Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 34)

Книга історії Магрибу забирала багато часу, а емір не схвалював ані її написання, ані поїздок Абу Хашира як на захід, так і особливо на схід, переживаючи, що там знайдуться охочі залишити мудреця у себе. Сам емір дедалі більше нагадував свою країну. Він захирів, і все частіше у палац привозили мудреців, яким так і не вдалося вилікувати правителя. Абу Абдал Мухаммад помер, а суперництво за владу розгорілося між його молодшим братом Заян-Ахмадом та емом Абу Хамму. Заян-Ахмад обрав союз із реїсами, Абу Хамму поквапився підтвердити вірність Тлемсени новому королю християн Карлові Габсбурґу, який сів на троні після смерті Фердинанда. Захоплені іспанцями Вахран і Аль-Кебір виявилися ближче, тому Абу Хамму Ахмад переміг.

У володіннях Абу Хашира не змінилося майже нічого. Лук’ян тепер постійно перебував при ібн Махді, залишаючись його правою рукою у багатьох справах. Більше того, мудрець ділився з ним думками. Втім, отих, що найбільше турбували вченого, Лук’ян не сприймав. Це здавалося для нього чимось віддаленим і не надто суттєвим. Діставшись до серцевини справжнього раю, він, наче жмут сухої трави, вбирав у себе вологу знань, намагаючись схопити усе.

Не раз тримав у руках золото, після печі ще тепле. І блискучий метал, здатний робити усе на цьому світі, не викликав здригання. Руки тремтіли від торкання до книг, до яких тепер у нього був необмежений доступ. А призначення головним тлумачем із грецької мови підносило у власному сприйнятті до величини еміра. Ще дрібніше починало тремтіти усе тіло від торкання до невідомого, хоча його залишалося тут усе менше й менше. Так було, коли хлопець оволодів таємницею виготовлення пахощів, де вода здатна перетворюватися на пару, забираючи зі собою запах пелюстків, або сонячного годинника, який тінями на землі міг показати не лише годину дня, а й сам день та пору року.

Це було чарівне царство, якого не мало б існувати взагалі. Одначе, торкаючись будь-якої таємниці, перший слуга Абу Хашира — Лукані не зупинявся суто на ній, намагаючись «влізти» ще глибше. Так у виробництві парфумів для нього відкрилася ще важливіша річ, адже те саме явище відбувається навколо, тому хмари є випаруваною водою з моря, яку жене вітер. Коли стає холодно, вона, спочатку невидима, збирається у великі краплі та стікає назад на землю, і дощ також має запах.

А сонячний годинник, котрий Лук’ян доглядав майже рік, змусив його прочитати усю книгу стародавнього мудреця Аль-Біруні, зрозумівши до кінця, як Земля обертається навколо Сонця і кругом себе. Тепер він міг би сам збудувати подібний годинник, на створення якого ібн Махді витратив п’ять років.

Лук’ян готовий був цілувати ноги мудрецеві та працювати день і ніч, аби вивчати щось нове, чого тут залишалося ще багато. За ці роки він навчив кількох хлопчиків служити у шатранджі, а новий емір вимагав його особистої присутності лише у дні великих свят або зустрічей із важливими гостями. Справою Лукані вже не було носіння фігур. Він стояв по ліву руку від володаря поруч із хворим Масумом Хіді, якого уже не тримали ноги. Знавця шатранджу приносили слуги Абу Хамму. І кожного разу, коли це ставалося, він із тривогою думав про те, що коли цей мудрець помре, емір забагне зробити його, Лук’яна, головним розпорядником та знавцем шатранджу. Шатрандж також був чарівним царством, але якимось мертвим, закритим у чотирьох стінах, іграшковим. Його ж тягло туди, де нема меж.

Біда прийшла зовсім з іншого боку. Однієї зими, коли іспанські галеони відпливли до християнських берегів, повстав Аль-Джазаїр. Салаїм ат-Тумі, його правитель, таки здійснив свої наміри, скориставшись невдоволенням городян, які не позбулися повністю реїських набігів, натомість отримали нові податки, бо емір Абу Хамму Ахмад, як і його попередник, справно возив данину невірним. Ат-Тумі, піднявши городян та бедуїнів, уклав угоду з ватажком реїсів, і невдовзі кривавий Арудж увійшов до Аль-Джазаїру, звівши його на трон, а незабаром позбавив голови, прибравши владу до власних рук.

Абу Хашир жахався, описуючи події, про які розповідали ті, хто втікав до Тлемсени. Лук’ян у такі часи завжди був поруч, адже писав разом із мудрецем. Одну книгу легко знищити або вкрасти. Вона може згоріти. Тоді разом із нею пропаде зміст. Якщо ж таких книг дві, зміст утратити важче.

Новий емір Абу Хамму Ахмад також не наважився виступити проти непокірних і чекав весни, коли припливуть галеони. Він лише спромігся надіслати звістку до кардинала Хіменеса, не підозрюючи про його смерть. Коли ж на Магрибі остаточно стало відомо про зміну володаря у невірних, смута здійнялася не лише у Тлемсені. Піддані еміра не бажали більше платити данину, адже зі смертю короля християн померли і їхні зобов’язання перед ним. І тоді Арудж прийшов сам.

Тлемсену охопив жах. Навколо було суцільне пе́кло. Кругом горіло, погроми відбувалися скрізь, прибічників еміра вішали і топили у морі. Непокірні вдерлися і до володінь вченого, й Абу Хашир якимось дивом устиг заховати обидві недописані книги. Сам Хамму Ахмад знайшов прихисток у володіннях західних сусідів, куди рука Арудж-реїса не простяглася. Гармидер тривав до самого літа. А коли припливли галеони християн, що їх надіслав новий король Карл, якого таки встиг звести перед смертю на трон всюдисущий кардинал Хіменес, почалася справжня війна.

Тлемсена здалася без бою, й Абу Хамму Ахмад, знову посівши своє місце, набрав військо з бедуїнів та повів на Аль-Джазаїр суходолом. Галеони ж християн рушили морем уздовж берега в тому ж напрямку. Біда відступила, й Абу Хашир дістав зі сховищ обидві книги. Тепер його думки все менше займали науки. Адже навколо сталося надто багато подій, і пам’ять про них потрібно було в ім’я всемогутнього Аллаха зберегти для нащадків.

Загін вершників розтягнувся по вибитій дорозі, на яку сідала ріденька мрячка. Болото розліталося з-під копит. Щоразу на перехресті вони зупинялися, обираючи подальший шлях. Власне, обирав переважно один із них. Кремезний молодий чолов’яга, руки якого були зв’язані за спиною, а поводдя його коня утримував інший воїн, подовгу розглядався перед тим, як ламаною мовою фризів указати подальший напрямок.

Кунрад давав знак, і лавина вершників спрямовувалася туди. Блукання тривало другий день поспіль. Споруда, на яку зрештою виїхав загін, була дамбою, вище якої простягалася заболочена місцина. Біля шлюзів чатували озброєні воїни у схожому вбранні.

— Не спати, дармоїди! — виїхавши нагору, Кунрад обвів пильним поглядом варту.

Спати ніхто й не думав.

— Ну? — повернувся він до Данила. — Оце ні з чим не поплутаєш, навіть якщо бачиш таке уперше. Ви були тут?

— Ні, — похитав головою той. — Але Патрік казав, що тут є дамба з охороною, тому ми обходили лісом. Напевно, я зблудив на попередньому роздоріжжі. Треба вертатися в інший бік.

Нічого не сказавши, Кунрад під’їхав до ван Герста.

— Він справді бував у цих місцях. Усе збігається. Схоже, вони говорили про замок Штіллме. Вертаймося. Нехай знайде сам. Якщо бреше — швидше зловиться. А тут варто залишити підкріплення. Від вашого брата усього можна чекати. Біля Штіллме — головна дамба. Якщо Ханс націлився на неї, може статися велика біда.

Дейхграф Йоганн ван Герст відповідав перед регентом за охорону та утримання в належному стані східних дамб, що, власне, й означав його титул. Завдяки цим спорудам трималася родючість земель доброї половини регентства. Та й самі землі утворилися завдяки системі дамб та шлюзів, які відвоювали все це у Північного моря. Що, як підступний капер замислив щось надто хитре? Для чого вбивати дейхграфа, якщо можна, зруйнувавши вали та шлюзи, пустити ненажерливе море на імператорські статки? Не мине й кількох днів, як ненависний брат опиниться у регентській в’язниці, а там, гляди…

Обоє мали слушність. Залишивши на місці ще десятьох жовнірів, загін рушив далі. Село відшукали надвечір. Данила упізнали одразу, і розповіді селян повністю збігалися з тим, про що стогнав нещасний під руками катів. От тільки дім Патріка виявився порожнім. Передчуваючи лихе, зрадник забрав сім’ю і сховався невідомо де. Кунрад лише скреготав зубами, загрожуючи спалити геть усе. Воїни вже готували смолоскипи, та дейхграф зупинив покарання своїх селян.

— Швидше у Штіллме! — закликав Йоганн. — І дав би Бог, щоб ми не спізнилися!

Загін полетів далі, й на світанку вони побачили невисокі вежі. Там панував спокій. Варта, упізнавши свого господаря та Кунрада, відчинила ворота. Та щойно вони опинилися усередині, незрозуміла тривога передалась обом. Коен дер Голль, бюргер фортеці Штіллме, виявився при зброї та обладунках і виглядав збентеженим. Тиждень тому піший загін невідомих людей бачили в лісі біля крайньої дамби, а згодом відправлені на пошуки арбалетники знайшли у хащі схов з діжею пороху, біля якого влаштували засідку, проте зловмисники так і не з’явилися. Гірші підозри готові були справдитися.

Вояків у замку майже не залишилося, і ван Герст відправив загони у супроводі двох місцевих жовнірів до головного шлюзу й на допомогу засідці. Напівзамученого Данила, який досі так і не відійшов од катувань, стягли з коня й кинули на каміння в кутку під стіною. Двір був невеликий, і більшу частину його площі займав колодязь з величезним колесом, за допомогою якого підіймали воду. Над головою по колу мостилися вчеплені до каменю дерев’яні переходи, по яких можна було дістатися бійниць. На кам’яних майданчиках угорі стояло кілька гармат.