Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 46)

Той упав на місці. Тіло його смикалося по підлозі, не здатне витерпіти біль. А навколо лунали захоплені вигуки. Перекинувши його ногою навзнаки, Сінан переконався, що рука сібі не відрубана. Ба більше — на ній не було навіть рани. Лише тоді він дав знак двом, які вже чекали. Схопивши м’яке тіло за руки та ноги, його винесли й кинули у темний підвал, зачинивши двері.

Неспокій оселився на фламандських землях уздовж усього узбережжя, де новий імператор намагався навести лад. Здавалося, віддалений Грюнс із замком Гронінґен, що примостився майже на самому березі, куди крізь болотяне мереживо непросто було потрапити навіть звісткам з інших земель, захищені від усього поганого. Та насправді це було не так.

Якщо сюди не конче досягали пильні очі й кровожерливі кігті папських єзуїтів та іспанських інквізиторів, постійні зазіхання саксонських найманців зі сходу та півдня шкодили землям, на яких вільнолюбиві фризи ще якось трималися власним розумом посеред царства розбрату.

Герцог саксонський Георг, нащадок курфюрста Альбрехта, вперто ходив слідами батька й ніяк не міг заспокоїтися, що той, ведучи свого часу постійні війни на півночі, так і не отримав повної влади над фризькими землями, на які з далекої Іспанії тепер відверто зазіхав його могутній суперник Карл Габсбурґ, перший претендент на імператорство.

Утім, потерпаючи від жорстокого протистояння з Лютером та перехрещенцями на власних територіях, численних селянських повстань, Георг на прізвисько Бородатий швидко знайшов спільну мову з тираном, який жорстко притискав будь-яку церковну реформацію на підвладних землях. Підбурюваний несподіваним союзником, Карл таки розв’язав війну в нижньому стихті Утрехтського єпископства, де авторитет єпископа Хендріка ван дер Пфальса був слабший. Та за підтримки вільнолюбивих фризів опір бунтівного єпископа змусив загрузнути у болотах імперське військо й перетворити таким чином єпископство на останній оплот незалежності.

…Восени з корабельні зійшов на воду третій флюїт ван Герста. Рух на дорогах, що з’єднували Грюнс із замком Гронінґен, пожвавився. Місто, скарбниця якого отримувала найбільший притік грошви з рибальських і торгових кораблів, заходилося обладнувати новий флот. Цехи ремісників працювали на повну. Вози з вітрильною тканиною, мотузками, смолою тяглися у напрямку берега. Озброєні кавалькади вершників та піші жовніри чатували на роздоріжжях, охороняючи все це від германських найманців, загони яких потрапляли з боку Мюнстера й чинили розбій.

Йоганн ван Герст, здавалося, припинив спати й із ранку до вечора був у сідлі, мотаючись між корабельнею, де усе вантажили на човни, і замком, у якому тепер завжди були присутні люди з ради бюргерів. Із першими морозами прибули замовлені в Антверпені гармати.

Відтоді на багато днів Данило забув про берег. Удвох зі старим Вілфортом вони встановлювали гармати, ладнаючи нові відкатні пристрої, випробовували, й увесь цей час навіть до далекого Леувардена долунала канонада, наче почалася війна на морі.

Роботи на першому флюїті завершилися. Ван Герст із радою бюргерів Грюнса залишилися задоволеними. І тоді Деніел із Вілфортом розпливлися по двох інших кораблях, адже час не чекав. Величезні галеони чудернацької форми погойдувалися на спокійних хвилях під стукіт сокир та молотків, збираючи опущеними вітрилами перших білих мух.

Для Йоганна нова зима виявилася важким випробуванням. Посланці до імператорського двору з багатими подарунками та проханням, яке підписала рада бюргерів, відбули до Брюгге, де їх улітку прийняв сам штатгальтер і дав згоду. Більше нічого вдіяти самочинно ван Герст не міг. Та ескорту так і не вдалося виїхати за межі Фландрії. У Генті чекали на приїзд імператора Карла. З цього приводу до міста прибув регент. Обоє разом із штатгальтером визнали недоцільною подальшу подорож. Посланці залишилися у Генті чекати на імператора.

Отримавши звістку, ван Герст також вирушив до Гента, однак повернувся, так і не дочекавшись. Власне, штатгальтер зобов’язався представити найвищій особі прохання дейхграфа та жителів міста Грюнс щодо дозволу на спорядження ескадри до берегів Нового світу.

— Іноді здається, що мені не вистачить на це життя, — одного разу гірко протягнув герр Йоганн, звертаючись до Вілфорта.

Роботи на кораблях було закінчено, й усі три хоч зараз могли виходити у далеке плавання. Потяглися довгі зимові дні. Данило усамітнився у своєму домі, віддаючись улюбленій справі. Це почалося давно, коли після випитого на графському бенкеті вина крутилося у голові, проте він таки дотягнув до дверей та вніс усередину величезний обрізок із залишками коріння й усю ніч тесав, пхаючи у піч усе зайве.

Перша спроба не вдалася. Янгол мав надто тонку шию, а вирізати крила вже не було з чого. Відставивши зіпсовану деревину в кут, творець-невдаха знайшов меншу, але грубшу та почав знову. Тепер Данило не квапився відтинати надто великі шматки, уявляючи все наперед і намагаючись одразу надати творінню майбутню форму.

За місяць із грубого обрізка дерева проступили руки та обличчя святого. Тепер майстер, узявши тесло, боявся дихнути. А за кілька днів прийшов до замку й, уклонившись, попросив дейхграфа наказати ковалеві викувати для нього особливі тесла.

І справа зрушилася. Тепер на крилах янгола почали з’являтися окремі пір’їнки, а Данило, розкопавши сніг в одному місці на березі, знайшов кілька каменів та мушлю, які не могли тесати дерево, але гострими краями знімали з нього тонкий шар, схожий на пилюку.

Коли янгол був готовий, Данило сховав його у той самий кут, для чого довелося витягти першу колоду, з якої колись нічого не вийшло. Думка, що надійшла так несподівано, по-справжньому налякала. Не так давно його кликали до замку. Тесля отримав завдання зробити ще одну карту за зразком тієї круглої, що могла крутитися і яку дейхграф привіз із далеких земель. Вона мала бути меншою й обертатися у капітанській каюті флагманського флюїта.

Він упорався швидко, витесавши круглу колоду з двох частин, котрі потім склав докупи, а проробивши у кожній канавку, зміг насадити це на залізну вісь, яку інший майстер обточив з тонкої рапіри. Ефес заважав кулі опускатися донизу, і вона крутилася. Рамку з кривої гілки Данило стесав нарівно, і дерев’яне півколо з’єднало ефес із вістрям зброї. Тепер металеве руків’я можна було встромити у пророблену в ще одній колоді діру, і пристрій вільно крутився. Тією ж мушлею Данило зробив поверхню кулі гладкою. Далі настала черга писаря, котрий прибув аж із Грюнса.

А майстер, повернувшись додому, розвішав на кривому та незграбному стільці величезний камзол, розшитий золотими нитками та прикрашений блискучими мідними ґудзиками — подарунок дейхграфа разом зі шоломом, зробленим із заліза, що знайшов своє місце поруч із важким палашем, отриманим після повернення з Леувардена від барона де Кройна, який залишив у себе врятовані книги. Та не щедрі панські дарунки викликали у Данила хвилювання!

Думка, що виникла тепер, коли розглядав і торкався покинутого колись недоробленого янгола, бентежила й лякала. Але руки самі тяглися до гострих тесел та шкребків, яких у помешканні майстра було вже досить. Образ жінки з картини тепер постійно перебував у його уяві. Та, яку доводилося бачити щодня, працюючи над картою, що оберталася. Стриматися було важко. Янгол справді вже б не вийшов, а от…

Стружка з висохлого за рік дерева горіла весело та яскраво, а він сидів ночами, палячи свічки. І вона щоранку ставала все більше схожою на своє зображення у замку. А щовечора руки тяглися до мушлі, адже тепер ані теслом, ані шкребками цей витвір не можна було поліпшити, хіба лише зіпсувати.

Сніг зійшов повністю і, походивши берегом, Данило відшукав кілька великих та твердих мушель, що мали потрібну форму. Перше весняне тепло обгорнуло схили замку Гронінґен зеленою соковитою травою, і він боявся тепер лише одного — скоро відновляться роботи у корабельні або прийде депеша від імператора, після чого він разом з усіма вантажитиметься зі своїм інструментом на флюїти, і диво це скінчиться. Та несподіванка надійшла з іншого боку.

Одного разу вночі у двері постукали, і рішучий голос жовніра проголосив:

— Власною особою дейхграф Гронінґена Йоганн ван Герст. Відчиніть двері!

Схопивши статую, Данило поставив її в кут і накрив рядниною разом із янголом. Нога посунула набік стружки, а відтак засув скрипнув, пропускаючи несподіваного гостя.

Ван Герст увійшов сам, наказавши сторожі чекати за дверима. Погляд був недовірливий, і, ставши посеред дому, він обдивився навколо.

Схиливши голову, Данило привітав свого господаря.

— Я прийшов сам, бо звик довіряти тобі, адже цю довіру ти заслужив. Окрім цього, ти справний тесля й один із кращих вояків, які служать мені. Тому я б хотів, щоб так було і надалі.

— Хіба я зробив щось таке, що змусило мого пана сумніватися у мені? — не зрозумів Данило.

— Не знаю, Деніеле. Сподіваюся, що ні, але хочу переконатися. Хтось із жителів замку доніс нашому кюре, що ти майже щоночі не спиш. У тебе горить свічка. І ти щось робиш, а крізь двері чути різні звуки. Кюре підозрює, що це можуть бути сили диявола, які тобою володіють. Я хочу знати, правда це чи ні.