Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 47)
— Ні, мілорде, то неправда! — вигукнув нещасний. — Ніколи душа моя не була підвладна дияволу. Я молюся Господу нашому щиро й чистосердечно! Так було завжди і є тепер.
— То мусиш це довести, — мовив гер Йоганн. — Не так мені, як нашому кюре, інакше про це тобі доведеться говорити зі святою інквізицією. Але і я б хотів це знати. Що робиш ночами?
Схиливши голову, Данило зізнався:
— Мілорде, я покажу вам, чим займаюся уночі, але боюся, що ваша милість розгнівається.
— Ти вважав, що я розгніваюся, і все-таки робив це?!
— Я не робив нічого поганого, мілорде, хоч і порушив вашу заборону. Я… спробував витесати янгола, такого, як у церкві. Хіба ж це зло?
— І де він, твій янгол?
Обережно відхиливши ряднину, Данило витягнув постать із крилами та поставив перед ним. Обличчя дейхграфа висловило більш аніж здивування. Ступивши уперед, він торкнувся рукою голови, потім крил, а тоді обійшов творіння навколо.
— Боже святий… це зробив ти?
— Так, ваша милосте…
Ван Герст продовжував розглядатися по неохайній домині, де кругом валялася стружка та інструменти митця.
— І це ти робив щоночі? Скільки часу?
— Не знаю, мілорде. Довго. Але щойно сідав за цю роботу, як швидко наставав світанок.
Не здатний оговтатися, Йоганн розглядав дерев’яну статую з усіх боків, коли погляд його впав на щось схоже, закрите обривком вітрильної тканини.
— А це що? Що ще ховаєш?
Данило лише мовчав, втупивши очі у землю.
— Відкрий, наказую тобі!
Не в силах чекати, ван Герст смикнув простирадло, скидаючи його на каміння.
— Сили небесні…
Це прошепотіли губи нещасного дейхграфа. А Данило незграбно застиг, спостерігаючи картину, як на жорсткому, понищеному вітрами та сіллю обличчі господаря проступають зовсім інші риси, такі, що годі було сподіватися колись побачити.
— Сили небесні…
Очі його зволожилися, а горло зробило рух, наче суворий шкіпер бажав проковтнути те, що заважало. Губи ж ледь чутно промовляли слова молитви.
Утім, ця людина не мала права на слабкість. Йоганн різко повернувся і промовив, дивлячись на свого слугу:
— Я забираю це.
— Так, ваша милосте. Дозвольте занести до вашого замку.
— Ні, це зробить моя сторожа. Зараз.
У дверях дейхграф обернувся і мовив:
— Невдовзі до тебе завітає кюре з монахами братства Святого Мартіна. Скажи їм, що на створення янгола тебе спонукали любов до Господа і бажання збагатити святе Братство. А творіння своє віддай їм.
Засідання трибуналу святого братства розтяглося на кілька днів. І хоча вже першого дня святі отці визнали богоугодний вигляд Данилового творіння, суперечка з приводу того, чи місце йому в церковній обителі, розгорілася не на жарт. Вікарій, котрий прибув із Грюнса, марно намагався з’ясувати, в яких місцях народився та жив підсудний, а отже, і до якої церкви належав. Згадка Данила про короля «литваків» Ягеллона нічого не прояснила, бо, за свідченням капелана, у цих землях поряд із католицтвом процвітала єресь. Молитви рідною мовою забулися, а фризькою або ж латиною ніхто його не навчив.
Усе закінчилося просто — Деніелу, визнаному заблудлою вівцею на шляху до Господа, враховуючи його заслуги перед містом та святою церквою, було запропоновано прийняти католицьку віру — як свідчення відсутності зв’язків із дияволом. Янгол того ж самого дня зайняв місце у церкві замку Гронінґен поруч із вівтарем, а майстрові було дозволено створювати під наглядом братства святі образи з дерева і каменю.
Але на цьому не сталося. Найголовніше відбулося лише згодом. Одного вечора, коли виправданий сидів у темному домі, не знаючи, радіти такому закінченню чи ні й куди тепер прикласти руки та душу, неспокійну із недавніх часів, у двері постукали. Його кликав господар. Із завмиранням серця Данило увійшов та вклонився. Слуга зачинив двері за його спиною.
— Деніеле, — промовив дейхграф, — це творіння тепер завжди стоятиме ось тут. А ти… Ти зробиш іще одну. Я втратив віру, що новий імператор згадає про мене. Скоро зима. Зібратись у це далеке плавання ми вже не встигнемо. Я надішлю ще одне прошення. А ти зробиш іншу Елізу, яку Вілфорт встановить на бушприті мого флагмана. Вона поведе нас за собою до берегів Нового світу. І принесе нам удачу.
Погляд його світився, а очі випромінювали шалену надію.
— Ми знайдемо нові землі. І збудуємо там міста й села. І храми, в яких не буде папських єзуїтів, а тих, хто читатиме Біблію фламандською, не палитимуть на вогнищах. І заберемо туди святі книги, які ти врятував у Леувардені. Ми попливемо туди разом. Я вірю, це станеться.
Данило стояв, глибоко вражений, і дивився в очі своєму панові, якого жодного разу не бачив таким.
— А тим часом…
Підійшовши до іншого темного кута просторої зали, ван Герст із зусиллям підняв щось велике й рушив до Данила.
— Ось, це іспанська кіраса, яку носять командувачі імператорського війська. Ти бачив, напевно. Її переробили на твоє велетенське тіло. Бери, бо у нас багато ворогів. І залишся живий до того часу, коли ми відпливемо від фламандських берегів. І тоді — обіцяю тобі — ти викинеш її, а заразом палаш та шолом. Забудеш гарматну премудрість. Це робитимуть інші. Клянуся святим Мартіном, ти вирізатимеш янголів для храмів, що простягнуть куполи до самого неба, на якому відтоді житиме наш Бог.
Молот у вмілих, закопчених вогнем руках робив свою справу. Розпечений до білого, довгастий шмат заліза під його частими ударами ставав довшим і поступово набував форму шаблі. Піт прозорими доріжками стікав чолом Мехмета, змиваючи чорну пилюку.
Кинувши молот, він засунув недороблене у піч, а двоє хлопчиків, тримаючи кліщами таке саме залізо, вже клали його на ковадло. Удари залунали знову. Накульгуючи, Лук’ян затягнув до кузні черговий міх із вугіллям і, висипавши у куті, почав закидати до пічної топки.
Його хитало. На розбитому обличчі понасихали кірки, а руки не бажали згинатися. Молот припинив стукати. Наближався час вечірнього намазу, і Мехмет, вийшовши з кузні, постелив килимок із морської трави та опустився на коліна у молитві. Голова його час од часу хилилася, торкаючись чолом постеленого, а губи промовляли слова, звернені до всемогутнього Аллаха. Спершись на стіну кузні, Лук’ян також прошепотів кілька слів молитви. Мова, якою це промовляв, давно змінилася, а кількість слів, що злітала з порепаних губ, щороку ставала меншою, адже Господь їх однаково не чув.
Простягнута рука коваля тримала шмат напівзасохлого пляцка. Схопивши їжу, Лук’ян уп’явся в неї зубами. Руки тремтіли, відмовляючись слухатися. Та хлопець знав, що після їжі дріж мине і він зможе притягти ще один міх вугілля. Сонце збиралося сісти за море, й від нього вже не боліли очі.
Прожувавши, Лук’ян вклонився і подякував за їжу. Цей коваль був доброю людиною, хоч і рідко щось говорив.
— Мехмете, ти молишся Аллаху?
— Так, я молюся Великому та Всемогутньому Аллаху, — відповів той.
— Мій попередній господар з палацу еміра Абу Хашир ібн Махді був ученою людиною, — несміливо почав Лук’ян. — Він також молився Аллаху. Абу Хашир казав, що мусульманин повинен молитися, ставши обличчям у бік далекої Мекки, де є свята Кибла, і тоді його молитви швидше долинуть до Всевишнього.
— Я так і роблю, — здивовано мовив Мехмет. — Навіщо ти, невірний, мені про це говориш?
— Ти добра людина і даєш мені хліб, — опустив очі Лук’ян. — Тому і я хотів зробити тобі послугу. Ти не молишся у бік святої Мекки. Вона ось там…
Рука християнина вказала дещо інший напрямок.
— Як сміє поганий пес вказувати мені, куди молитися? — скипів коваль. — Візьми міх і йди по вугілля! Поки я не змусив тебе танцювати на вогнищі, яке ще не загасло!
Лук’ян мовчки рушив геть. Та не минуло й двох днів, як Мехмет сам почав розмову. Сонце вже сіло, а він ходив навколо печі, в якій згасав вогонь.
— Ти посіяв у мені зерно сумнівів, — нарешті сказав Мехмет. — Звідки ти взяв, що свята Мекка саме там? Усі мусульмани Аль-Джазаїра моляться так, як я. Розкажи мені.
Довелося Лук’янові розповісти про книги великого халіфа Багдада аль-Мамуна, в яких були зображені на малюнку море Ак-Деніз та усі землі навколо нього. Аль-Джазаїр, Вахран та Джерба розташовувалися на одній лінії, і якщо б її протягнути ще далі, вона не потрапить до Мекки, яка на тому ж малюнку праворуч. Той, хто писав про ці землі та море, хто вчив правильно визначати напрямок, увесь час згадував Аллаха, а отже, був мусульманином.
Колись Мехмет плавав на галерах реїсів і розумівся на морській справі. Розгрібши ногою пісок, він почав малювати берег, сонце, намагаючись скласти все це у голові.
— Ось, із висоти кузні, що стоїть на горі, ми бачимо виступ, за яким далі Вахран, що його захопили невірні, котрі живуть через море, — мовив Лук’ян. — Далеко попереду інший виступ, біля якого Джерба. Звідти ми припливли. Озирнися — між ними пряма лінія. Ти молишся у бік Тунісси. Мекка — ось там.
Тепер Мехмет замислився надовго. А четвертого дня після розмови Лук’ян помітив, що килимок ліг на землю у напрямку, що вказав саме він. Хлопчики, які приходили з міста, приносили їжу, і Мехмет тепер давав йому м’яса та вина. А увечері наступного дня Лук’ян знову звернувся до коваля.
— Мехмете, ти намагаєшся викувати якомога більше шабель для реїсів. Я міг би сказати тобі, як це зробити, якщо ти не гніватимешся.
Коваль здивовано роззявив рота, проте погані слова цього разу так і не злетіли з його неговірких уст.