Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 60)

Хизир надовго замислився. Похід на Туніссу був повністю підготовлений, а султан давав час. Тим паче, Каїрван лежав на шляху до Босфору. Але ватажок реїсів добре розумів, що не так просто навести лад у володіннях халіфа, навіть швидко захопивши міста, і похід затримає його до зими. Можна було вирушити до Істанбула негайно, а на зворотному шляху зустрітися з головним своїм караваном та відвідати халіфа. Та невідомо, скільки часу займе візит, адже посланець османів не повідомляв про його мету.

Хизир обрав друге. Колись давно, після загибелі Аруджа, коли залишився сам серед численних ворогів, він уже робив подібний вибір і не помилився. Щоправда, тоді йшлося про союз із Селімом — батьком теперішнього султана. І Хизир-бей, щороку відсилаючи багаті подарунки до Істанбула, навіть тоді, коли після смерті батька до влади прийшов Сулейман, жодного разу не пошкодував про це.

Усі його прибічники були правими руками, кожен у своєму. І один з них, Марко де Агостіні, той, котрий із невірних, знав дві речі, які розуміли ще стародавні греки у далекі часи, коли були могутніми воїнами. Марко прочитав багато книжок, про які на Магрибі навіть не чули, а також добре говорив арабською, і з його вуст ці речі називалися стратіджа й тактикат. Тактикатом він вважав уміння побачити похибку ворога і вдарити його у слабке місце. Не важливо, про що йшлося — двобій на шаблях чи сутичку галер на морі. Той, хто не володів тактикатом, був приречений на поразку, навіть якщо мав удвічі більше сили. Зовсім інша річ — стратіджа. Той, хто володів нею, мав нагоду взагалі не потрапити у становище, коли над тобою нависає смертельна загроза і змушує братися до тактикату, щоби врятувати власну голову.

Серед невірних було багато мудрих людей, і Хизир, на відміну від Аруджа, завжди намагався не знищувати їх у галерних трюмах, а забирати собі їхній розум та досвід. Стратіджа завжди була головнішою. І вона штовхала на схід, спонукаючи відмовитися від ласого шматка, що звався Аль-Джумхарі ат-Тунісса. Тому бейлербей моря вирішив відкласти похід на Каїрван і плисти до Істанбула.

Те, як це відбулося, запам’яталося Лук’янові надовго. Картини побаченого упродовж цих кількох місяців поставали згодом, навіть у часи, коли належало перейматися важливішим. На той день, коли караван з вісімнадцяти галер вирушив до Істанбула, Лук’ян посів цілком певне місце в реїському товаристві, яке існувало, наче країна. Кожен у ній мав своє визначене місце. Були ті, хто сидів на веслах галер і вступав у бій в останню чергу. Досвідченіші воїни першими вдиралися на чужі кораблі. Ватажки-башбуки, яких бейлербей усе частіше називав капуданами, отримували накази безпосередньо від нього, й накази ці діяли однаково як на морі, так і за стінами Аль-Джазаїра, де інші люди виробляли різний крам та торгували. Сінан, П’ялі-араб, де Агостіні, Сіді-алі та Шейтан-бей постійно були поруч із володарем.

Марко ще не оговтався від рани, і Хизир стягав нових та нових юдейських знахарів, які чаклували над пораненим воїном, права рука якого не могла тримати рапіру. Втім, неаполітанець вправлявся лівою краще, ніж будь-хто з реїсів. Лук’ян був поруч із ватажком удень та вночі. Жодне прийняте рішення не обходилося без нього, кого частина реїсів почала поза очі називати Фаз-Шейтан, сприйнявши пригоду в Каїрвані по-своєму. Та зазвичай він залишався Шейтан-беєм, наближеним самого Хизира.

Флотилія реїсів кинула якір у бухті Топкапи, звідки відкривався вигляд на найбільш густозаселені частини Істанбула, над якими виростав султанський палац. Очі Лук’яна розбігалися, коли намагався осягнути велич країни османів. Це був справжній мурашник, який влаштували люди, — одна будівля насувалася на іншу, і між ними постійно точився шалений рух, іще більший, аніж за стінами Аль-Джазаїра. І над цим усім височіли мінарети, мечеті зі золотими куполами, й усе це жило злагоджено, у порядку, який навіть не снився тим, хто забезпечував владу бейлербея в Аль-Джазаїрі. Усе це хотілося назвати Казковою Країною, бо саме такий вигляд вона й мала у його уяві.

Велич Істанбула вразила й Хизира, проте той знав, що робить. Хода реїсів до султанського палацу розтяглася далеко, і народ, який жив серед цієї самої величі, кидав усе й збігався, щоби побачити також свого роду диво. Попереду йшли вкриті сивиною єні-чері, яких на службу до бейлербея відрядив ще могутній Селім, батько теперішнього володаря османів. Їх вів Мехмет-ага. Кожен був у святковому вбранні та при зброї. Далі йшов ряд реїсів, які несли подарунки для султана Сулеймана. За ними рухався натовп бранців із християнських берегів, захоплених за останній рік. Це була молодь. Кожен, незалежно від статі, мав на собі чистий одяг з білого шовку і також ніс подарунок для султана. Лише слідом за ними твердою ходою крокував Хизир-бей у супроводі капуданів з усіх вісімнадцяти галер.

Найвеличніший радо прийняв намісника з Іфрикії. Його пропустили до палацу, де було скликано Великий Диван, у якому брали участь паші Сулеймана, не задіяні в походах. Присягнувши султанові й висловивши захоплення величчю Істанбула, Хизир відрекомендував володареві своїх башбуків та розповів про походи, які вдалося здійснити до земель невірних за останні роки.

Сулейман сидів у різьбленому кріслі з червоного дерева, оздобленому золотом і каменями, та слухав, схвально киваючи головою. Він не перебивав гостя, даючи старому реїсові можливість виговоритися, і лише іноді щось запитував. Увесь його двір мовчки слухав, розглядаючи тих, кого, незважаючи на задум свого падишаха, вважав дикими розбійниками.

Зрештою Сулейман підвівся і, взявши попід руку бажаного гостя, а в цьому тепер не сумнівався жоден із реїсів, повів до внутрішнього двору, де була змога розмовляти наодинці. Тепер говорив султан, а бейлербей уважно слухав і лише раз відволікся до власних думок, зрозумівши, що спромігся-таки прийняти правильне рішення, не спокусившись на помсту і багатство. Перед ним був справжній володар морів та суходолу, великий воїн Аллаха, перед яким тремтіли невірні, котрі припливали до берегів Магрибу наче господарі, усвідомлюючи власну силу. І це було дорогого варте. Та найголовніше й найнесподіваніше чекало попереду.

— У мене також були дуже важкі часи, — розповідав Сулейман. — Зокрема, коли помер батько і я заступав до правління країною. Серед тих, хто служив великому султанові Селіму, були одні, що сприйняли мене як свого володаря. Були інші, яких я змусив до цього силою або ж розумом. Були й ті, котрі стали ворогами, і з ними довелося боротися. Це величезна імперія з таким числом підданих, що тобі буде важко уявити. Та коли помер великий султан Селім і прийшов Сулейман, серед них усіх лише ти поводився так, ніби нічого не сталося — правив на землях, відданих тобі, присилав галери з багатствами, що йшли до казни, беріг військо, дане тобі під командування. А з послань Мехмет-аги я довідувався про твої походи.

Вони зупинилися там, де закінчувалася мармурова стежка і серед розкидистих невисоких пальм та кущів оливок відкривався вигляд на Бугаз.

— Повелителю, я лише намагався виконувати свої зобов’язання, у міру власних сил. Не гнівайся, якщо у чомусь не виправдав твоїх сподівань… — схилив голову реїс.

— Я ціную таких підданих, про відданість яких свідчать їхні справи, а вже потім слова, — посміхнувся Сулейман. — Тому запросив тебе до Істанбула. Ти великий мореплавець та хоробрий воїн, відданий Аллаху. Ти зумів створити країну на берегах Магрибу і вистояти проти великої сили невірних. Ти завжди залишався вірним своєму повелителю, якому присягнув одного разу багато років тому. Але…

Очі Хизира насторожилися. Що означало «але»? Попри перелічені заслуги, він таки спромігся чимось прогнівити володаря?

— Але… Чи не здається тобі, що титул бейлербея моря — це щось не до кінця визначене?

— Цей титул дарував мені твій батько, великий султан Селім, — твердо промовив Хизир. — Я мав це за велику честь і не замислювався над цим.

— Звісно, — погодився Сулейман. — І ти залишишся бейлербеєм назавжди. Але що цей титул означає? «Повелитель моря»? Це й так усім відомо. Море для мене — незвіданий простір, з неокресленими межами, а звання це нагадує марево, що охоплює його безкрайні хвилі. Я хочу, щоб ти прийняв командування над усіма моїми галерами. Отримаєш титул капудан-паші і владу не лише над усім флотом імперії османів. Ти влаштовуватимеш корабельні ось тут, на березі Золотого Рогу, й набиратимеш ремісників, братимеш кошти з моєї казни, щоби будувати кораблі так, як вважаєш за належне. А потім сам вестимеш флот у походи проти невірних. Ти будеш частиною Дивану, й на твою позицію зважатимуть інші паші. Мені потрібен той, хто зуміє встановити наше панування на морі й понесе прапор Аллаха по його хвилях у далечінь, куди сідає сонце.

Султан говорив далі, а вуха Хизира відмовлялися сприймати почуте. Настільки неочікуваними виявилися слова повелителя. Тим паче, не готовий він був приймати таке рішення.

— Володарю… Я лише реїс. Чи зможу…

— Ти найбільший і найславетніший з реїсів, які плавали цими морями, — перебив Сулейман. — Я знаю своїх підданих. Жоден із них не здатний на те, чого досягнув ти лише власними силами. Ти повинен прийняти владу над моїм флотом.