Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 36)

— Зімкнути щити! — скомандував Кунрад. — Тримати порядок. Арбалети!

Двоє поранених арбалетників також робили свою справу. Новий напад не відбувся. Ворог ліз догори на стіни, шукаючи порятунку там. Гармату, що стояла на верхній галереї, намагалися розвернути від бійниці, куди завжди дивилося її жерло, навпаки — у двір.

— Підносити! Швидше! — командував Данило.

Воїни дейхграфа підняли жерло, і він зумів таки підіпхати під лафет балку.

— Вогню!

Місток угорі розлетівся на друзки, і все гоцнуло донизу разом із людьми й гарматою. Двір був завалений кінськими та людськими тілами, багато з яких ще борсалися. Та канонір не зупинявся, спрямовуючи наступні постріли просто у ворота, які перекошувало та дірявило з кожним вибухом. Почувши канонаду в замку, загони поверталися, готові до бою, і скоро перші вершники вдерлися у двір крізь розбиті ворота. Згуртувавши прибулих, Кунрад повів їх на приступ, адже ворог залишався нагорі.

Спершись на руки, Данило рачки доліз до стіни. В очах темніло. Груди часто зіпали, проте повітря далі бракувало. Останнє, що він побачив, — власну кров на руці, яка мацнула мокрий одяг під пахвою, шукаючи стрілу. Руки вислизнули, і поранений простягся на камінні.

Битва у замку Штіллме тривала недовго. Залишки нападників на верхній естакаді ще не встигли скласти зброю, а Йоганн ван Герст уже знав, хто це. Стоячи на колінах, бюргер молив про помилування і клявся усіма святими. Лотаринзькі найманці спокусилися на золото невгамовного Ханса, який за живого брата обіцяв додати ще стільки ж. Самого Джоні поблизу не було. За свідченням того ж Коена дер Голля, капер стояв біля британських берегів і отримував відомості від людей, які працювали на верфі Йоганна.

Данила поклали на віз. Ван Герст наказав витягти стрілу та везти пораненого до Грюнса, щоб віддати у руки цілителів. Бюргера вдягли у кайдани, полонених найманців дейхграф наказав повісити, залишивши тільки ватажка. Та й він не зміг більше додати нічого нового, як не пнулися кати Гронінґенського палацу.

Ханс, якого усі кликали не інакше, як Джоні, ненависний брат, справжнє прокляття роду ван Герст, продовжував спричиняти нові й нові біди, залишаючись і далі недосяжним для справедливого гніву.

На відміну від Аруджа, Хизир-реїс добре розумів, що грабувати невірних і воювати з ними — різні речі. Втім, звиклий слухатися старшого брата, мусив іти проти власних переконань. Саме тому його чотири галери десятий день гойдалися на хвилях північніше острова Джерба на відстані, що давала змогу бачити нечіткі обриси берега. Галеони ворога, на які вони чатували, так і не прибули. Попри все, невірних важко було назвати поганими мореплавцями. Десь Арудж помилився. Іспанська ескадра попливла, найімовірніше, ближче до грецьких берегів і так мала змогу обійти пости, що виставили реїси. На галерах закінчувався запас їжі та прісної води. Реїси все частіше висловлювали невдоволення, яке загрожувало стати суцільним. Окрім того, якщо Арудж прорахувався, флот невірних уже тепер міг бути біля Аль-Джазаїру, і тоді йому доведеться несолодко. Хизир вирішив чекати ще день і брати курс на Магриб.

Та все з’ясувалося ще до настання темряви. Реїська галера, виринувши з вечірніх сутінків, швидко наближалася. Хизир наказав ставити борт. Він пам’ятав реїса, який ступив на палубу першим. Не насмілюючись наблизитися, Салі Ахмад упав на коліна і торкнувся чолом порепаних дошок. Одяг його був подертий, а на плечі зяяла рана.

— Підведися, реїсе, — похмуро мовив Хизир. — Говори!

— Не гнівайся, капудане, — не змінивши пози, мовив той. — Невірні узяли Аль-Джазаїр. Невідомо звідки припливли галеони. Їх було надто багато. Місто зрівняли з піском.

Очі морського робійника налилися люттю, водночас розпач та прикрість спотворили його обличчя. Усі навколо застигли мовчки, як і на сусідніх галерах, намагаючись почути розповідь гінця.

— А що Арудж? Що з ним?

— Змилуйся, капудане, — мало не плакав Салі, — твій брат загинув.

Загарчавши не своїм голосом, Хизир закрутив головою і зрештою притулився чолом до щогли. Кулаки його у сліпій та некерованій люті кілька разів вдарили у деревину.

— Підведися, реїсе…

Салі Ахмада таки поставили на ноги, тримаючи попід руки. Нещасного хитало.

— Ми билися хоробро, капудане, — схлипував той. — Аллах великий, він бачить усе. Ми не прогнівили його…

— Як загинув Арудж?

— Коли стало зрозуміло, що Аль-Джазаїру не встояти, твій брат повів реїсів на прорив. Військо Хамму Ахмада прийшло з Тлемсени й зі суходолу наступало на стіни. Невірні ж, потрощивши наші галери, підійшли упритул і розстрілювали нас із сотень гармат. Тому Арудж вирішив іти проти еміра. Реїси билися відважно, й емір відступив. Та битва забрала час. Невірні зуміли висадитися на берег і кинулися навздогін. Їхні галеони настільки великі, що змогли привезти коней, які тягли у пустелю гармати. Вершники ж швидко наздогнали залишки реїсів серед пісків. Ми дійшли до ріки, але не встигли переправитися. Мені та Кривому Алі твій брат наказав стати на заваді християнському війську, щоби решта змогла переправитися. Інакше б загинули усі.

У нього пересохло в горлянці, й мова зупинилася. Принесли вина, і, змочивши горло, Салі продовжив:

— Наші реїси стояли на смерть, але… Їх важко вбивати. На них шкаралупа із заліза. Їх багато. Нас залишалося зовсім мало, коли Арудж і ще кілька реїсів з того берега почали повертатися назад. Він був несамовитий, твій брат, капудане. Він був великий реїс…

— Як помер Арудж? — тепер у цьому голосі вже не було люті, лише приреченість.

— Невірні пішли у новий наступ, розділивши нас на окремі купки. Я сам бачив, як його простромили списом, а коли твій брат упав, йому відрубали голову. Побачивши, що Арудж-реїс мертвий, ми кинулися у воду і пливли. Вони не наважилися піти за нами, лише стріляли з аркебузів та двох гармат. Усі, хто вцілів, тепер на цій галері. Вони підтвердять, що я сказав правду.

Підійшовши до них, Сінан поклав руку на плече ватажкові.

— Таке життя реїса. Усі тут це знають. Арудж був великим реїсом, і всемогутній Аллах дбатиме про нього. Нехай його милість супроводжує твого брата на подальшому шляху. І нехай живе Хизир-реїс! Веди нас, еміре, проти невірних, аби помститися за смерть Аруджа! Хвала Аллаху!

Буря, що здійнялася на усіх галерах одночасно, здавалося, мала докотитися до Аль-Джазаїру, вдаривши у ворожий берег ще перед тим, як його пісок спорять днища галер. Несамовиті крики та брязкання зброї заглушили звук хвиль.

Випроставшись, Хизир обвів поглядом усіх навколо. Тепер ці очі знову випромінювали лють, а разом із нею — несамовиту віру та спрагу до дії.

— Я поведу вас! В імя Аллаха! Смерть невірним! Ставити вітрила!

Його шабля, витягнута з піхов, була спрямована вістрям на південь, де тонкою смужкою майорів пісок Магрибу.

Гостре тесло справно ходило туди-сюди, знімаючи тонку стружку, від чого грубий кінець щогли на очах ставав кругліший та гладший. Скоро зрізаний кінець по краях набув форму кола. Узявши обруч, Данило спробував насилити його на обстругане дерево. Бракнуло зовсім небагато, і якби він постукав п’ятою сокири, обруч сів би щільно на своє місце. Навколо точилися розмови, але мовчазний майстер думав про своє.

Відклавши обруч, він перекинув тесло навпаки і продовжив роботу. Тепер стружка злітала у протилежному напрямку. Далеко попереду, кроків за десять, до майбутньої щогли була прикріплена поперечна тонка балка, за яку помічник — удвічі менший хлопчина — за знаком Данила обертав деревину. Робота ладилася.

Прикульгав одноногий Вілфорт. Глянувши на Данилову працю, старий вочевидь лишився задоволений і покульгав геть; невдовзі неподалік залунав його пронизливий скрипучий голос, вічно незадоволений усім. Погляд найголовнішого майстра вже не був підозрілим та недовірливим, і він узагалі рідко сюди приходив.

Життя поступово налагоджувалося. За останній час Данило вже забув про біль у руках та ногах, який не озивався, навіть коли хлопець піднімав щоглу за грубий кінець. Сокира і тесло були у його руках удень та вночі. Нерідко, коли закінчувалася вечеря, колишній канонір повертався до корабельні й під пильним поглядом сторожі продовжував під світлом смолоскипів те, на що бракнуло дня.

Його давно не обходили боком і навіть могли за потреби обговорити те, що не ладилось. Узявши тесло до рук, чужинець завжди знаходив вихід. Ці люди не були балакучими. Не раз його намагалися розпитати про Джоні, який насправді був Хансом, але Данило намагався уникати таких спогадів. Ці люди виявилися повільними на вчинки та справедливими. Коли настала зима, Данило отримав лежанку для спання у підвалі невеличкого будинку за стінами замку. Його безперешкодно пускали за ворота, а їжі давали тепер удвічі більше, ніж будь-кому, бо й роботи він міг зробити набагато більше.

Єдине, що дратувало колишнього каноніра, — то це постійні втручання Вілфорта та його помічників. Вони приходили щодня й відривали його від того, до чого тесля встиг звикнути, доручаючи іншу роботу. Одного разу Данило запитав старого, навіщо він це робить, чому не дасть виготовити щоглу або кіль від початку до кінця, на що Вілфорт розізлився і довго ходив навколо, стукаючи дерев’яною ногою.

Цього разу, почувши кроки за спиною, Данило побачив самого дейхграфа в супроводі Кунрада. Облишивши тесло, вклонився. Усі почуття були написані на завжди німому обличчі ван Герста, адже щойно скінчилася його розмова з Вілфортом. На верфі мали закладати новий корабель, і господар вимагав від свого найголовнішого майстра збільшення числа гармат та влаштування їх на верхній палубі. Голоси їхні ставали дедалі гучнішими, і скоро робота на корабельні припинилася. Усі слухали сварку. А невдовзі Вілфорт із криками, що залишає роботу й забирається до Утрехта, де господар верфі не вимагає неможливого, закульгав геть. Таке траплялося щотижня, втім, після цього увечері дейхграф власною персоною навідувався до його будинку, де варили грог, після чого лунали пісні старого моряка і байки, розказані вже зовсім іншим голосом.