Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 51)
У фортеці починався рух. На морі розвиднювалося, і шум, з яким хвилі накочувалися на пісок, у цій вранішній тиші, де не було грюку та криків, долітав навіть сюди. Прозора вода переливалася барвами. Тамуючи біль у руках, Лук’ян щільніше загорнув подертий субун і виліз на стіну. Нічний морок відступав назад, у водяну прірву, звідки прийшов.
Згадки про шатрандж надійшли знову. Емір мав слушність — Лук’ян справді захотів злетіти ще вище й утратив усе. Згадалось, як зневажливо він ставився до іграшкових вирізьблених фігур, коли перед ним відчинилися двері потаємної країни Абу Хашира ібн Махді — країни знань. Шатрандж був таки мистецтвом. Лише тепер спала ця думка. Не замислюючись над наявністю стародавньої гри, її правила використовували усі — тією чи іншою мірою. Навіть реїси, які вимахували шаблями. А все «чаклунство» Абу Хашира ніяк не могло зараз допомогти Лук’янові захистити себе.
Він спостерігав за хвилями з білими гребінцями, а думка таки засіла. Де Агостіні був найбільшим знавцем мистецтва двобою, і якщо більшість реїсів сподівалися насамперед на силу своїх рук та швидкість ніг, для нього вимахування зброєю було наполовину шатранджем. Він далеко наперед прораховував дії супротивників у кожній позиції під час двобою, тому ніхто з них не мав засобів опору проти синьйора Марка. Лук’янові ж стосовно рук та ніг було далеко навіть до останнього реїса.
Та з іншого боку, Лукані був майстром шатранджу. І тут, у фортеці, й навіть у навколишніх землях до самої Тлемсени рівних йому знайтися не могло. А отже… Він повинен битися інакше. Назбиравши десяток камінчиків, Лук’ян склав з них купку, а потім розділив її на дві. Ось. Це був синьйор Марко де Агостіні. І половину його, як воїна, становили м’язи, а другу — мистецтво шатранджу. Назбиравши ще одну, він знову поділив її на дві купки, які тепер були нерівними. Одна складалася з двох, інша — з восьми каменів. То був звичайний реїс. І вісім камінців були його сильним та витривалим тілом, а лише два — умінням думати шляхом шатранджу. Більшість реїсів переважали синьйора Марка тілом аж на три камінці, проте жоден з них не міг вразити неаполітанця.
Третя купка вийшла ще інакшою. Один камінець лежав навпроти дев’яти. Саме одним оцінив Лук’ян власне тіло. Отже, де Агостіні мав перемогти насамперед шатрандж, а не його руки. Ось на що мала спиратися його надія.
Мішок із вугіллям уже не здавався таким важким, адже думки Лук’яна упродовж усього дня перебували в іншому місці — просторій залі фортеці з напівзруйнованими колонами, де могло вміститися стільки реїсів, що не витримали б дві галери. Руки самі накидали чорне каміння, а думки наполегливо шукали порятунку, адже це був його джихад.
Чекати довелося недовго. На воду готувалися зійти дві нові галери з корабельні, яку обладнали на березі за наказом Хизира. І того дня, коли їхні весла спінили спокійні хвилі затоки Аль-Джазаїра, свято мало тривати усю ніч.
Усамітнившись у своєму закутку, Лук’ян не збирався влягатися, адже розумів, що у такий день про нього не забудуть: там, у дворі, коли набридне решта розваг, обов’язково згадають про нещасного сібі — подарунок Хамму Ахмада. Навколо стояла темрява, і шабля в руці хлопця час од часу здіймалася на висоту плеча, повторюючи вивчений рух.
Удар, яким не володів жоден з реїсів, і який викликав щоразу захоплені вигуки, Лук’ян повторював щоденно, іноді збиваючись із рахунку. Але й він не допоміг би здолати Марка, це було більш як зрозуміло. Здолати де Агостіні мав шатрандж. І якщо не зуміти виконати замислене, іншої нагоди вже не трапиться. Розлючений реїс просто відрубає йому руку. Або ж, обурений нахабством, натовп товктиме його тіло доти, доки у ньому ще тріпотітиме душа. Так чи інакше, Лук’ян відчував, що ця ніч може стати для нього останньою.
Гамір, що стояв у дворі фортеці, помалу влягався. Змучені за день реїси мляво бродили, готові відійти до сну. Дехто вже розтягнувся просто попід стінами, але й тих, кому ще бракувало розваги, залишалося досить. Вони й вирішили долю Лук’яна.
Ледь помітно похитуючись, Марко стояв посеред двору, освітленого численними смолоскипами та вогнищем. А доведена до краю юрба вимагала «трамацону». Лук’яна грубо попхали до супротивника.
— Бийся, невірний пес! — лунало відусіль.
— Тримайся, синьйоре Марку!
Хтось жартома збирався ставити десять динарів золотом на перемогу Лукані. Натовп розпалювався, цькуючи нещасного сібі, який ледве стояв на ногах.
Лук’ян рушив на ворога і зробив кілька несміливих випадів, намагаючись насамперед захистити себе. Для Марка і тих, хто зібрався навколо, цей двобій мав нагадувати усі попередні, щоби приспати таким чином пильність супротивника. Душа тріпотіла, готова відлетіти, коли уявляв, що чекатиме на нього, якщо задум удасться. Саме через це перший випад де Агостіні у відповідь досягнув свого. Лезо його рапіри, зробивши зрадницький рух управо, приліпилося до лівого стегна Лук’яна. Ляскіт удару почули всі, й одразу ж корч пронизав ногу. З криком нещасний упав на підлогу. Зводитися на ноги після таких ударів було непросто, але численні глядачі не давали довго залежуватись, а вимагали продовження забави.
Він сперся на неушкоджену ногу, перенісши на неї вагу тіла, і знову рушив уперед, намагаючись думати лише про власну шаблю, як учив Мехмет. Тепер випади стали коротшими та обережнішими, і щоразу Лук’ян вчасно відступав назад, захищаючи ноги. Одного разу випад рапіри Марка був настільки сильний, що шабля ледве втрималася у руці хлопця, й одразу ж зброя супротивника опинилася з протилежного боку, та Лук’ян устояв, спромігшись навіть на незграбний рух у відповідь. Однак сили були надто нерівні. Дедалі частіше він опинявся на підлозі, а підводитися на ноги ставало важче й важче. Ще трохи — й закінчаться останні сили. Тоді задум виявиться марним.
Підхопившись чергового разу, Лук’ян із криком люті кинувся на Марка, рубаючи куди доведеться. Регіт натовпу в мокрих од поту чалмах загрожував зруйнувати стіни. Марко ухилився, і лезо вгатилося плазом у ногу нещасного, що здавалося, від болю збожеволів.
— Убийте мене! — кричав Лук’ян. — Убийте, бо різатиму вас усіх, бусурманів!
Слова рідної мови мішалися з арабською, а останнього слова не знав ніхто. Вони гиготіли від улюбленого дійства.
Звівшись на ноги, Лукані, хитаючись, прямував до ворога, націлюючись шаблею у верхню частину його грудей. Відступивши на крок, Марко підняв руки, посміхаючись перед останнім ударом, який так хотіли побачити реїси. З несамовитим криком Лук’ян подався уперед, спрямовуючи вістря у його незахищені груди, вразити які насправді не було жодної надії. Сталося те, чого чекали усі. Зброя де Агостіні потрібної миті опинилася там, де належить, відводячи набік цей незграбний удар. І одразу ж довге блискуче лезо рапіри пішло в рух, описуючи повне коло, щоби вгатитися у плече нещасного, вкарбувавши його у кам’яну підлогу.
Та водночас і шабля Лук’яна почала обертатися таким самим колом, спрямовуючись, на відміну від зброї Марко, не у плече, а в голову ворога. І усієї майстерності неаполітанця вже не могло вистачити, щоб зупинити блискавичний рух власної зброї та спрямувати її на свій захист.
Обидва торкання відбулися майже одночасно — рапіра вдарила плазом у плече Лук’яна, його ж шабля — рублячим краєм розсікла бордовий берет. Запала тиша. Реїси завмерли на місці, не здатні повірити власним очам. Жоден не ворушився. Похитнувшись, де Агостіні впав на коліна. Кров чвиркнула з-під берета, заливаючи обличчя, а вістря шаблі Лук’яна, який дивним чином зумів утриматися на ногах, другим ударом спрямувалося у груди супротивника. Марко розтягнувся на підлозі долілиць, і червона калюжа швидко розливалася з-під його голови, ховаючи виступи камінців.
Хитаючись, Лук’ян стояв над переможеним ворогом і важко дихав. Десятки пар очей упритул дивилися на нього, не здатні зрозуміти, що справді сталося.
— Це мій джихад! — задихаючись, прохрипіли його груди. — Ось мій джихад! А тепер убийте мене…
Шабля дзеленькнула по камінню.
Залу накрив суцільний рев. Десятки рук видерли з-за кушаків ножі й шаблі у єдиному бажанні роздерти знесилене недобите створіння на шматки. Але Сінан виріс попереду і підняв руку, затуляючи собою Лук’яна.
— Стояти на місці! Назад, смердючі пси! Хто сміє тут наказувати?
Хвиля розлючених реїсів зупинилася.
— Усе в Аль-Джазаїрі вирішує володар. Хто це забув? Лише Хизир-реїс каратиме свого раба, а доти жодна волосина не має впасти з його голови. Геть усі! Тягніть його до палацу! Нехай замісять муки. Швидше, бо стече кров’ю. Рухайтеся, віслюки!
Лук’янові зв’язали руки за спиною і потягли до підвалу; кілька учасників невдалого дійства кинулися до юдейських кварталів у надії знайти знахара, а Сінан важко присів на кам’яний виступ та завмер, сперши голову на руки. Кому, як не йому найкраще було знати, на що здатний гнів Хизира!
Володар прибув восьмого дня на чолі каравану з одинадцяти галер, які тягли за собою два генуезьких галеоти. На берег разом із реїсами зійшли кілька сотень мусульман, за допомогою яких Хизирові вдалося непоміченим потрапити у незахищені порти й уникнути великих сутичок із військами генуезців. Серед них були теслярі, ковалі, смолярі, рибалки. Усі вони, яких довели до краю на землі їхніх пращурів імператор і католицька церква, сподівалися знайти нове життя на магрибських берегах.