити справу Господа вище особистих образ. Це робить честь ордену, до якого наш Імператор не завжди був справедливий і не завжди по заслугах оцінював внесок ваших братів. Тепер не до цього, і ми повинні згуртуватися проти чуми, що насувається з півдня. От тільки усі ви помиляєтеся стосовно суті явища, з яким збираєтеся воювати. Це не зграя розбійників. Це сильний та хитрий ворог, озброєний, окрім турецьких гармат, ученням диявола.

Ледь помітна посмішка торкнула вуста синьйора Ауреліо, проте від Папи, який навіть не дивився у його бік, це не сховалося.

— Дорогий магістре, — продовжив понтифік, — ви відстали від подій, застрягши на вашому острові й ведучи спосіб життя, не надто відмінний од тих самих піратів. Не заперечуйте. Я знаю це напевно. Відколи цей тягар ліг на мої плечі, я переймаюся благом усіх християн цивілізованого світу. Відтоді наші брати, віддані справі Христа, роз’їхалися по світі, й безпосередньо від них мені відомо те, про що ви навіть не підозрюєте.

— Що хочете цим сказати, Найсвятіший Отче? — не зрозумів лицар.

— Наприклад, що знаний вам ватажок розбійників Хизир, якого тут, у Європі, кличуть Барбароссою, вже не пірат. І навіть не капер. Він вступив на службу до Сулеймана, але отримав при цьому замість каперського патента титул паші. Формально він тепер вищий чин регулярного війська османів. Султан призначив його головнокомандувачем свого флоту. А це багато що означає. Хизир тепер адмірал, хоч як абсурдно це звучить.

— Тоді про це належить говорити з Доріа, — зневажливо гмукнув Ауреліо де Ботіджеа, отримавши від кардинала новий відверто ворожий погляд.

Та Папа не зважав:

— А з адміралом Доріа вже була про це мова. І на відміну від вас, синьйор Андреа тверезо сприймає ситуацію. Доріа поведе об’єднаний флот християн, і, на щастя, йому не бракує розуму сприймати справжній стан речей. Дорогий магістре, коли Барбаросса плавав лише на власних галерах із командами, складеними з диких берберів, він і тоді топив кораблі християн, у тому числі вашого ордену. Що буде тепер, коли за його розбійницьких звичок та уміння капітана з ним попливе увесь османський флот?

— Загроза є, — похитав головою магістр, — проте, вважаю, Святий отче, ви перебільшуєте.

— У жодному разі, — тепер Паулус Третій нахилився до нього. — У жодному разі, сину мій. Та навіть якщо й так, Свята Церква вимагає від нас бути пильними, бо Диявол не спить. І то не лише мої припущення. У стані імператора також усе розуміють. Габсбурґ дуже добре усвідомлює загрозу, що виходить не так від берберських піратів або ж османських галер, як саме від цієї людини. Спроба знищити Барбароссу через халіфа, який уклав союз із Карлом, провалилася. Ми повинні зробити нову.

— Засилати шпигунів — не справа лицаря, — байдуже зауважив синьйор Ауреліо. — Втім, якщо Найсвятіший Отець вважає це за потрібне…

— А для боротьби з дияволом годяться усі засоби, — перебив Папа. — І ми разом використаємо й цей також. Увесь той непотріб без Барбаросси просто розпливеться по кутках і грабуватиме далі у міру власних можливостей. Із Барбароссою це ескадра. Без нього — просто розбійники, пірати. Сподіваюся, ви не заперечите цього?

— Ні, Ваша Святосте, — схилив голову магістр.

— Слава Всевишньому! — звів руки до неба Фарнезе. — А ось і ті, кого ми зачекалися.

Розчинилися масивні двері, й у супроводі братів-монахів до зали увійшли маркіз де Васто та отець Бертольдо, абат місцевого монастиря. Відрекомендування тривало недовго, і Паулус Третій знову перебрав ініціативу.

— Отець Бертольдо з честю виконав доручене завдання, і завдяки йому ми зараз стільки знаємо про спільного ворога.

Абат лише мовчки схилив голову. Поцілувавши перстень на руці Папи, маркіз де Васто запитався про здоров’я Найсвятішого та висловив готовність сприяти благим справам.

— Це схвально, сину мій, — зауважив Паулус Третій, — що ви відгукнулися так швидко. Настали часи, коли всі праведні люди мають згуртуватися під прапором Христа. Я знав, що ти не залишиш свого духовного наставника. Гадаю, абат розповів тобі дорогою усе, про що тут ітиметься.

— Так, Найсвятіший, — мовив маркіз. — Мені було цікаво зіставити те, що я знав, і нове, про що розповів отець Бертольдо. Відвідавши двір імператора у Мадриді, я наче накидав у голову стільки, що втратив дар мислити. Після розмови ж із абатом усе ніби розклалося по полицях і вмістилося багато іншого, чого не знав навіть Його Величність.

— Абат Бертольдо — моя правиця у багатьох важливих справах, — згодився понтифік. — Але перейдемо безпосередньо до головного. У нашої Церкви багато вірних синів, за допомогою яких задум вдасться, я вірю. Ми знищимо диявола. Імператор Карл, як і личить воїнові, намагався діяти через ворогів Барбаросси. Ми ж спробуємо навпаки — через його друзів та пособників. Святі брати, вихованці абата, побували скрізь. Завдяки їм ми знаємо, що у почті Хизира є християнин. Звуть його Марко де Агостіні, колишній синьйор, виходець з Неаполя. Тому я й дозволив собі запросити вас, маркізе, для розмови.

— Де Агостіні… — вражено повторив гість. — Чи не той це Марко, з яким я був близько знайомий у Болоньї? Ні, не може бути…

— Може, — запевнив Фарнезе. — І я розповім тобі про цю людину більше, ніж ти знаєш, хоча свого часу ви захищали один одному спину й ділили їжу та воду, а потім ти намагався випросити для нього помилування у Великого Інквізитора.