Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 35)

— Скільки людей у за́мку? — стурбовано запитав Йоганн.

— Четверо, мілорде, тепер четверо, без ваших, — стираючи з обличчя рясний піт, відповів бюргер.

Серце Данила стукало часто і зрадницьки, заважаючи зібратися з думками. Четверо. І десяток графських, які зараз розійдуться їсти-пити. Куди запхають його? У тому, що темне та холодне підземелля є і тут, він не сумнівався. Тіло та руки й далі мучив біль, ноги не складалися після двох діб у сідлі, з яким ніколи не мали справи. Голова хилилася до каменю. Його вже не охороняли так пильно, але що з того? Куди подітися? Згадалася річка Бог — глибока та незвідана, у глибинах котрої, як казали старожили, завжди водилися чорти. Тепер він розумів — насправді усі чорти тут. Річка ж таки рятувала й давала життя. Та вона залишилася далеко. А навколо чужого за́мку простягався похмурий заболочений ліс. І як же ж дико йому захотілося туди!

Знову почав моросити дощ. Дерев’яні балкони нагорі утворювали захист від мокви, і просто під ними на стінах були вчеплені алебарди для сторожі. Ще одна гармата стояла в куті, спрямована до воріт. А над ним на гаках висіло таке, що попри все привернуло увагу. Побувавши у кількох абордажах, Данило знав толк у бійці. Таким не бився ніхто. Взагалі при погляді на цю зброю виникала думка, що її неможливо підняти. Втім, битися нею удвох або утрьох також не виходило. Це мала робити одна людина.

До важкого дерев’яного держака, оббитого залізом, грубезним ланцюгом вчепили залізний шмат завбільшки як невеликий гарбуз, із котрого стирчали вістря, схожі на ті, що дірявили його тіло у графському підземеллі. Той, хто орудував цим, повинен бути наділений велетенською силою. Не раз увечері, коли гуділи хрущі над вишнями, хлопчаки збиралися біля діда Васлая і той розповідав про давні часи, коли жили справжні богатирі-велетні, яких давно нема. Містки для воїнів нагорі захищали зброю від дощу, втім, мокре повітря робило своє — велетенський цеп укривала стара іржа, а отже, братися до нього справді не було кому.

Відкинувшись на стіну, Данило спробував непомітно терти мотузки об каміння, та стіна не мала навіть виступу.

Те, що сталося далі, було повною несподіванкою. Заскрипіли ворота конюшні, й двір заполонили вершники. Водночас із менших воріт висипали озброєні арбалетами люди, хоча бюргер сказав, що залишилося тільки четверо жовнірів. Кунрад першим вихопив палаша, крикнувши «зрада!», а охорона ван Герста хапалася за арбалети. Та їх випередили. Звуки спущених тятив ударили по вухах водночас із короткими стрілами по тілах прибулих. Охорона дейхграфа падала на землю. Поранені корчилися у передсмертних муках, а ті, які залишились, стискалися кільцем навколо свого господаря.

— Кинути зброю! — звелів воїн, який зайшов крізь ворота. — Наказую! Киньте зброю, мілорде, і накажіть зробити це своїй сторожі. Тоді вам буде дароване життя.

— Хто ви такі? — гнівно вигукнув Йоганн. — Назвіться, кому ми маємо здатися?

— Кидайте зброю, — повторив невідомий, — інакше усі помрете.

Воїн зі сторожі дейхграфа, який устиг вихопити палаш, упав зовсім поруч. Коротка важка стріла влучила йому в груди, і, смикнувшись кілька разів, нещасний затих, навалившись нерухомим тілом на довгу пряму шаблюку. Впавши горілиць на каміння, Данило присунувся і швидко намацав зіпнятими за спиною руками її вістря. Воно легко просунулося під мотузки, поранивши руку, та бранець не зважав. Лезо виявилося гострим, і серце зрадницьки тьохнуло, коли зап’ястки відчули волю. Але навколо було стільки людей, яких усіх без винятку належало вважати ворогами!

Усередині жахливо млоїло в очікуванні тої рятівної миті, подібна до якої трапилася багато років тому на ріці Бог, коли, наважившись, із зв’язаними ногами пірнав у глибину під стрілами татар. Коли?

Воїни ван Герста тиснулися до купки біля колодязя, оточеного з усіх боків, і він був слабким захистом для їхніх спин. Арбалетники ворога, не гаючи часу, рушили в обхід, а кіннота гарцювала навколо, загрожуючи поскидати жовнірів у колодязь.

— Ми не здамося невідомо кому, — рішуче промовив Йоганн. — Назвіться, тоді вирішимо.

— На все свій час, мілорде, а зараз кидайте зброю, — повторив невідомий. — Мастере Кунраде, ви досвідчений воїн. Загибель ваших людей буде марною.

Ця кривава сутичка не могла врятувати Данила, затисненого у куті, бо на шляху до зачинених воріт була купа озброєних вояків. Людей ван Герста мали швидко перебити, і тоді він також потрапить до рук тих, хто цілком міг бути заодне з Джоні. Якщо так — на нього чекала страшна смерть.

Та водночас тіснява двору створювала умови, схожі до абордажного бою, в якому він знав толк, а руки, звільнені від мотузків, свербіли, бажаючи зробити бодай щось для врятування голови. І те, що ворог, забувши про нього, повернувся спиною, вирішило все.

Кунрад з ван Герстом перезирнулися. Сутичка не залишала жодної надії вижити. До того ж, за межами замку залишалося досить воїнів, щоби подбати про їхнє звільнення. Рано чи пізно загін повернеться. Рука дейхграфа зробила невпевнений рух, але палаш так і не впав на каміння.

Несамовитий крик люті розкотився стиснутим простором замку. Здерши зі стіни страшного іржавого цепа, чужинець кинувся на ворога, знісши могутнім ударом найближчого вершника разом із конем. Усе миттєво змішалося — потужні удари оскаженілого велетня сипалися на заколотників, коні давили одне одного та вершників, які злітали на каміння, а смертоносна зброя свистіла над побоїщем, сіючи загибель.

Із переможними вигуками сторожа ван Герста вдарила зі свого боку. Піші нападники, зовсім розгублені, відразу ж були заколоті. Та з іншого боку колодязя вдарили арбалети. Кілька стріл влучили у вояків, у тому числі своїх, а також коней, довершуючи розгром.

Удар у лівий бік грудей струснув тіло Данила, й одразу ж те саме відчуло стегно. Похитнувшись, він упав на коліно, але вмить підвівся. Коротка товста стріла майже повністю залізла в ногу, і біль починав розливатися далі, не даючи йти.

— У кут! До мене! — несамовито кричав Кунрад, збираючи залишки загону.

Недобита кіннота скупчилася біля воріт. Вершники намагалися заспокоїти переляканих коней та вилізти у сідла. Шлях до виходу залишався таки відрізаний. Тому Кунрад зібрав своїх у дальньому куті двору. Перекинувши гармату на бік, воїни сховалися за нею і намагалися відчинити двері за спиною. Виставивши вістря палашів, вони готувалися захищатися до останнього.

Ще одна стріла, просвистівши біля вуха, вдарила у стіну, і Данило, підхопивши цепа, кинувся, кульгаючи, до тієї ж гармати. Стрілили два арбалети, що залишилося у розпорядженні ван Герста, і з протилежного боку долинули крики. Ворог перелаштовував свої порядки, готуючись до нового нападу.

Двері були надійно зачинені, й зусилля виявилися марними.

— Пустіть мене! — ревів Данило, розмахуючись цепом.

Від кількох потужних ударів колодка таки злетіла на землю, і двері розчахнулися. У льосі лежали поскладані гарматні ядра та кілька мішків, які одразу ж поставили наперед, зміцнюючи захист. Нога боліла дедалі дужче. Зціпивши зуби, Данило схопився за стулку дверей, намагаючись її віддерти. Ван Герст підняв алебарду і пхав її під завіс, утворюючи важіль. Зрештою двері відламалися, і велетень узявся до іншої стулки. Обидва щити сперли попереду на гармату. Тепер оточені мали захист хоча б од стріл.

А далі Данило відчув неймовірну слабкість. Вона розливалася по усьому тілі від простромленої ноги. Біль припинився, зате тіло ставало м’яке, немов ганчір’я, та не здатне рухатися. Його затягли досередини й поклали долілиць. Крики надворі залунали з новою силою.

Ворог пішов на приступ. Налагодивши оборону, Кунрад стояв у центрі, створюючи собою міцний стовп, об який розбивався наступ нападників. Двоє з них уже корчилися перед щитами, заважаючи новим спробам.

— Триматися! — командував досвідчений воїн. — Не виходити з-за щитів! Назад, мілорде, ваш час іще не настав!

Дзвін заліза привів до тями пораненого. Відкотивши ядро, він глянув догори. Високо під склепінням стелі стіна мала заглибину, і там таки віднайшлося те, що Данило сподівався побачити. Як і належало, підготовлені порохові заряди лежали в сухому. Але руки бракувало. У дворі знову пішли на приступ.

— Мілорде! Станьте на коліна! Станьте, благаю!

Погляд ван Герста висловив більш аніж здивування.

— Я вищий. Станьте і спріться руками!

Зрозумівши таки, у чому річ, дейхграф рачки влаштувався під стіною, а Данило, застогнавши від болю, виліз йому на спину і таки дотягнувся до заповітного мішка. До льоху втягли пораненого воїна, який кричав, тримаючись за рану на животі. Проштовхавшись уперед, Данило схопився за лафет гармати і з допомогою того ж ван Герста відтягнув її на два кроки углиб, а тоді, нап’явши жили, перекинув.

Надворі тривав бій не на життя, а на смерть. У кілька рухів Данило зумів загнати заряд у жерло. Усе приладдя знайшлося поруч.

— Вогню…

Перше вивчене мовою фризів слово потерплі губи промовляли самі. Вишукавши у сумці вогниво, ван Герст запалив ґніт. Кунрад озирнувся, розуміючи, до чого йдеться. Дві останні стріли знову полетіли у ворога, а тоді щити розсунули, звільняючи шлях Данилові.

Постріл з гармати вдарив потужною хвилею по стінах, зробивши усіх водночас глухими. Подвір’я заслав дим. Іржання поранених коней змішалося з людськими криками, а кращий гарматій каперів, діставшись до свого звичного, вправно орудував шомполом, заставляючи новий заряд. Дим розсіявся швидше, ніж нападники змогли оговтатися. Жерло гармати спрямували в інший бік, де скупчилося найбільше людей, і лише тоді воно плюнуло удруге.