Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 37)

— Ти добре працюєш, — промовив Йоганн. — Вілфорт задоволений.

У відповідь Данило тільки схилив голову, як і личило будь-кому з ремісників.

— Минув рік, відколи ти тут. Мої робітники на верфі отримують по два талери за місяць. Це — непогана платня. Досі ти був моїм полоненим. До тебе приглядалися. Ніде жодного разу ти не схибив. Жоден із тих, хто отримав завдання дивитися за тобою, не приніс мені поганої звістки. Я можу взяти тебе робітником на верф.

— А що я робитиму? — запитав Данило.

— Те, що й робив до цього. Ти вмієш це краще, ніж будь-хто з них. Тому я сплачу тобі ще й за рік, упродовж якого ти працював як полонений. Щоправда, це буде лише один талер.

— Не треба, мілорде, — вклонився Данило. — Мене добре годують і не кривдять. Мені не доводиться вбивати самому та йти проти чужої зброї. Добре мені у вас.

— Ти мусиш прийняти милість від свого господаря, якщо заслужив її, — мовив Кунрад. — За двадцять талерів зможеш купити собі невеликий дім за стінами замку, одружитися і мати своє господарство. Твої руки потрібні тут.

— Але пам’ятай, Деніеле, у цьому місті не терплять зрадників. А той, хто зрадив одного господаря, може зрадити й іншого.

— Я не зраджував нікого. Від того господаря, котрий служив королю литваків і про якого ви питали, я втік, бо він хотів воювати задля короля. Від вашого брата Джоні — тому, що змушував убивати заради чужого золота.

— Гаразд, у кожного може бути своя правда, — промовив Йоганн. — Але пам’ятай: за тобою дивитимуться й далі. І якщо те, що робиш, здаватиметься дивним, ти позбудешся моєї милості. Ти чужинець, і якщо чогось не розумієш, питай наперед.

Отримавши уклін у відповідь, ван Герст рушив далі. Але голос теслі змусив його зупинитися.

— Одне мені не зрозуміло, — боязко почав Данило. — Чому головний майстер Вілфорт постійно не дає мені доробити до кінця те, що наказує? Ці руки можуть усе. Але жодного разу мені не дали докінчити почате.

— Ти справді один з найкращих теслярів, — погодився Йоганн. — Тому невигідно було би дати тобі зробити щоглу або шпангоут від початку до кінця самому. Є інші, котрі мусять носити, перевертати і тесати там, де легше. Ти мусиш робити те, чого не вміють вони. І тоді… Скільки часу тобі треба на один шпангоут від початку до кінця?

— За день упораюся.

— А якщо таких, як ти, троє? — запитав ван Герст. — Скільки шпангоутів за день ви зробите?

— Три, мілорде…

Данило думав довгенько, перебираючи перед очима власні пальці, проте, вимовляючи оте «три», був певен, що не помилився.

— Це якщо кожен з вас сам робитиме окремий, — пояснив дейхграф. — А якщо кожен виконуватиме свою частину роботи, то чотири.

— Якщо так, мілорде… — бурмотів тесля, знову перебираючи пальці.

— Не твоя це турбота, хлопче, — посміхнувся Кунрад. — Бери сокиру і не стій.

Та відійти од прикрого тесляра їм ще не вдалося.

— Мілорде, — знову вклонився Данило. — Пробачте мою сміливість, але я чув вашу розмову із головним майстром Вілфортом і бачив, як ви гнівалися. Чи дозволено мені, якщо я бачу, говорити про те, чим зміг би прислужитися вашій милості? Мені не дадуть батогів?

— Так, Деніеле, дозволяю тобі таку зухвалість. Говори.

Те, що почув Йоганн, змусило його очі лізти на лоба, а робота навколо знову припинилася, адже багато робітників почули слова чужинця, котрий стверджував, що знає, як зробити корабель, від якого відмовився сам Вілфорт.

— Я власноруч вирізав таке зі стовбура, — клявся тесля. — Ні, човен мій був набагато менший, аніж галеони, що сходять із вашої корабельні, але я міг закласти його увесь до самого верху. Одного разу буря тривала кілька днів, і я не міг плисти, щоб витягти рибу зі сітей. За цей час її набралося багато, стільки, що, крім неї, у човні міг перебувати лише я. Риби наклав до верху.

— І так поплив? — скривився дейхграф. — Ти ходив з каперами і бачив, що таке хвилі на морі. Вони перекинуть будь-яку посудину, закладену до краю бортів.

— І на ріці були хвилі, — не погодився Данило. — Це велика ріка. Тут я такої не бачив. Хвилі ще не вщухли після бурі. Але я доплив і рибу довіз. Нехай човен менший од галеона, але ж можна зробити більшого!

— Ти сам здатний збудувати такого човна? — запитав Йоганн.

— Так, мілорде, — вклонився той. — Якщо дозволите. Я можу зробити з дерева що завгодно, якщо мені дадуть добре тесло. А ваше тесло — найкраще.

— Скільки часу потрібно тобі? — запитав Йоганн.

— Два дні, якщо самому.

— Лишай усе і роби човна. Я накажу десятьом робітникам іти з тобою до лісу, щоби привезти потрібне дерево. Роби. А далі у твій човен накидають зерна, ріпи, шинок та вина. До самих країв. І якщо ти зумієш доплисти до замку Гронінґен, то не платитимеш своїх двадцять талерів за стіни й дах над головою. Тебе поселять у будинку, що належить мені, а увесь крам залишиш собі. Та якщо ж ти не зможеш цього зробити, от тоді справді отримаєш батогів, а вартість утопленого вирахують із твоєї платні.

— Слухаюся, мілорде, — опустив очі Данило. — Після вашого ката батогами налякати важко. А принести користь вашій милості хотів би кожен, хто є навколо.

Роботу розпочали негайно. Стовбур тополі притягли до настання темряви, і Данило почав під смолоскипами. А зранку все продовжилося. Ремісники час од часу втікали зі своїх місць, аби поглянути на заморське диво. Довбанка виходила на славу. Зрештою, одноногий Вілфорт докульгав і сюди. Грогу, випитого увечері в товаристві дейхграфа, виявилося таки забагато, і старий майстер приплентався на верф, коли довбня вже набувала обрисів. Рот його роззявився сам собою, а крики залунали гучніше.

— Мілорд ван Герст наказав, і я роблю, — потупив очі Данило.

Усе завершилося другого дня по обіді. Йоганн із Кунрадом прискакали негайно, а робітники, покинувши справи, зібралися на березі. Море непокоїлося, мабуть, також не вірячи у задум чужинця. Увійшовши по коліно у хвилі, Данило почав складати крам, який йому подавали, — спочатку на дно, залишаючи собі зовсім невеличке місце посередині.

— Лиши більше, — крикнув Гувард, коваль, який за своєї кремезної статури був таки менший од Данила. — Дупа твоя не влізе туди!

— Я плистиму навстоячки, — спокійно пояснив Деніел.

Регіт вибухнув із новою силою. Натовп зібрався у передчутті забави. Данилові пропонували допомогу у виловлюванні краму «за половину», але той не зважав на кпини. Коли довбанку заклали повністю, він кинув весло навпоперек і, схопившись руками за краї, поставив ногу на дно, а потім вліз увесь.

— Вона на пісок стала! — гиготіли навколо. — Тому й не перекидається!

Та перед тим, як поставити на дно другу ногу, тесля відштовхнувся нею, і човен поплив уздовж берега. Взявши весло, він випростався і загріб, набираючи ходу. Всі замовкли. Чужинець гріб увесь час з одного боку човна, спрямовуючи у кінці кожного гребка рух весла від корми, таким чином вирівнюючи його хід. Прибій накочувався на берег, але Данило, не лякаючись, повернув довбанку і поплив у море.

Вони бігли піщаною мілиною з вигуками й махали руками.

— Притягніть сюди Вілфорта! — наказав Йоганн, бо впертий старигань забрався геть, не бажаючи дивитись на дурниці.

Скочивши у сідла, обоє верхи поскакали до замку. Лише коли довбанка порівнялася з хрестом, Данило повернув до берега. Днище втулилося у пісок і завмерло, а він вийшов у хвилі й став, спираючись на весло. Човен одразу захитався, і хвилі посунули його ще далі на берег. Довбанка не перекидалась ані з упертим чужинцем, ані без нього. Двоє вартових майже силоміць тягли Вілфорта до берега, і його дерев’яна нога стрягла у піску.

— Дивися, — тицьнув на довбню ван Герст. — Вона не перекидається, бо в неї широкий низ та вузький верх. Цей човен має форму фужерського келиха. Тому його можна завантажити по самі борти. Він стояв! Ти бачив — Деніел плив навстоячки!

Вілфорт лише відмахувався, виривав руки і намагався забратися геть, аж доки Йоганн не втратив терпець.

— Прикрий старигане, ти збудуєш мені схожий корабель. Розрахуєш його розміри, і він сходитиме на воду наступним. На його верхній палубі стоятимуть гармати, а трюми вмістять удвічі більше вантажу, ніж в отого, що стоїть біля берега. Таких кораблів ще не бачив ніхто. Вони зроблять славу фламандським мореплавцям, на них ми попливемо у Новий світ!

Зупинити його було важко. Але люди хвилювалися. Натовп вимагав завершення. Данила за руки підвели до Йоганна і лише тепер відібрали весло.

— Я не порушу свого слова, — промовив ван Герст. — Ти житимеш у другому будинку біля ратуші, який колись належав Штильману. Несіть усе це туди!

Юрба, наче морські хвилі, підхопила довбанку, її винесли на сухе, виставили на віз, після чого процесія рушила до воріт замку. Вигуки ремісників чулися далеко, аж доки не стихли за стінами.

— Ти дивний чужинець, — мовив дейхграф. — Можливо, вмієш іще багато чого, що стане мені у пригоді?

— Не знаю… — спантеличено пробубонів той.

— Що ти можеш іще? Розповідай. Який найбільший зиск мав від тебе попередній господар?

— Щось, напевно, таки можу, — опустив очі тесля. — Хоча люди завжди казали, що усе належне Бог дав мені в руки, залишивши голову зовсім порожньою. Через це я й розповім вам, чим найбільше прислужився попередньому господарю, хоча, може, й накличу цим гнів вашої милості.

— Говори, я не гніватимуся, — пообіцяв ван Герст.