Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 49)

Регіт довго струшував стіни фортеці та склепіння стелі. Реїси, які почули про новину, сходилися дивитися на диво. Агостіні уперше прогнозували смерть. Розвага загрожувала затягтися надовго. П’яні розбійники обирали для себе супротивників на спір, після того, як Лукані винесуть до підвалу.

Поява у його руці короткої і тонкої, невідомо на що схожої зброї, викликала наступну хвилю піднесення. Шаблю одразу ж відібрали і довго передавали з рук у руки, мацаючи за різні місця. Жарти, на які спромагався кожен, затягували початок поєдинку. Зрештою йому повернули цей витвір і наказали битися.

Тепер шабля уже не загрожувала сама випасти з руки нещасного, і тими кількома рухами, що показав Мехмет, Лук’ян намагався боронитись як міг, роблячи лише короткі випади час од часу, щоб обурені його бездією реїси не почали штовхати нещасного чим попало.

Завзяті вигуки все гучніше лунали з місць, а насмішки у бік Агостіні почастішали. Його обзивали віслюком, не здатним прибити мишу. Нарешті це спрацювало, і той пішов уперед, але Лук’ян, обравши відверто захисну тактику й засвоївши кілька основних рухів, тримався геройськи.

Однак усе закінчилося швидко, як завжди. Здолавши відчайдушний опір суперника, неаполітанець бив плазом рапіри, завдаючи лише біль та остерігаючись скалічити жертву. Реїси не мали жалю. Чим відчайдушніше захищався Лук’ян, тим довше ці пекельні потвори прагнули бачити його муки.

Та охочих вийти на середину зали цього вечора не бракувало, і Лук’яна таки відправили до підвалу. Думки десь плавали, у надзвичайно далеких морях, не бажаючи повертатися до голови. Рука мацнула по камінні. Не забрали. Його шабля валялася поруч, і пальці змученої та затерплої долоні мимохіть обхопили руків’я.

Лук’ян зробив зусилля, повертаючи думки з тих далеких морів, а потім став на коліна й уперся рукою у стіну. Наступним рухом піднявся на ноги. Навколо була суцільна темрява, але він зробив випад. Потім іще один. Потім ще. Він не належав до правовірних мусульман і не мав Аллаха у серці.

Але це був його джихад.

Єпископ Утрехтський Гендрік ван дер Пфальс повільно йшов алеєю, здовж якої монахи садили туї. Нова вежа замість тієї, яку сорок років тому зруйнував паводок, дивилася у небеса височезним нефом у кінці їхнього шляху.

— Нас також напочатку непокоїла віддаленість башти від церковної споруди, але саме у цьому місці Господь подарував нам тверді кам’янисті ґрунти, давши таким чином знак, — пояснював вікарій. — Тому вежа стоятиме тут. А згодом ми зведемо додаткові будови, які з’єднають її з церквою.

— На все воля Всевишнього, — промовив єпископ, оглядаючись назад. — Господь дає нам випробування. Ним був паводок, який пам’ятають лише наші пращури. Та ми впоралися з його наслідками, відбудувавши цю вежу. Тепер нове випробування лягло важким каменем на наші плечі. Імператор Карл Габсбурґ ніколи не залишить спроб підкорити усіх фризів. Єпископство знекровлене. Відколи нас більше не підтримує Рим, вести подальшу війну неможливо. У мене залишився єдиний вихід — підписати мир з імператором. Принизливий мир, після якого єпископство припинить своє існування. Карл Габсбурґ і Папа змушують нас до створення на землях єпископства кількох дрібних сеньйорій, що підпорядковуватимуться королівству Іспанії, як роблять це Фландрія, Гент та інші міста й колишні герцогства.

— І що вирішить Ваше Преосвященство? — запитав отець Кунст, місцевий кюре. — Ці землі залишаються ще вільними, і наші барони воюватимуть за ваші богоугодні ідеї та власну свободу.

— Ваших баронів майже не залишилося, — похмуро відповів єпископ. — Їхні війська знесилені, землі розорені, казна порожня.

— Але на морі? Замок Гронінґен, біля якого стоїть флот дейхграфа ван Герста, а ближче до Леувардена — кораблі П’єра Герлофса та його племінника Вієрда Єлкама. Вони краще помруть, але ніколи не підкоряться іспанцям!

— Єлкам і Герлофс — звичайні розбійники. Навіть я бачу в них єретиків, місце яким на вогнищі. Свята Церква ніколи не погодиться на угоду з такими людьми. Я прийняв рішення й підпишу цей мир. Ми витримаємо це нове випробування, яке послав Господь за гріхи наші. Колись наші нащадки здобудуть незалежність, як відбудували ми цей святий храм, що втратили ще ваші пращури.

Вони увійшли до нижнього ярусу вежі. Тут кипіла робота. На вмурованих у стіни дерев’яних балках трималися дошки. Стоячи на них, робітники тягнули мотузками догори усе, що мали там кріпити. Крики їхні віддавалися відлунням у кам’яних стінах найвищої нефи споруди.

Унизу також не бракувало людей. Кремезного вигляду чоловік у шкіряному фартусі товк великим молотом по залізному довбалу. Правиця його не замахувалася, тому удари були не сильними, зате частими. Від стіни щоразу відколювалися маленькі шматки, падаючи під ноги, а там, де стояв гострий кінець інструмента, поступово проступало зображення постаті святого.

Інші святі, зображені поруч, уже мали обличчя, і молоді робітники терли по них гострими кам’яними уламками, привезеними з берега поблизу замку Гронінґен. Час од часу здоровань залишав роботу й обходив стіну по колу, підправляючи руку молодших. Пилюка, що стояла у нижньому ярусі, заважала дихати, через що святі отці пирхали, прикриваючи носи рясами.

— Звідки цей майстер? Хто він? — щулячись через пилюку, запитав єпископ.

— Це Деніел, Ваше Блаженство, — пояснив кюре. — Він чужоземець. Плавав на галеонах Йоганна ван Герста, дейхграфа Гронінґена.

— А де він учився?

— Він не вчився, монсеньйоре. Кажуть, що у польсько-литовському королівстві, звідки він родом, робив дерев’яні речі. Гер Йоганн призначив його старшим корабельним майстром, і вже цьому ремеслу його вчив Вілфорт, який здавна працює на верфі. А потім з любові до Господа нашого у час прозріння цей чужоземець витесав із дерева янгола, який стоїть у церкві Гронінґенського замку поблизу вівтаря. Я бачив це диво.

— Він католик? — запитав єпископ.

— Трибунал суду братства Святого Мартіна не зміг це встановити, тому він прийняв католицтво.

— Я чув про цю справу, — похитав головою святійший гість.

— Цей скромний та смиренний парафіянин відданий нашому Господу та справам Святої Церкви, — додав вікарій. — Він працює з ранку до вечора, отримуючи втіху від самої справи, і не просить нічого, крім їжі та води.

— Прикличте його до мене, — зацікавлено оглянувши розписи на стінах, наказав єпископ.

Данило вийшов на повітря, щулячись від сонячного світла. Дорога́ довга мантія та шляхетне біле обличчя безпомилково дало зрозуміти йому, хто серед святих отців найголовніший.

— Тебе звати Деніелом?

— Так, Ваша Святосте…

— Ваше Преосвященство… — штурхнув його капелан, виправляючи.

— Нічого, — лагідно усміхнувся високий гість. — Навіщо це робиш, сину мій? Розповідають, ти найкращий корабельний майстер дейхграфа Йоганна, кажуть, ти командував його сторожею. За це дають щедру платню.

— Мені не треба нічого, ваша милосте, — розвів руками майстер. — Тут добре годують, не кривдять, цього досить. Мені подобається вирізати з каменю та дерева. Я міг би робити це день та ніч…

— Там ти також вирізав із каменю та дерева, — не згодився єпископ. — А хіба у Гронінґені погано годують робітників? Дейхграф справедлива і шляхетна людина.

— Воно так, — згодився майстер, — але… Те, що ці руки робили у корабельні, тепер роблять інші. І щоглу, й лафет гармати змайструє кожен, якщо навчити. На них потім не хочеться дивитися. Вони однакові. А тут… Я бачив янголів у церкві міста Гент… Мені казали, що ті, хто їх створив, усе життя вчилися у далеких країнах! І мені ці роботи дуже подобаються. Стояв би й дивився. І руки наче самі прагнуть створити таких самих, щоб люди бачили, адже їм це потрібно.

Єпископ зацікавлено слухав. А потім запитав:

— Сину мій, ти хочеш служити Господові нашому та Святій Церкві?

— Так, монсеньйоре, — не вагаючись, відповів той. — Але…

— Але? — здивувався єпископ. — У тебе є сумніви? Що хотів сказати?

— Це може викликати ваш гнів, — опустив очі той.

— Мій гнів — ніщо порівняно з гнівом Божим. І якщо від мене ти можеш приховати власні думки, то Всевишній знатиме їх обов’язково. Тому розумніше буде відкритися мені, отримати добру пораду і не гнівити Господа.

— Ваше Преосвященство, я хотів би служити Господові нашому та Святій Церкві, але… у місті Гент я бачив, як двох нещасних спалили за те, що вони читали Біблію фламандською мовою. Я не міг би нікого спалити… особливо тепер.

— Не хвилюйся, сину мій, — промовив єпископ, — наші книги написані мовою фризів. Іди, твори святих янголів ув ім’я Господа. І якщо ти вирішиш примкнути до Святого Братства, я відправлю тебе вчитися до найкращих майстрів і золотом сплачу за твоє навчання. Іди, й нехай береже тебе Господь!

Процесія рушила у напрямку інших церковних будівель.

— А він, цей майстер, не такий простий, як здається спочатку, — задумливо мовив єпископ. — Отче вікарію, відправте двох братів до Гронінґена — поговорити з дейхграфом Йоганном. І не зайве буде нагадати йому при цьому про підтримку, яку наше братство кілька років тому надало у вирішенні справи з його не конче зрозумілою участю у змові анабаптистів із бароном де Кройном та зниклими кальвіністськими книжками.

І Його Преосвященство красномовно повернув голову в той бік, де біля лісу вже клубочився перший вечірній туман, наче той справді долинув сюди з похмурого морського узбережжя, на якому примостився замок Гронінґен.