Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 53)

Та все було марно. Давши коневі чобітьми під живіт, Данило летів на націлені у нього арбалети, намагаючись злитись із кінською шиєю і чимшвидше здолати цю відстань. Думки про те, що станеться далі, зникли самі собою, важкий палаш у правиці здійнявся догори, а крик мимоволі вихопився з грудей, наче справді міг налякати численних нападників.

А далі сталося диво. Опустивши меча й не звертаючи уваги на ворогів, Кунрад вибіг наперед і застережливо підняв руку, зупиняючи Деніела, який на повному скаку врізався в їхній натовп. Кінь хропів, а вудила дерли його рота і мало що бракувало, щоб велетенський вершник не затоптав свого вчителя, в якого наче Господь забрав розум.

Вони стояли усі разом, опустивши зброю, і дивилися на Деніела.

— А тепер забирайтеся, — промовив Кунрад, зробивши їм знак рукою. — Геть.

Галявина навколо потічка швидко спорожніла, а невдовзі стих і шурхіт листя під ногами невідомих вояків.

— Хто це, мастере Кунраде? — тільки й мовив Деніел. — Що відбулося?!

— Це був твій іспит. Останній, — відповів Кунрад, усідаючись на круп мертвого коня. — Зараз мені приведуть іншого. Я змучився.

Дуже повільно Данило починав розуміти, що сталося насправді. Й від цього важке відчуття охоплювало його.

— Ви гадали… Мастере Кунраде, ви гадали, що я залишу вас серед ворогів? Ви думали — я злякаюся і кину того, кому зобов’язаний усім?

— Я нічого не думав, — змучено сказав Кунрад. — Лише хотів тебе випробувати. Востаннє.

— І що? — проковтнув Деніел. — Вдалося?

— Так. І мені прикро. Ти не витримав іспиту. Якщо б це були справжні саксонці, ми б загинули обоє. А потім вони зруйнували б дамбу. Загін не встиг би їм зашкодити. Ось так, Деніеле. А про те, що ти можеш покинути свого старого друга на загибель, я й гадки не мав.

…Зима цього року була швидкою. Й одразу принесла біду. У Грюнсі вчинили замах на єпископа. Золото Габсбурґа просочувалося скрізь, куди не сягали напряму кігті папських єзуїтів, і не гірше за них робило свою чорну справу. Гонець із Леувардена привіз тривожну звістку з попередженням про небезпеку. Барон де Кройн писав, що дізнався про наявність чорного списку Великого інквізитора, до якого у числі інших відомих людей потрапив і дейхграф Гронінґена Йоганн ван Герст.

Вогнища палали від Фландрії до Утрехта, спалюючи єретиків, а на землях Фризії нишпорили наймані убивці, вишукуючи невгодних. Цей рік замок Гронінґен перебував у стані, близькому до облоги. Використовуючи усю науку Кунрада, Деніел дбав про безпеку дейхграфа. І все-таки вони проспали хитрого ворога.

Уже потім, згадуючи події, Данило не міг би упевнено ствердити, що́ саме змусило його розлупити очі. Стояла глибока ніч. У належних місцях горів вогонь, перегукувалися вартові. Та невідома сила не дозволила повернутися й лягти спати. Його тихі та обережні кроки кам’яним коридором також не залишилися без уваги. Позаду рипнули двері, й у щілині з’явилося бліде обличчя Кунрада, осяяне свічкою.

— Тривожно мені, — тихо мовив Деніел.

— Мені також, — відповів Кунрад. — Чекай.

Удвох вони минули підвісний міст із першим вартовим та сходами спустилися до внутрішнього двору, звідки відчинялися двері до покоїв. Кров під ногами обоє уздріли разом, хоча навколо лише відблиски смолоскипа на стіні час од часу проривали повну темряву. Той, хто повернувся до них, не був Хессеном, якого цієї ночі поставили тут. Незнайоме обличчя з-під жовнірського одягу блиснуло очима, і цієї ж миті ззаду почувся рух.

Обоє повернулись одночасно. Виринувши з темряви, три арбалети націлилось у них. Поруч із Данилом Кунрад здавався малим, до того ж тримав меча в ослаблих руках якось незграбно, тому всі троє водночас спрямували грізну зброю у бік воїна, який стояв, наче гора, і, здавалося, мав змести ворогів одним ударом. Проте він не встигав.

Не звертаючи уваги на одного зі супротивників, який опинився тепер за їхніми спинами і міг робити що завгодно, Кунрад кидком повиснув на грудях Деніела, затуляючи його. Стукіт спущених тятив збігся зі страшним звуком удару стріл у людське тіло. Деніела, який мимоволі обійняв Кунрада, що вже не тримався на ногах, струснуло цим ударом, після чого інший — у спину — мав звалити богатиря. Не чекаючи цього, Данило відіпхнув Кунрада і з криком кинувся уперед.

Важкий і довгий палаш, виробляючи дивні кола, кресав навмання по обладунках, тілах ворогів та стінах, відвалюючи шмаття від усього, що траплялося на шляху. Не відчувши очікуваного удару ззаду, Данило крутився у вузькому просторі, завченими рухами посилаючи важке лезо як уперед, так і назад.

Коли він перевів подих, двоє ущент порубаних ворогів лежали під стіною, а за третім по кров’яному сліду вже бігла сполохана сторожа. Деніел озирнувся у бажанні переконатися, що четвертий ворог, той, хто натягнув одяг убитого Хессена, також утік.

Вихопивши смолоскип з рук жовніра, зазирнув до темного закутка. Нападник важко дихав, сидячи під стіною, і затуляв рану на животі, з якої текло. Очі його поступово ставали скляними, і сподіватися, що наостанок він щось скаже, було годі. Нічого не розуміючи, Данило глянув на свого меча, наче тримав цю зброю уперше. Щойно, втративши спокій та витримку, він сік навмання, і порубані супротивники валялися під стіною. Якимось чином дісталося й цьому, що підкрадався ззаду.

Його перекинули та поклали на каміння. Рана була вузькою і простромляла ворога наскрізь. Як могло це статися? І лише зараз Деніел згадав про свого вчителя. Кунрад ще дихав, випльовуючи кров, яка заважала це робити. Дві коротких стріли стирчали з його спини, одна застрягла у стегні. Ось хто зробив це. Ось чому останньої миті Данилові здалося, що досвідчений воїн якось дивно та незграбно тримає меча. Він устиг зробити те, що мав, і, затуляючи свого вихованця, неймовірним ударом зумів уразити нападника, котрий опинився за їхніми спинами.

— Я… помираю… — шепотіли губи старого вояка. — Ти… залишаєшся сам… пам’ятай усе… Закличте Йоганна… бережи…

Ван Герст був уже поруч. Він присів навколішки, тримаючи за руку того, хто у різні роки був йому як не слугою, то вчителем, як не охоронцем, то ненькою. Данило також схилився над пораненим, узявши іншу його руку. Останнє потискання пальців старого воїна було слабким, але відчутним. Запала тиша. Відблиски смолоскипів танцювали по камінні, окреслюючи частинами те, що відбулося у замку. Час од часу вогонь вихоплював із темряви обличчя дейхграфа та Деніела, які застигли над померлим, тримаючи його долоні у своїх. В очах обох стояли сльози.

Хизир знав, що війна ця триватиме завжди. І якою безмежною не була б милість Аллаха до нього, його наближених та інших людей, котрі жили та житимуть навколо, невірні плистимуть через море та чіплятимуться залізними зубами у береги Магрибу, наче скажені пси.

Аль-Джазаїр став чи не єдиним в усій Іфрикії місцем, де цього зробити не можна. Ця земля вміла захистити себе. Проте оточували її самі зрадники. Емір Тлемсени давно продався невірним і справно возив данину до Мадрида, годуючи гарнізони фортець, розкиданих по березі навколо. Племена бедуїнів кочували краєм пустель, справно постачаючи реїські галери гребцями та воїнами, проте з багатьох причин стати надійною союзною силою не могли.

Новий османський султан був далеко і воював з невірними на суходолі й намагався захоплювати північні острови. Військо ж єні-черів, яке надав ще його батько Селім, за великим рахунком, нічого не вирішувало. Більшість воїнів постаріли або ж перетворилися на звичайних реїсів.

Об’єднати Магриб під прапором Аллаха завжди було мрією Хизира. Відколи почав ходити морями з Аруджем. Найостанніший просолений морем реїс повинен мати пристановище — твердий шмат піску під ногами. Острів Джерба, недосяжний для невірних, завжди був таким місцем багатьом їхнім поколінням ще до Аруджа. Залишався він таким і тепер, коли новим домом, більшим та багатшим, став Аль-Джазаїр. І здовж магрибського берега між ними тепер плавали численні галери. З’єднати б їх суходолом…

Та все було не так просто. Аль-Джумхарі ат-Тунісса — величезна земля, на якій верховодив халіф Мухаммад Аль-Хасан. Пов’язши у безпорядку та розвагах, не маючи справжньої влади над сусідніми землями, він усе-таки був еміром над емірами, і на нього належало зважати. Еміри не зрозуміли б грубого тиску з боку Хизира, а ворогувати з усіма не виходило ніяк.

Тому протягом останніх років Хизир доклав багато зусиль, аби порозумітися з халіфом. Аль-Джазаїр та Джумхарі ат-Тунісса повинні стати якнайменше союзниками у війні з невірними, бо усі вони — діти Аллаха. Та попри свої принадні жести у відповідь Мухаммад Аль-Хасан справно терпів іспанців у себе під носом. Відтоді, коли невірні захопили Беджаю й Аль-Гарб, майже щороку до цих фортець припливали армади їхніх кораблів, воювати з якими було несила. Потім вони забиралися геть на увесь рік або два, залишивши у фортецях нові гарнізони, які далі боялися виходити за ворота. Проте Беджая й Аль-Гарб стояли, наче кістка у горлі, між Каірваном, у якому засів халіф, і Аль-Джазаїром.

Злі язики бедуїнських вождів та емірів, з яких далеко не кожен був у захваті від халіфа, не раз плели про його стосунки з комендантами іспанських фортець, та на власні очі цього ніхто не бачив. Сам Мухаммад Аль-Хасан, зустрічаючись із Хизиром, щоразу запевняв капудана усіх реїсів у своїй вірності всемогутньому Аллахові та спільній справі. Втім, Хизир бажав діяти не на словах.