Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 58)

Лук’ян замовк і чекав із завмиранням серця, що буде далі. Лише тепер Хизир-бей розігнув коліна і став на повний зріст.

— Великий Мухаммаде Аль-Хасане, — прозвучав його упевнений голос. — Моєму слузі не відмовиш у розумі та пильності. Це дуже цінний раб, якого колись подарував мені емір Тлемсени. Але я страчу його просто зараз, власноруч.

Повелитель реїсів замовк і обвів поглядом усіх, а тоді додав:

— Якщо ти вип’єш із мого келиха.

Крики обурення залунали з такою силою, що говорити далі було неможливо. Охорона палацу скупчилася у проходах. Здавалося, обидві варти зараз підуть стінка на стінку, вихопивши зброю. Та халіф підніс руку.

— Мене, володаря Іфрикії, намісника Аллаха на землі, ображає така мова з уст мого гостя, котрого я завжди поважав. Нехай йому буде соромно й увесь зворотний шлях важкі думки краятимуть серце. Та нехай Великий Аллах не карає його жорстоко за це. В інтересах нашого союзу я проковтну цю образу, а зап’ю її вином із твого келиха. Передайте мені келих мого гостя Хизир-бея.

Численні руки підхопили золоту чашу з дорогими каменями, несучи її до володаря. Руки та ноги Лук’яна віднімалися. У грудях утворилася порожнеча. Хизир витягнув шаблю і наказав йому стати на коліна. Дужі руки зігнули його тіло, бо сам Лук’ян зробити цього не міг.

Та щойно келих опинився у руці халіфа, з тріскотом розламалися плетені перетинки, завішані дорогими шовками, і натовп лучників майнув до зали. Втім, Хизир залишився вірним собі. Не встигло прозвучати оте «геть зброю», як реїси, перекидаючи яства, метнулися у напрямку халіфа, і лише троє повернулися обличчям до лучників, захищаючи своїм спину. Напад виявився настільки потужний, що кілька воїнів з палацу відразу ж упали на каміння, а морські розбійники по їхніх тілах затискали халіфа у кут. Стріли свиснули лише одного разу. Кілька реїсів упали, вражені ними, решта оберталися, хапаючи столи, з яких розліталися наїдки, та притискалися спинами до тих, хто тіснив халіфа. Лучники не наважувалися стріляти, бо ще далі був володар.

Де Агостіні перехопив рапіру в ліву руку, адже праве плече його наскрізь простромила стріла і, вискочивши з-за розсунутих щитів, уразив одного з воїнів. Одразу ж столи, якими боронилися реїси, зімкнулися, і лише вістря їхніх шабель щетинилися у бік ворога.

Заціпеніння Лук’яна зникло, щойно задзвеніло залізо. А руки самі підхопили шаблю, що впала на підлогу біля враженого стрілою реїса. І, зайнявши своє місце поруч з іншими, він кинувся у напад. Шабля виявилася на диво важкою. А кілька ударів супротивника, відбитих напрочуд вчасно, змусили його відступити. Та незбагнена сила знову кидала Лук’яна уперед, і ворог задкував. Знову засвистіли тятиви луків. Удар у бік виявився настільки сильний та неочікуваний, що коліна підігнулися раптово, і тоді поруч опинився П’ялі-араб. Кілька потужних ударів змусили ворогів відсахнутися, а груба сильна рука відтягла пораненого подалі за щити.

— Дайте нам вийти! — вигукнув Хизир. — Дайте вийти з палацу, інакше, клянуся Аллахом, загине ваш володар!

Навколо халіфа залишилося четверо воїнів, і їх дедалі більше затискали в кут. Той, хто наважувався зробити випад проти реїсів, одразу ж падав, простромлений наскрізь. Тепер Мухаммад Аль-Хасан не мав вибору. Він підніс руку.

— Накажи сторожі розступитися! — вимагав Хизир. — Накажи в ім’я Аллаха! Інакше перед тим, як померти, ми знищимо тебе.

Господар палацу зупинив різанину. Він більше не був господарем становища і розумів, що далі усе залежить від ворога.

— Халіфе, — промовив у повній тиші Хизир-бей. — Я віддаю свою шаблю, і ти зроби те саме. Нехай четверо твоїх воїнів стануть по ліву руку від тебе, а четверо моїх по праву від мене. А ми з тобою пліч-о-пліч, як і належить союзникам, підемо в їхньому супроводі, аж доки дістанемося галер. Лише так ти можеш уникнути загибелі. Нам не звикати. Ти забув, о великий володаре, що реїсам не дарує смерть Великий Аллах. Вони самі шукають її, доки не знаходять.

Халіф усе розумів. Його шаблю прийняв один з воїнів, ставши з лівого боку. Сторожа розступалася, пропускаючи обох володарів. Реїси розташувалися з правого боку. П’ялі-араб, кинувши легке тіло Лукані на ліве плече, іншою рукою тримав стіл, затуляючись ним від лучників. Те саме зробили ще двоє реїсів. Процесія рушила до узбережжя. Натовп супроводжував її до галер, де вже точився рух. Команда, зрозумівши що до чого, ставила вітрило. Весла занурилися, готові спороти гладь. Трап стояв, готовий прийняти бейлербея усіх морів.

Вони зупинилися перед трапом, і Хизир наказав занести поранених. Лише тоді погляд його втупився у ворога. Вони дивилися обличчя в обличчя, далі беззбройні. А четверо воїнів застигли у кожного за спиною, здатні діяти будь-якої миті. Поруч завмерли й численні лучники, проте обидві гармати на носі галери загрозливо дивилися жерлами в натовп; у руках канонірів димів ґніт. Запанувала тиша.

— Ти зрадив справу Аллаха, це бачили усі, — промовив Хизир-бей, — і тепер ціла Іфрикія показуватиме пальцем на твої галери, коли вони плистимуть уздовж узбережжя. Але це ще не все. Ти набув справжніх ворогів. Іменем Великого Аллаха присягаюся скарати тебе.

Весла спінили воду ще до того, як масивна постать ватажка реїсів зникла за щоглою. Жодна стріла не полетіла у бік галери, до якої повним ходом ішли тепер ще дві. П’ятеро халіфських галер, що стояли в бухті, не наважилися атакувати. Повернувши у протилежний від Аль-Джазаїра бік, усі троє вдало обминули флот халіфа та вийшли у відкрите море.

Лук’ян лежав, зціпивши зуби, й терпів біль, який, з огляду на ввесь той минулий, виявився не хтозна-яким. Стрілу розламали й витягли. Набагато важче довелося де Агостіні, над котрим чаклувало троє реїсів і який після цього не володів правою рукою.

Обох поклали поруч. Підійшовши, Хизир занепокоєно оглядав поранених. Йому таки вдалося дістатися до келиха, який, звісно, на відміну від попереднього, не був золотий, проте вино виявилося міцнішим, а руки, що його наливали, не могли насипати отрути. Усі три галери йшли поруч одним курсом, мало не торкаючись веслами, і лемент, що звучав на кожній, добре чувся на сусідніх. Реїси верталися з походу, який, з одного боку, важко було назвати вдалим.

Та справжню суть розуміли майже усі. Тепер Хизир мав розв’язані руки. Усі еміри знатимуть, що Мухаммад Аль-Хасан намагався підступно вбити його, уклавши угоду з невірними. А отже, Аллах відступиться від халіфа.

В очах уже не темніло, і Лук’ян, ще кривлячись від болю, посунувся та сперся спиною на борт. Вітер куйовдив його волосся, а крики чайок і галас на палубі давали остаточно зрозуміти, що й цього разу голова залишилася на плечах.

Підійшов Сінан. Усі гиготіли та пили вино, заїдаючи хто чим. Йому налили у келих та простягнули добрячий шмат їдла. Але їжа не лізла до горлянки, хоча від напою припинило тремтіти тіло, яким тепер, навпаки, розливалося тепло.

— Ти сьогодні врятував реїсів, — промовив Хизир, присівши перед Лук’яном накарачки. — Я завжди знав, що твою голову потрібно берегти. Де П’ялі? Це він витягнув з палацу мого Лукані. Хочу, щоб усі чули — ось це поранене щеня є найбільшим нашим скарбом, і кожен вірний мені реїс зобов’язаний берегти його!

— Іще дня не минуло, мій володарю, — мовив Лук’ян, — як ти збирався власноруч знести цю саму голову шаблею.

Навколо знову загиготіли.

— Таке життя реїса, — розвів руками Хизир-бей, — нічого не поробиш. Сьогодні у золоті, завтра — вже без голови.

— Я не реїс, — мовив Лукані, — лише твій вірний слуга.

— А що, скажи, означав отой твій слабкий дзявкіт? — втрутився Сінан. — Я принаймні спочатку взагалі нічого не зрозумів. Ми мало не встрягли у халепу. Ти мав доповісти своєму володарю, якщо відчув небезпеку. Чому мовчав?

— Я не встигав, — опустив очі Лук’ян. — Усе зрозумів надто пізно. Хизир-бей уже тримав келих у руці. Я не міг дозволити випити. А ви між собою домовлялися про клич у випадку зради. Я так і зробив, хоча не реїс…

— То було домовлено — «фаз шайтан»! Бий шайтана! А ти що дзявулів? Мені причулося — «бей-шайтан». Ти назвав халіфа беєм?!

— То ось що його розлютило!

Крики та сміх замовкли, коли Хизир підняв руку.

— Я дуже злякався, що не встигну, — повторив Лук’ян. — Не знаю, як це вийшло. Не пам’ятаю, що кричав. Хотів — «бий шайтана», тобто «фаз шайтан», а вийшло… Напевно…

Лук’ян розгублено замовк, а потім продовжив:

— Я ж русин. Моєю мовою, рідною, яку майже забув, «бий» — якщо так і вимовити тут, на Магрибі, вашою означатиме «бей». Напевно, від хвилювання саме так вийшло…

Гомін стояв у повітрі. Реїси жваво обговорювали те, що сталося у такий дивовижний спосіб. Марко, заплющивши очі, лежав поруч, вражено хитаючи головою. Хизир нахилився до Лук’яна.

— Слухай мене. І нехай чують усі. Ти був вірним рабом, вірним слугою і не зрадив свого володаря навіть перед можливою загибеллю. Колись тебе подарував мені емір Тлемсени, щоб ти допомагав грати у шатрандж із такими, як він. Ти вже давно не сібі й не раз добре прислужився братству реїсів. Ти хотів бути воїном, і всі гучно сміялися. І я також сміявся. Але ти таки став ним. Тепер я, Хизир-бей, володар Аль-Джазаїра, бейлербей моря, дарую тобі волю. Ти можеш іти куди завгодно. А можеш стати реїсом, таким, як усі, хто зараз поруч. На моїх галерах нема рабів. Ти вільний обрати сам.