Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 55)

Із завмиранням серця слухав Лук’ян пояснення досвідченого воїна, вбираючи, наче вологу, цю складну й водночас просту науку. Й одразу ж безліч запитань виникали у його голові, іноді навіть таких, на які де Агостіні не міг відповісти.

— А як же удар Трамаццоне? — запитав Лук’ян. — Чому рублячий удар перемагає укол?

— Бо це великий Трамаццоне, — не замислюючись, відповів Марко. — Тому й багато поколінь поспіль пам’ятає таких людей, те, що вони вміли робити щось усупереч законам природи.

Відтоді Лукані почало бракувати дня й іноді навіть ночі. Усе, що він мав зробити, більше не вміщувалося у проміжок між сходом і заходом сонця. А Хизир швидко припинив дивуватися, побачивши нові стосунки двох потрібних йому людей, кожного з яких цінував по-своєму.

Минув іще рік, коли Лук’ян одного разу, вклонившись, звернувся до нього:

— Володарю, колись я просив милості дозволити мені битися щодня з воїнами османського султана, бо хотів сам стати воїном. Мехмет-ага ретельно виконував твій наказ. Відтепер я не ходитиму до єні-черів, якщо дозволиш.

— Ти став воїном? — засміявся Хизир.

— Не знаю, володарю, — опустив очі Лукані. — Але відтепер це марна витрата часу. А в Аль-Джазаїрі ще стільки справ, де я можу принести користь.

Щонеділі замок Гронінґен прокидався у густому мареві, що виходило з моря. Воно було пухке, немов перина, й, охоплюючи невисокі вежі, наче міцний сон, тримало його мешканців. Грюкали двері, скрипіли вози, під гавкіт собак та ґелґотання гусей неквапно розпочинався день, і людські голоси виринали з різних місць, занурюючись назад, перед тим, як загомоніти про повсякденне.

Ворота замку відчиняли, коли високий кам’яний хрест, що стояв обіч, поступово вилазив догори, наче наздоганяючи вежі. Молочне марево не бажало вступатися і навіть згодом, коли добре розвиднювалося, клубочилося над мокрою травою, ховаючи ноги та боки корів на пасовиську. І лише перші промені сонця, що випливало звідти, де закінчувалася морська далечінь, змушувало його забратися. Наче вороже військо, сурми якого зіграли відхід, останні уривки паруючої напівпрозорої вологи швидко втікали у море, єднаючись там докупи, щоб уночі знову почати наступ і заволодіти усім.

Деніел прокидався від вранішнього холоду, що ліз у щілини саме цієї пори, та довго лежав, відчуваючи, як важкість ще не бажає відпускати натруджені за день руки та ноги. Але варто було вмитися холодною водою та вийти у це марево, — від неї не залишалося й сліду. Він швидко сідлав коня і, вивівши його за ворота, неквапно їхав до міста.

Базарна площа була його улюбленим місцем у Гронінґені. Тут завжди збиралися багато людей. Вози стояли нерівними рядами, і з них мешканці навколишніх сіл продавали різний товар. Чого тільки тут не було! Він міг довго блукати поміж возами, розглядаючи яскравих півнів у рибальських сітях, гусей у клітках, нашвидкуруч зв’язаних із хмизу, овець та іншу живність. А перебираючи на долоні зерно, обговорював зі селянами цьогорічний урожай, вислуховував їхні плачі про податки й бажав гарної погоди.

Зазвичай Данило не купував нічого, бо все це було в замку, проте якісь давні спогади, наче мотузком, тягли його сюди, і тоді згадував одну-єдину за все життя свою подорож із дядьком Іваном на ярмарок у Брацлав, коли був ще дитиною, і від цього щось солодко млоїло у грудях.

А далі на ринку були розташовані ремісничі ряди, і тут ставало ще веселіше.

— Доброго дня, Рутгере! — вітався він до старого, який нагромаджував витягнуті з воза стільці та крісла — великі й малі. — І де ж оте, що варте імператорського трону? Коли ти нарешті покажеш його?

— Доброго дня, мастере Деніеле! — відповідав той. — Ще не готове. Учора я вирізав набалдашники на спинку у вигляді голівок янголів. І, скажу вам, удалося. От тільки кому його продати? Ви перебили мені збут у замку дейхграфа.

— Рутгере, — сміявся у відповідь Данило, — я вже забув, коли востаннє брав до рук різця або тесло! Коли гер Йоганн збереться сюди, я обов’язково нагадаю йому, щоб завітав до твоєї майстерні та глянув на це диво.

Обернувши зі знанням справи у могутніх руках кілька крісел, він рухався далі, й щось подібне відбувалося мало не біля кожного прилавка або воза. Командира замкової варти знали усі. Купивши кілька дрібниць, Данило потрапляв на протилежний кінець площі, де відбувалися інші дива. Під стіною між високим дерев’яним ешафотом — місцем страт — та початком перших вулиць збиралися фокусники й акробати, музики і блазні. Оточені юрбою містян і приїжджих, вони показували, хто на що здатний — дивували та смішили.

Зазвичай Данило проштовхувався крізь натовп у самий кут, де між двома критими возами був облаштований майданчик і мандрівна трупа ставила кумедні сценки. Народ гиготів од дотепних жартів, які видавали актори з розмальованими обличчями у дивовижному вбранні.

Силач Уолвут, якому належав цей пересувний театр, незмінно розкривав свої дужі обійми, і від картини їхніх взаємних вітань юрба на якийсь час забувала про виставу. Обидва велетні довго жмакали одне одного, відриваючи від землі-матінки, доки ця забава не набридала, і тоді Уолвут питав одне й те саме:

— Ну що, не надумав? Удвох ми б утримали піраміду, що сягнула б аж до балкона палацу штатгальтера. Нас запросили до Гента. Ти був у Генті хоч раз? Там стільки народу! Нас на руках носитимуть!

— Скільки пам’ятаю, тебе щотижня запрошують до Гента, — глузував Данило, — але ти досі тут! Навіщо тобі туди? Давай краще зі мною! Навесні ми відпливаємо у Новий світ. Ти чув про таке? От там ми удвох справді зможемо щось утнути!

— Скільки пам’ятаю, ти щороку відпливаєш до Нового світу! — гиготів Уолвут, — а досі тут! Давай краще з нами. Сам імператор Карл Іспанський до Гента прибуде!

— Чорти б його забрали, їхнього імператора! — лаялися навколо.

— Притримай язика, — відповідало не менше голосів, — бо ось туди потрапиш. Бачиш — зовсім поруч…

Місце страт височіло під стіною з балконами. Вони були праві — ешафот у цьому місті, як і в інших, рідко простоював, і не часто траплявся тиждень, упродовж якого нікого не заводили туди, аби позбавити життя тим чи іншим засобом залежно від важкості провини перед короною та Святою Церквою.

Обійшовши базарну площу, Деніел прямував до ратуші, щоби встигнути на месу, яка відбувалася у костелі щонеділі в один і той самий час. Завмерши, він слухав звуки орга́на, вникаючи у слова проповідника, в яких із кожним роком знаходив новий та новий зміст. А потім просив у Господа милості для себе, не забуваючи й про інших. Він просив для дейхграфа Йоганна Ван Герста здоров’я та спокою душі, навіть якщо тому не вдасться знайти свого кривдника — князя Глинського Михайла, молився за те, щоб імператор Карл змінив своє рішення і його господарю вдалося переплисти найбільше море та знайти нові землі. Щоби старий Вілфорт довго залишався на цьому світі поруч із ними, щоб ван дер Молена та всю сторожу замку, якщо виникне бій, обминули ворожі клинки й арбалетні стріли, щоб усі його мешканці щороку мали багатий урожай та не страждали від недуг. І ще багато чого встигав попросити Данило для добрих людей, яким завдячував тим, що йому самому було тепер справді добре.

Саме одноногий Вілфорт найчастіше складав йому компанію для мандрівок до Гронінґена. Старого не надто цікавили торги та розваги на площі й зовсім не надихали молитви. Зате коли закінчувалася меса, він помітно веселішав, бо як з ним, так і без нього далі Деніел прямував до харчевні з назвою «Вино під в’язом». Там варили найсмачніший грог, із двох діж завжди у достатній кількості тік темний та світлий ель, а запах смаженини і спецій чувся за кілька вулиць.

— Гарного дня, мастере Деніеле! — вітався Рассмус. — Рано ви сьогодні. Напевно, ваш шлунок не дозволив сповна помолитися за здоров’я усіх благовірних городян і привів сюди о такій годині.

— Ну що ви, метре! — жартував у відповідь Данило, — месу я відбув як годиться, до самого кінця, а у своїх молитвах не забув і про кращого кухаря усього фламандського узбережжя.

— Ох, як приємно це чути від справжнього чоловіка, який знає толк у їжі! — цямкав язиком той. — Та як би не було, у мене завжди все готове. Сьогодні я накрию вам столик під в’язом. А кімнату для відпочинку зготують нагорі. Ви ж залишитеся до ранку?

У цій справі Данило справді знав толк. Попиваючи ель, довго слухав Рассмуса, який розпинався в оцінці численних, досі не пробуваних страв, аж поки не обирав кілька тих, що здалися найкращими, а потім не міг зупинитися, поїдаючи їх. У такі години йому здавалося, що кращого життя не буває, і наступної неділі варто буде обов’язково помолитися ще й за те, щоб гер Йоганн викинув з голови дурну думку про якісь нові світи. Навіщо вони потрібні, як і тут усе так добре!

А коли на вулицях сутеніло, навколо починали звучати жіночі голоси та сміх. У харчевні ставало ще веселіше. Їх було багато, і більшу частину Данило вже добре знав. Вони пурхали поміж столами, наче метелики, та чіплялися до відвідувачів, заохочуючи до знайомства. Біляві та чорні, у довгих яскравих сукнях зі шнурівками на таліях, вони крутилися й біля нього, всідалися на коліна, знаючи, що на цей широчезний дубовий стіл обов’язково накажуть принести глечик із пахучим грогом та печива, а потім довго розповідатимуть усілякі кумедні дурниці про бої у завжди теплому морі, де не буває снігу, гармати, англійських каперів і казкову країну, в якій їздять на горбатих конях серед будинків, круглі дахи котрих зроблені з чистого золота.