Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 45)

Передчуваючи велику бучу, бей зібрав своїх капуданів.

— Ви чули від наших сторожових, якими силами припливли невірні! — кричав П’ялі. — Стінам Аль-Джазаїра не встояти проти їхніх гармат. Вони обстрілюватимуть місто одночасно з фортеці й галеонів. Що зможемо ми, повністю обеззброєні? Як атакувати їхні галеони?

— Чи є серед вас такі, котрі бажають здати Аль-Джазаїр? — не звертаючи уваги на цей лемент, запитав Хизир.

Відповіддю було лише мовчання.

— Тоді слухайте мене. Усі галери треба вивести з бухти. Якщо невірні вирішать вас атакувати, наказую не встрявати у бій, а відходити у відкрите море. Навіть якщо вітер буде супутній — одне вітрило галери та весла зможуть довго змагатися з багатьма вітрилами галеона, поки той наздожене. Але вони не гнатимуться за вами, бо прийшли забрати назад місто. Ті, хто залишаться тут, боронитимуть стіни. У нас також багато гармат, і ми зможемо стояти, шкодячи ворогу. А ви чекатимете, доки невірні не почнуть висаджуватися на берег для штурму. І лише тоді атакуватимете їх з моря.

— Не гнівайся, володарю, — зрештою мовив Сінан, — але мушу сказати, що тепер про це думає багато реїсів. Ти збираєшся робити усе те саме, що брат твій Арудж, нехай пощадить його душу всемогутній Аллах. Усе повторюється. І навіть емір Тлемсени уже вийшов з військом у напрямку Аль-Джазаїра, щоб відрізати шлях. Серед нас є живі свідки тієї битви. Усе як тоді. Арудж був великий воїн, але не зміг їм протистояти. Ми дочекаємося, коли упадуть стіни і невірні, вдягнуті у залізо, полинуть у місто, й ми їх не стримаємо. А виходу з цієї пастки не буде, адже позаду вже стоятиме твій ворог Хамму Ахмад. То чи не краще все-таки зустріти галеони у відкритому бою на морі, де реїсам нема рівних?

— З нами Аллах, — упевнено сказав Хизир. — Він допоможе нам перемогти. Ми довго триматимемось і дочекаємося, коли вітер вщухне повністю. Це рано чи пізно станеться. І тоді галеони перетворяться на плавучі діжі без вітрил та весел. І їм не допоможуть усі їхні гармати. Ось коли наші галери, яких не мав тоді Арудж, вступлять у бій. І я знову запитую вас, браття, — чи є такі, хто хотів би віддати Аль-Джазаїр, коли з нами воля великого Аллаха?

Крики залунали зі страшною силою. У гавані зчинився рух. Галери виходили у море, а люди, окрилені надією, лізли на стіни, тягнучи за собою гармати та ядра. Цієї ночі вогонь горів скрізь. Місто не спало, готуючись стати проти ворога, могутнішого за якого в усьому світі не існувало.

Дон Уго зупинив армаду на невеликій віддалі від фортеці, прийняв на борт свого флагмана помічника коменданта Пеньона і після недовгої наради, користуючись попутним вітром, рушив у бік застиглих галер. Та щойно ті зрозуміли його задум, їхні весла спінили воду. Монкада віддав наказ повертатися. А ввечері наступного дня прибули посланці фортеці Вахран зі звісткою, що військо еміра Хамму Ахмада перебуває за чотири дні шляху до Аль-Джазаїра.

Монкада вирішив діяти розважливо. Можна було просто зараз почати бомбардування міста й висадку війська під прикриттям Пеньона. Та що вирішували кілька днів, за яких штурм розбійницького кубла розпочнеться відразу з усіх боків? Не надто вірячи у боєздатність найманців-бедуїнів, дон Уго все-таки вирішив чекати.

Хамму Ахмад не з’явився і п’ятого дня. А ввечері несподівано подув сильний вітер у напрямку берега, перетворившись уночі на справжній ураган. Галеони розхитувало та зривало з якорів, а тоді гнало просто на скелястий берег, розбиваючи об каміння, що тримало на собі фортецю Пеньон.

Паніка була тотальною. Не маючи найменшої змоги плисти у протилежний бік, іспанці ставили вітрила, намагаючись якимось неймовірним галсом пройти здовж берега і вислизнути зі смертельної пастки. Вдалося це не усім. Багато галеонів, котрі уникли смерті на скелях, були викинуті на пісок, і по них, не чекаючи перших сонячних променів, ударили гармати Аль-Джазаїра.

А невдовзі у вранішньому мороці запалало вогнище на східній стіні. Вітер роздував вогонь, закликаючи реїсів П’ялі-араба до повернення. З першими сонячними променями потік воїнів линув із воріт міста на берег. Розгром був повний. Оскаженілі від крові, п’яні від першого успіху реїси добивали невірних, яким уже не могли допомогти ні залізо, ні гармати. Хто міг, намагався дістатися до острова й заховатися у фортеці. Вони знімали кіраси й кидалися уплав, але нещасних топили хвилі, б’ючи об каміння.

Галери ж на усіх веслах таранили велетенські кораблі, викинуті на мілину, і брали їх на абордаж. Кровопролиття тривало аж до вечора. Флагман Монкади зумів таки у числі небагатьох вислизнути попри стіну, зловивши кілька ядер, і, дивом не сівши на мілину, вийшов у відкрите море в напрямку Тунісси.

Усе це мали змогу бачити передові загони кінноти Хамму Ахмада, які й поквапилися вчасно повернутися, щоби донести до володаря звістку про повну поразку армади могутнього сюзерена. Зважаючи на це, хитрий і далекоглядний емір повважав за краще зупинитися, аби не прибути до Аль-Джазаїра надто рано, пошкодувавши одночасно, що за невдалих розкладів його вже могли побачити з фортеці Пеньон, стіни якої височіли над островом, а отже, майбутній повелитель усіх невірних зможе запідозрити неповороткого союзника у зраді.

Гарматні обстріли припинилися наступного дня. Фортеця Пеньон, прийнявши останніх уцілілих, на міцно зачинила ворота. Хизир наказав припинити вогонь, адже взяти її згарячу однаково не вдалося б. Аль-Джазаїр заповнили юрби полонених християн. Бійки, страти та крики поранених — усе це тривало ще не один день, аж поки відголос великої битви почав ущухати. За кілька днів повернулася решта галер, яким удалося наздогнати й захопити ще один ворожий галеон. Його також притягли до гавані.

Місто заспокоювалося довше, ніж розбурхане море. Хизир-бея звеличували на кожному кутку, в торгових рядах і далеко за стінами. Сам же Хизир-реїс прославляв усемогутнього Аллаха, який дарував перемогу. А невдовзі повелитель реїсів, котрому тепер було не до розваг, відплив до Джерби, віддавши місто під опіку Сінанові. Ті ж, хто залишився, натхненно говорили про майбутнє плавання до Істанбула, рейд на Сицилію, захоплення Пеньона і багато іншого, на що збирався спромогтися володар Магрибу.

Розваги ж тривали без нього. П’яні од великої перемоги, реїси віддавалися вину, грі у кості, молитвам та інколи насущним справам. Цього вечора Марко де Агостіні влив до горлянки набагато більше червоного напою, ніж могла витримати його голова у яскраво-бордовому береті. П’яний неаполітанець вештався коридорами палацу і шукав Хизира, з яким давно не схрещував славетної шпаги, адже більше ніхто з реїсів не бажав цього робити. Не хто інший як Сінан спромігся нагадати йому, що до битви з невірними синьйор Марко хвалився, що стане проти мудрого сібі, якого бей, зайнятий новими турботами, залишив разом із набридлим почтом.

Лук’яна збудили й притягли до зали. Регіт стояв неймовірний, коли до рук йому тицьнули абордажну шаблю і наказали битися. Він застиг у розгубленості й не розумів, що має статися далі, — закінчиться це звичайним знущанням чи тіло його таки проштрикнуть рапірою, оскільки він більше не потрібен володареві. Нещасного боляче штуркали з усіх боків, підштовхуючи до синьйора Марка. Не в змозі далі терпіти це, Лук’ян кинув зброю на каміння.

Обурені вигуки залунали на повну, і шаблю знову вклали до його рук, а де Агостіні, якому набридло, ляснув щосили його по стегні плазом рапіри. Біль був дикий, і відразу ж залізо вдарило у другу ногу.

— Бийся, свиноїде! — кричали з усіх боків. — Інакше він товктиме тебе, доки не здохнеш!

Новий удар був іще сильнішим, і Лук’ян засмикався на камінні, не здатний угамувати біль. Терпіти це далі ставало неможливо. Він схопив шаблю й почав махати нею на усі боки. Вони реготали, а Марко кривлявся, виписуючи піруети кінцем своєї зброї. Важко дихаючи, нещасний іще продовжував триматися, бо так його хоча б не били, проте руки швидко налилися вагою, і шабля дзенькнула по підлозі. Й одразу ж різкий біль пронизав його стегно.

Це був край. Бажання померти охопило цілковито, адже терпіння його остаточно скінчилося. Схопивши шаблю, Лук’ян кинувся на де Агостіні, намагаючись проштрикнути ворога, та той встигав кудись зникнути, і вістря розсікало повітря. А сили кінчалися швидко.

П’яні реїси, забувши про все, підбадьорювали суперників.

— Трамацону! Марку, покажи йому Трамацону! — лунав регіт.

Де Агостіні картинно зупинився посеред зали і розвів руки, відкриваючи власні груди для удару супротивника. А того знову почали штуркати чим попало, під’юджуючи до нападу. Не тямлячи, що робить, Лук’ян докульгав до нього, а потім зробив іще один крок. Ворог не рухався, наче навмисно бажав бути простромленй наскрізь. Лезо шаблі застигло поруч із його грудьми. У залі запанувала тиша. І тоді, не в змозі стримати переможного крику, Лук’ян засадив це вістря у розхристаний камзол неаполітанця.

На превеликий подив нещасного, залізо дзенькнуло по залізі, й шабля його зупинилася на перешкоді, створеній рапірою всюдисущого Марка, а ще за мить рука досвідченого бійця, що стримала цим швидким рухом шаблю нападника, зробила блискавичний оберт кистю, через що лезо рапіри описало широке півколо, і вона вгатилася у плече Лук’яна знову ж таки плазом.