Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 56)

Захмелілий та вдоволений, Данило садив їх по черзі, жартуючи та обіймаючи за круті сідниці, аж доки не обирав зрештою одну, до якої відчував найбільше бажання. І не було серед них жодної, яка, отримавши на прощання свої пів гульдена, не випитувала, коли той зайде наступного разу, заздалегідь набиваючись у коханки.

Цього разу він так і не дістався до місця, де показував свої дива Уолвут. Натовп збирався з іншого боку від ешафоту. Люди стовбичили, задерши голови. Проштовхавшись ближче, Данило побачив корабельний канат, натягнутий між балконами будинків, що зійшлися під кутом, до якого прихилили грубу жердину. Всі чекали. Купка іспанських вояків стояла осторонь, і думка, що повинна відбутися чергова страта, промайнула у нього. Але у натовпі сміялися й жартували, тому він вирішив зупинитися.

Худорлява дівчинка у червоному трико лізла по жердині догори, а видершись, схопилася рукою за поруччя і стала на грубу мотузку. Гомін юрби припинився, і вона зробила крок, а потім, відпустивши поруччя, пішла над площею. Дівчинка робила це легко, і світлі чобітки, щільно обтягуючи її стрункі ніжки, впевнено крокували над прірвою, а тоненькі руки балансували над головою, допомагаючи тримати рівновагу.

Серце Деніела завмерло. Від розуміння, що сам так зробити він ні за що не зміг би, кулаки несамохіть стиснулися, наче могли чимось посприяти їй. Поможи їй, Господи… Падіння на вимощену каменем площу з такої висоти означало неминучу загибель. Шлях дівчинки тривав неймовірно довго, і груди його наче самі зітхнули з полегшенням, коли тендітна рука зловила поруччя іншого балкона.

Натовп ляскав у долоні, гукаючи знизу. Перепочинок тривав недовго, і дівчинка знову стала ногою на канат. Тепер усе відбувалося складніше. Дійшовши до середини, вона зупинилася й кілька разів підігнула коліна, від чого грубезна мотузка спружинила, підкидаючи легеньке тіло. Балансуючи руками, дівчинка вирівняла положення і ще більше розгойдала опору під ногами, а потім, вигнувши тіло, відштовхнулася і зробила сальто назад через голову. Ноги відірвалися від каната й, описавши коло, потрапили туди, де стояли мить тому. Схлип переляку вихопився одночасно зі сотень грудей, коли руки її вимахнули, намагаючись утримати тіло у правильному положенні. Це вдалося. А далі ноги донесли акробатку до першого балкона, де було безпечно.

Часто дихаючи, Данило, немов зачарований, робив кроки уперед, намагаючись роздивитися ту, яка мала сміливість виробляти такі дива на висоті. Але це ще не був кінець. Перекособочений каліка йшов крізь натовп, і люди кидали до його простягнутого капелюха монети, зароблені таким неймовірним способом. Данило підійшов ще ближче і кинув аж гульден. Каліка вклонився, дякуючи, і зник між людей.

А вистава тривала. З ближчої відстані жінка виглядала дорослою, і лише легка худорлява статура робила її здалека схожою до дівчинки. Біля самої жердини стояв хлопець у вбранні блазня. Коли він рухав головою, дзвіночки на його яскравій дворогій шапці видавали чарівні звуки. Вимахнувши рукою, він підкинув догори маленький запалений смолоскип, який одразу ж опинився в її худій ручці. За ним полетів другий. Яскраве біле полум’я не давало диму, натомість розкидало навсібіч іскри, які гасли, не досягаючи землі.

Тримаючи обидва в руках, вона знову здолала половину відстані й хутко розвернулася, балансуючи ними. Її коліна підгиналися, розгойдуючи натягнутий канат, і Данило зрозумів, що станеться далі. Тепер божевільне сальто акробатка мала зробити зі смолоскипами в руках. Здавалося, серце зупиниться. Роззявивши рота, він стояв із задертою головою, промовляючи самими губами. Ще один поштовх колін — і світлі чобітки мали відірватися від каната, щоб, майнувши над головою, знову стати на нього.

Постріл бабахнув зовсім близько, відбиваючись од стін будинків так, що відчули не лише вуха — усе тіло. Ноги відштовхнулися від каната й, описавши коло, ковзнули по ньому. Це вже не був той чіткий та впевнений рух, як у попередніх спробах. Одна нога пішла набік, і, вимахнувши руками, артистка хитнулася, випустивши обидва смолоскипи, а потім, зачепивши боком грубезну мотузку, майнула донизу. В останню мить руки її намагалися схопити канат, та лише ковзнули по ньому.

Данило сам не розумів, як устиг збагнути, що діється, але наступної миті, коли вся юрба видихнула у повітря великий скрик жаху, одним кидком, давлячи когось перед собою, опинився внизу.

Те, що летіло у його простягнуті руки, не мало ваги. Воно було м’яким, маленьким, тендітним і зупинилося на них, навіть не встигнувши скрикнути. А розуміння, що таки встиг зробити це, прийшло лише згодом, коли мертва тиша розкололася несамовитими криками захоплення. Натовп ревів.

Повільно зігнувшись, Деніел поставив дорогоцінну здобич на каміння та обернувся в інший бік. Розуміння, що сталося, надходило поступово. Іспанські вояки гиготіли, адже їм удалося повеселитися. Це був жарт. У руках одного з них ще димівся після пострілу аркебуз. Його обличчя висловлювало усе, хоча сам Данило застиг нерухомо, не звертаючи уваги на плескання по плечах та вигуки захоплення.

Він не розумів мови тих, хто прийшов сюди за наказом імператора, проте веселощів серед непроханих гостей поменшало, а непривітні вигуки й запрошувальні жести чорних рукавиць із білими манжетами свідчили про те, що такий розвиток подій не викликав у них захоплення.

Данило виглядав вищим на голову і мало не удвічі ширшим у плечах від кожного з них і це насамперед дратувало прибульців, до того ж місцевий вискочка дивився на них, не приховуючи відрази. Крики іспанців почастішали, і вони вказували на нього пальцями, роблячи відверто запрошувальні жести. Натовп розступився в очікуванні нового видовища, а відчуття, що сьогодні таки не обійдеться без крові, стягало людей сюди.

Та сподівання голодної юрби цього разу не виправдалися. Це вже не був Данило, здатний хапатися за дровиняку за першої-ліпшої нагоди. Роки з ван Герстом зробили свою справу, а вірний Кунрад, залишаючи назавжди свого вихованця, таки зумів передати йому набагато більше, ніж просто уміння вражати ворога мечем.

Тому кам’яний погляд командира замкової сторожі несподівано зм’як, і проста щира усмішка осяяла грубе обличчя. А знявши капелюха, він зробив пірует із низьким уклоном, спрямований до тих, кого насправді бажав би порубати на шматки. Рух цей виглядав настільки незграбним і водночас так приворожував, що натовп зайшовся реготом. Сміялися й іспанські вояки. Трималися за животи, вказуючи пальцями та вішаючись один на одного.

Обмежившись цим, Данило вдягнув капелюха й пішов геть. Площа порожніла. Кірасири Його Імператорської Величності, задовольнивши свою гордість, посунули до харчевні, натовп розсіявся. А під жердиною, прихиленою до балкона, так і залишилися стояти каліка з капелюхом, блазень із дзвіночками та дівчина у трико.

Цей день змінив усе його подальше життя, хоча мав стати останнім у ньому.

Вранішнє сонце уже встигло відокремитися нижнім краєм від моря і починало палити. Море дихало, його могутні груди ледь-помітно підносили та опускали застиглі в бухті галери. Та коли нога ставала на порепані дошки, цей рух уже відчувався по-іншому і кликав до дії.

Його привезли до галери Хизир-бея, і Лук’ян видерся нагору, дивуючись, що ял одразу ж завернув до берега. Двоє бедуїнів швидко гребли назад. Унизу, куди не сягали промені, мовчки сиділи Сінан, П’ялі-араб, де Агостіні та Сіді-алі — усі ті, кого вважали найвірнішими й наближеними до володаря.

— Я закликав тебе для важливої розмови, — сказав Хизир, який сидів посередині, широко розкинувши ноги у чоботях із загнутими догори носками.

Руки його покоїлися на шаблі, що впиралася кінцем у палубу, а в позі вгадувалася нетерплячість. Решта мовчали.

— Слухаю, володарю, — вклонився Лук’ян.

— Ти бачиш, що на галері нема слуг, реїсів, гребців? Лише ті, у кому я впевнений, наче в собі самому?

— Так, володарю.

— Того, що ти почуєш, не мусить знати ніхто. Переказане бодай слово означатиме для тебе смерть. Ти готовий померти?

— Так, володарю.

— Можеш сісти. Зараз галера вирушатиме у бік сходу сонця. Ми попливемо до Каірвана, щоб зустрітися з халіфом Мухаммадом Аль-Хасаном у його палаці. Ти пам’ятаєш його, адже торік прислуговував мені на полі шатранджу.

— Так, володарю, — кивнув Лук’ян, — я пам’ятаю усі ходи, що зробили твої фігури, так само, як і кожен його хід.

— Це добре, — вдоволено мовив Хизир. — Тому я тебе і прикликав.

— Отже, буде нова гра, і мені належить…

— Буде, — перебив Хизир, — дуже важлива гра. Найважливіша відтоді, коли ми стали воїнами Аллаха. Тому запитую тебе: чи пам’ятаєш ти ще щось, окрім фігур на полі.

— Усе, володарю, — упевнено мовив Лук’ян.

Вони питали наперебій, не раз усі водночас, і Лук’ян, наче відбиваючись, розповідав про присутніх з боку халіфа, будову палацу, розташування його серед вулиць, відстань до берега. З тих, хто зібрався зараз на галері, лише Сіді-алі плавав з ними минулого разу, але усіх цих дрібниць він просто не пам’ятав.

Коли реїси виговорилися, знову настала черга Хизира:

— Ти й цього разу прислуговуватимеш мені на полі, бо халіф обов’язково влаштує шатрандж. Дивись уважно. У тебе гострий розум.