Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 44)

Відтак розмова стала ще тихішою, і Данило напружив слух. Жовніри за столом заважали неймовірно, тому, гупнувши кухлем, він відрядив їх спати, а сам знову сперся на стінку.

— А найголовніше з того, про що розповів цей німець, — король зустрічався у Римі з Папою. І було там ще багато кого. Не благословив його Папа на імператорство. Тоді заявив Карл із Габсбурґів, що сам нарече себе прирівняною до імператора особою, не чекатиме цього роками, як його покійний дід, Максиміліан, упокій, Господи… а влади на цих землях йому і так не бракує. А ще…

Вони тепер перемовлялися зовсім пошепки, і Данило пошкодував про випитий ель. Втім, таки й так дещо вдалося почути.

— Найгірше, що сталося… коли ставав королем Іспанії… давав клятву не обертати людей чужої віри у свою… Нема більше ніякої клятви… новий кардинал благословив… Палять книжки в усіх містах… За анабаптизм смерть на вогнищі…

— У нас оголосили новий трибунал святої інквізиції, я сам чув, на площі… — голосніше почав співрозмовник. — У місті з’явилося багато іспанців…

— Тихіше! — цикнув на нього перший. — Тихо… Вони здійснюватимуть арешти. У Фландрії це триває вже місяць. Невинних спалюють на вогнищах. Книжки, що фламандською мовою написані, палять майже щоночі. Біблію самому читати заборонено! Бідна країна…

Дейхграф із ван дер Моленом прибули надрання. Данилові вдалося закуняти зовсім перед світанком. Жовнірів піднімали на ноги — ван Герст наказав їхати негайно. Міські ворота вже відчинили, і там чатував величезний загін, ціле військо вдягнених в однакові залізні обладунки та шоломи вояків, які розмовляли між собою мовою «гішпанів», що там, у каперів, не раз доводилося чути.

Зупинка тривала недовго. Показавши начальникові сторожі якісь папери, гронінґенський загін рушив далі. Та занепокоєння на обличчях обох не поменшало. А наступного дня їх наздогнали двоє вершників. Перекинувшись кількома словами з господарем, вони забралися назад, а на поближньому роздоріжжі увесь загін несподівано повернув на північ.

Вони відстали утрьох, і скоро Йоганн ван Герст зупинив коня. Обоє розвернулися до нього. Коні хоркали, мало не торкаючись один одного мордами. Щось мало статися.

— Ти чужинець, — промовив дейхграф, — але мені не раз доводилося переконуватись у твоїй чесності та відданості своєму господарю. Жодного разу я у тобі не помилився. І жодного разу ти не згадав мені про тортури, що їх я тобі несправедливо завдав. У мене небагато вірних людей, на яких справді можна покластися. Ти здатний піти у небезпеку задля справи, яку я роблю?

— Так, мілорде, — не вагаючись, відповів Данило, серце котрого стислося у важкому передчутті.

— Навіть якщо за це можна потрапити на вогнище?

— Ви завжди перемагаєте, завжди неодмінно досягаєте свого, — подумавши, відповів той. — І якщо ми триматимемося вас, так буде і цього разу.

— Гаразд, — ван Герст натягнув поводдя. — Тоді мусиш очолити увесь загін. І якщо доведеться боронитися, навряд чи ми переможемо. Але смерть у бою краща, ніж на вогнищі.

Данило мовчки поглянув на ван дер Молена.

— Я поїду в інший бік, — мовив той, — аби виконати іншу місію. У Генті ми зробили важливу справу. Але, схоже, про це стало відомо. Якщо нас наздоженуть, усе буде дарма.

— Ти чужинець, — повторив Йоганн, — і навряд чи зрозумієш, що до чого, але можеш стати нашим братом, якщо усе вдасться. Тобі обирати.

— Мілорде, — схилив голову Данило, — може, ви гніватиметесь, але я розумію, про що йдеться. У мастера ван дер Молена до сідла приторочені книги у мішку. Я бачив краєм ока. Ви хочете сховати їх у своєму замку, а коли поговорили з цими двома, почали боятися, що вас наздоженуть та відберуть їх, а вас спалять…

— Ти говорив з кимось про це?! Я ж забороняв тобі!

— Ні, мілорде, — заперечив Деніел. — Лише послухав чужі розмови. У корчмі двоє про це теревенили, один з них писар із Гента, інший — купець з якогось далекого міста. Вони не знали, що їх чують. А я… все-таки не такий бовдур, як іноді кажуть. І тепер добре розумію, хто і за що спалив тих двох нещасних на площі.

Йоганн і ван дер Молен перезирнулися.

— Той, хто віддав нам книги, вже у катівні, й гадаю, усе розповів. Якщо так, нас можуть перестріти на будь-якому роздоріжжі. Якщо він не витримав тортур, голуби зі звісткою про нас уже полетіли до Антверпена та ще далі. І якщо нам не судиться врятуватися самим, я хочу зберегти хоча би книги. У них воля та мудрість фламандців. І їх мають читати наші діти.

— Мілорде, — мовив Данило, — якщо вони чекатимуть на дорогах, треба плисти морем. Ми досить проскакали на північ, і воно не так далеко. Якщо ви зможете купити маленьку шхуну…

— Посланці інквізитора чатують і на морі. Вони перевіряють кожен корабель, що викликає підозру.

— А якщо човном? Просто плисти здовж берега рибальським човном, яких повно поблизу вашого замку. Тут море мілке. Ак-Деніз, у якому я плавав із вашим братом, набагато глибше, тому галеони підходять до самого берега. А тут можна довго йти, і не втопишся, навіть якщо не вмієш…

— Хто ж допливе човном? — знову перезирнулися обидва. — Ти уявляєш, скільки звідси до замку Гронінґен?

— Скільки б не було, — стояв на своєму Данило. — Я допливу. Шхуна або коф через глибшу осадку не зможуть до мене підплисти, а на веслах мені нема рівних. Хто мене перегребе? Ночами плистиму, щоб міста обминати.

Загін, зупинившись, стояв неподалік, зрозумівши, що це надовго. А вони троє не рухалися нікуди й не злазили з коней. Зрештою, ван дер Молен перекинув спаровані мішки через сідло Данилового коня.

— Із тобою поїде Міхель — єдиний, кому я повністю довіряю з усього загону. Сховаєшся неподалік берега, доки він не купить човна і не припливе до тебе. Леуварден — за день шляху до Гронінґена. Знайдеш барона де Кройна. Довіряю тобі своє життя, Деніеле, і не лише.

Загін розділився. Частина вояків на чолі з ван дер Моленом рушила далі у напрямку Роттердама. Коли вони зникли за обрієм, друга частина повернула назад до Антверпена, і лише двох — Деніела та Міхеля, наче передумавши, гер Йоганн згодом відправив навздогін першій. Тепер жоден із жовнірів не зміг би розповісти навіть під тортурами, куди вони поділися. Щойно ці двоє залишилися самі, вони повернули у бік моря.

Звістка про захоплення Аль-Джазаїра швидко рознеслася хвилями Ак-Денізу, досягнувши самого Мадрида, де новий король Карл Габсбурґ сприйняв її як особисту образу. Не чекаючи сигналів од еміра Тлемсени, кораблі якого щойно відпливли від іспанських берегів, залишивши данину та визнання його влади, майбутній імператор усіх християн одразу ж відрядив посланців навздогін із закликом до еміра виступити суходолом до Аль-Джазаїра й чекати його приходу морем, аби скарати узурпатора. Діяти належало якнайшвидше, бо з доносів вірних людей було відомо, що хитрий розбійник намагався заручитися підтримкою султана Селіма Явуза, володіння якого швидко поширювалися у напрямку Європи і після падіння Константинополя наступними могли стати Відень або Трансильванія.

Перемови з Папою Римським Лео Децімусом зайшли до глухого кута. Зайнятий проблемами порожньої скарбниці, церковним заколотом Лютера і наляканий зростанням могутності нового Габсбурґа, Папа і слухати не хотів про коронування Карла, короля Кастилії і Арагону на імператора Священної Римської імперії. Розуміючи небезпеку османського поширення на захід, із міркувань дипломатії Карл змушений був вичікувати і сподіватися, що зрештою це зрозуміють у Римі та потягнуться до того, хто є реальною силою.

Але заки його єзуїти торгували індульгенціями на просторах від Фландрії до Мюнстера, сам Папа, попри щоденну свою зайнятість у колі скульпторів, акторів та повій, намагався навести лад у рідній Флоренції, зміцнюючи позиції родини Медічі, з якої походив. Отже, час діяти ще не настав. Тому все підказувало майбутньому імператорові завдати удару в іншому напрямку, відволікаючи османів од задумів щодо Європи.

Дон Уго де Монкада найкраще підходив для виконання цієї місії. Жорстокий та честолюбний віце-король Сицилії, поборник святої інквізиції прагнув нових злетів. Водночас мадридський двір, обурений політикою нового короля, котрий, прибувши, потягнув за собою купу фламандської аристократії, з якою легше знаходив спільну мову, не мовчав. Сповнені амбіцій кортеси бажали, щоб король швидше ставав «своїм». Такий крок мав задовольнити місцеву знать. Водночас від’їзд на тривалий час Монкади, який, знайшовши спільну мову з наступником кардинала Хіменеса, каламутив воду при дворі, сповна задовольняв королівські амбіції Карла.

Ескадра відпливла рано навесні та, швидко досягнувши берегів Магрибу, вздовж лінії своїх фортець наблизилася до Аль-Джазаїра. Однак висадитись у самому порту Пеньона виявилося непросто.

Звістку про галеони християн Хизир отримав за три дні до прибуття самої армади. Сторожеві галери, що він відправив, пливли удень та вночі, змінюючи гребців, аби випередити вітрильні кораблі ворога, яким сприяв попутний вітер.

Усі реїські галери стояли в бухті Аль-Джазаїра за межею досягнення гармат Пеньона. Хизир одразу ж наказав зняти з них решту гармат і встановити їх на стіни, а галерам вийти у відкрите море й чекати.

Частина ватажків почала противитися такому рішенню, та Хизир швидко угамував непокірних. Найбільше репетував П’ялі-араб. Товстун кричав, що не здійме зі своїх галер жодної гармати, оскільки не бажає йти на дно годувати крабів.