Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 52)

— Чому твої очі дивляться убік? — зрештою запитав Хизир, коли вони опинилися за стінами палацу. — І з якої причини цей невдячний вигнанець невірних не зустрічає мене? Він що, оселився у кишлах разом із воїнами султана?

— Ні, володарю, — зітхнув Сінан. — Марко не здатний стати на ноги, аби вітати тебе з поверненням. Він лежить поранений.

— Поранений?! — не зрозумів Хизир. — А що, поки мене не було, припливали галеони Карла іспанського? Може, невірні, що наче пацюки, поховалися у Пеньоні, зробили нічну вилазку?

— Ні, — ще нижче опустив голову Сінан. — Він отримав рану у двобої. Не гнівайся, Хизире. Це моя провина.

— І з ким же він бився? Хто це зробив?

— Твій сібі, володарю…

— Що?! — бейлербей скривився, наче недочув. — Не розумію тебе.

— Твій раб. Лукані, якого подарував тобі емір. Ти наказав не чіпати його…

— Підлий юдей! Собачий син! Ти смієш знущатися з мене? — подих володаря перехопило, і найгрізніший реїс від обурення не спромігся сказати більше бодай слово.

— Аллах свідок, — опустивши очі, мовив Сінан. — Так сталося.

— Не смій згадувати Аллаха, син підлого племені! Приведіть мені цього раба. Якщо ти дуриш мене, я забуду, що ділив з тобою останню краплю прісної води, — сичав Хизир. — Знищу все ваше плем’я в Аль-Джазаїрі й далеко за його межами!

Привели Лукані.

— То правда, що ти поранив Марка? — запитав Хизир. — Кажи лише правду, інакше пошкодуєш, що народився на світ.

— Я давно вже шкодую про це, — тихо промовив Лук’ян. — Усе так і було. Ми билися на шаблях.

— Як це могло статися? — не зрозумів той. — Ти ніхто порівняно з ним. Піщаний хробак! Я можу роздушити тебе одним пальцем!

— І він так уважав, — відповів Лук’ян. — Синьйор Марко вже давно вчив мене битися. Він казав, що відколи ви відпливли, у нього нема гідного супротивника і наказував мені битися замість вас. Кожен бився як міг. Він був злий. Я також. Так сталося.

Хизир обвів поглядом залу, де його наближені мовчки тиснулися попід стіни, схиляючи голови, і готовий був у люті рознести це кубло на шматки.

Двері розчинилися. Двоє реїсів вели попід руки де Агостіні зі замотаною головою, який насилу пересував ноги. Та попри все поранений зробив спробу вклонитися володарю.

— Посадіть його, — звелів Хизир.

Підійшовши ближче, він глянув на рани Марка, а потім знову обвів поглядом почет.

— Якщо ви смієтеся з мене, то кожен пошкодує про це, коли я дізнаюся правду. Як це сталося?

— Володарю, — слабким голосом проказав Марко, — в усьому винен я. Не карайте Сінана. Я знущався з вашого раба, змушуючи битися проти себе. Якщо залишуся живим, прийму будь-яке покарання. Він переміг мене.

— Як?! — не розумів Хизир.

— Він вивчив удар Трамаццоне…

— Те, чого досі не зміг жоден з реїсів?!

— Так, володарю.

— А ти що, безсилий проти цього удару?

— Ні, володарю. Просто… Він додумався виконати його одночасно зі мною. Проти такого я справді безсилий. Він переміг мене… розумом.

Заклавши руки за грубий кушак поруч із руків’ям ножа, Хизир перейшовся попід стіною, де застигли його наближені. Нижня губа його, велика сама собою, ще більше відкопилилася, а брови скакали догори, висловлюючи нерозуміння насамперед до себе самого. Поруч, смиренно схиливши голову, стояв знахар, який ствердно відповів на запитання, чи житиме поранений.

А потім, зробивши ще кілька кроків, Хизир весело розсміявся. Його завзятий сміх лунав у дворі, відбиваючись від стін фортеці. Усім відлягло від серця.

— Синьйор Марко… Непереможний маркіз де Агостіні! Учень великого Трамаццоне чи кого іще там? Шкода, що Великий Аллах не подарував мені задоволення бачити це. Лукані!

Зробивши крок уперед, Лук’ян схилив голову.

Сміх володаря далі розкочувався залою, адже зупинитися той не міг.

— Ти переміг мого найсильнішого реїса, якого вчили наймогутніші воїни невірних! Це сталося у чесному двобої?

Усі навколо закивали головами, стверджуючи цю істину.

— Так, — схилив голову Марко.

— Проси винагороду, — промовив Хизир до Лук’яна.

Поштовх у спину, отриманий від Сінана, спонукав не зволікати із відповіддю.

— Володарю, — промовив Лук’ян. — Султан османів прислав тобі у допомогу тисячу своїх воїнів. Щодня вони проводять двобої на полі поблизу кишли, у якій живуть. Накажи, щоб кожен з них бився зі мною, аж доки я не переможу, і тоді нехай місце його посідає наступний, доки останній з них не схрестить зі мною своєї шаблі.

Сміх, що викликали ці слова, був ще запальніший, щоправда, сміявся й далі лише один Хизир.

— Нехай буде по твоєму. Але затям ще одне. Ти вивів з ладу першу шаблю реїсів, мого найкращого воїна, з яким завжди бився я сам. Тому відтепер займеш його місце. Кажуть, ти б’єшся головою. Подивимось, наскільки вона міцна.

Холодна неприваблива осінь заступила у тривале володіння на узбережжі Фризії. Дощило майже щодня, а по ночах пронизливі вітри розчісували гілки облізлих дерев. Море непокоїлося, і рівень води у затоплених низинах зростав день відо дня.

…Цієї пори дамби охороняли ретельніше, ніж завжди. Зграї розбійників із Саксонії не гаяли часу і, переховуючись у лісах, чекали слушної нагоди, щоб налетівши, зруйнувати якусь із них, після чого життя фризів завжди виходило зі звичного русла, і ставало легше грабувати напівзатоплені села навколо Гронінґена.

Цієї пори дейхграф ван Герст завжди збільшував загони, набираючи здатних до цього селян за кошт міста. Щороку серед них траплялися нові люди, яких Деніел бачив уперше, тому намагався перевірити кожного. Цим займався і ван дер Молен, який із десятком жовнірів здійснював об’їзд, розпитуючи родини найнятих та просто селян щодо походження нових вояків.

Не кожен з них умів справно тримати алебарду або палаш, тому за найкоротший час їх належало навчити хоча б азам військової справи. Перебуваючи на ногах з ранку до пізньої ночі, у короткі миті відпочинку Деніел згадував колони нової церкви та власноруч вирізаних янголів, а коли це набридало, на згадку приходили флюїти, заховані від морських хвиль далеко у бухті, на яких стояли, ще не зовсім дороблені, відкатні пристрої для гармат верхньої палуби.

Відчуття, що зброя зрослася з його руками, призначеними тримати тесло, було приємним, проте, коли гостре лезо свистіло у повітрі, перемагаючи удаваного ворога, уявлялось, як падає під ноги стружка, а незграбний шмат дерева перетворюється на те, до чого інші потім із захопленням торкатимуться руками.

Кунрад остаточно перетворився на тінь. Він завжди був поруч, проте ніхто не чув його голосу та не отримував наказів. Усім порядкував мастер Деніел. Невідома та важка хвор їла старого воїна, який за життя витримав не одне випробування від кістлявої. Зараз він бачив її щодня, тому мовчки чекав останньої зустрічі. Він висох та змарнів, але щоранку здіймався на ноги, а коли гер Йоганн запитував про самопочуття, із зусиллям всміхався й казав, що не все ще зробив у замку для його милості.

І коли дика втома змушувала Кунрада зупинитися та ненадовго пристати, погляд старого вояка із задоволенням осягав те, що діялося навколо. Адже усе це було вінцем його багаторічних зусиль. Наприкінці він з ніг до голови оглядав Деніела, вишукуючи прискіпливо те, про що забув, та щоразу нічого не знаходив. Зброя його робила те саме, що могла б, перебуваючи в руках Кунрада, а застережливі думки іноді сягали ще далі.

Цього разу загін промчав лісовими дорогами, не затримуючись ніде. Останньою на шляху залишалася дамба біля Лессена. За такої погоди пересування ворожих загонів залишало більш як помітні сліди, та все було спокійно. Ліс стояв тихий та мирний.

Загін рушив у напрямку замку. Обоє відстали, як бувало не раз, коли старий воїн бажав побути наодинці з вихованцем. Несподівано зупинивши коня, Кунрад застиг у сідлі, про щось розмірковуючи, а потім неквапно рухнув поводдями. Ставши поперек дороги, кінь переминав копитами. Загін зник за горбочком, стало тихо.

— Мастере Кунраде, — не витримав Деніел, — щось сталося? Чому ми зупинилися?

— Гадаю, нічого, — зрештою мовив той. — Усе гаразд. Але хочу переконатися. Чекай тут.

Охоплений незрозумілою тривогою, Данило залишився на місці. Нетерпляча рука натягла поводдя, а він спостерігав, як вершник неквапно віддаляється, повертаючись тим самим шляхом. Кінь зупинився унизу біля потічка і, скочивши на землю, Кунрад стояв, роздивляючись. Що побачив старий вояк такого, що змусило повернутися? Що непокоїло його? Адже сам Деніел міг заприсягнутися, що в усій окрузі нема зараз жодного ворога. Здалека долетіло кінське іржання. Це був загін, який охороняв дамбу, адже обоє не встигли від’їхати далеко.

Од глухого звуку арбалетного пострілу здригнулось усе тіло, і Данило побачив, як коротка стріла вдарила коневі Кунрада в шию. З диким іржанням скакун став дибки, видерши поводдя з руки вершника, і впав на землю, б’ючись та кривавлячи суху траву. З кущів вибігли озброєні люди. Їх було не менше двох десятків, і, оточивши Кунрада, вони спрямували на нього зброю.

Усе відбулося надзвичайно швидко, і розгубленість Деніела тривала якусь мить. Звідки вони взялися, важко було уявити, адже жодного ворожого сліду загін не знайшов. Та щойно Кунрад вихопив меча, ноги Данила стиснули боки скакуна, готуючись до кидка у саму гущину супротивників.

— Утікай! — кричав Кунрад, вимахуючи мечем. — Геть звідси! Приведи загін!