Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 39)

Вони промовляли ще щось, проте Лук’ян уже не чув. Усе закінчилося так несподівано. Чомусь це сталося не тоді, коли реїси Аруджа, вдершись до Тлемсени, трощили усе навколо. Ні, саме тепер, коли хотів жити і знав, для чого. Ніколи більше не побачить він Абу Хашира, не почує його мудрих слів, не візьме до рук отих непрочитаних книжок. У пам’яті спливло черево перекинутої галери, яке заливала вода, згадався кровожерливий щур під палючим немилосердним сонцем. Таке знайоме відчуття кінця усього. Дарма воно виникло тоді. Те, у чому завжди був упевнений, несподівано перекинулося шкереберть. Справжній кінець настав зараз.

Чиясь груба рука хапнула його за плече й потягла зі зали. Під ногами пересипався пісок, і вони, втративши здатність іти, запліталися, грузнучи в ньому. Навколо стояв регіт.

Кунрад їхав попереду, не обертаючись. Вони заїхали у ворота й одразу ж повернули до внутрішнього двору. В куті біля стіни вправлялася сторожа, і дзенькіт зброї у цей вранішній час було чути ще при під’їзді. Воїни відточували майстерність володіння мечем. Побачивши Кунрада, старший — ван дер Молен зупинив їх. Бій був, звичайно, не справжній, але обличчями жовнірів стікав рясний піт.

Данило скочив на землю, віддаючи поводдя прислузі, й уклонився господареві. Ван Герст бився разом з усіма і тепер, віддавши свій палаш, підійшов до них.

— Узимку нас чекатиме подорож до Гента. Шлях не близький, а можливо, доведеться їхати ще далі. Це важлива місія. Мені потрібні вірні люди, готові супроводжувати мене. Чи здатний ти вирушити із загоном?

— Для мене честь, мілорде, отримати вашу довіру. Я бажав цього і сплатив за неї дорогу ціну, — відповів Данило. — Піду з вами, куди накажете.

— Гаразд, — не схильний гаяти час, Кунрад скинув камзол та повісив його на балку, до якої припинали коней. — Якщо так, хочу бачити, на що ти здатний. Тобі ж доводилося бувати у справжній бійці?

— На що я здатний, ви мусили бачити, мастере Кунраде, — розвів руками Данило.

— У замку Штіллме я бачив лише твою рішучість та силу, — заперечив той. — Але якби сталося так, що з отим цепом ти кинувся на мене, то був би давно мертвий. Обери собі зброю і стань зі мною у позицію.

Який з нього воїн — Данило зрозумів одразу. Піднявши важку, але недовгу корду, схожу на абордажну шаблю, якими билися капери, він кинувся на супротивника, намагаючись випадково не скалічити. Та здивувати споглядачів цього разу не вдалося. Зазубрене від постійних тренувань лезо щоразу розсікало повітря. Кунрад рідко підставляв під удар палаш, переважно ухиляючись, і час од часу демонстрував хитрі випади, кожен із яких у справжньому бою був би для Деніела останнім.

Зрозумівши марність зусиль, Данило змінив тактику. Тепер він не кидався на ворога стрімголов, натомість, узявши зброю і в другу руку, намагався переграти досвідченого вояка у випадах. Тепер йому стало легше захищатися, але вразити командира замкової варти годі було сподіватися. Однак як не крути, Данило був дужчий та молодший, і думка про те, що Кунрад скоро змучиться та здасться, завзято сиділа у голові.

Супротивник і далі рухався легко та швидко, не розкидаючись силами. Данило ж відчув невдовзі важкість у ногах, а потім почало бракувати повітря для дихання. Зрештою він зупинився.

— Гаразд, — мовив Кунрад, застромлюючи зброю. — Уміння у тебе мало, проте не бракує бажання та сил. Тепер день твій щоранку починатиметься ось тут. Я сам тебе вчитиму. Якщо мене не буде, ти слухатимешся ван дер Молена, командира замкової сторожі, й займатимешся удвічі довше, ніж інші жовніри. Їстимеш разом із ними. А після обіду повертатимешся до Вілфорта на верф.

Життя, що почалося далі, було сповнене іншим, новим, чого раніше бракувало. Не те щоб у ньому завжди жило бажання перемагати озброєних супротивників, хоча за дитячих років усе починалося саме з цього. Тепер було щось незвідане. Він уже не відчував себе тим неотесаним парубком, руки якого могли лише стругати дерево, а голова — виконувати те, що вкажуть пальцем. Дедалі частіше траплялося, коли наказувати доводилося йому.

Саме тоді й утямила голова, яку інші завжди вважали дурною, чому не дозволяв кульгавий Вілфорт майструвати одному робітникові щоглу або кіль від початку до кінця. Якщо таких щогол треба було багато, швидше виходило, коли один робітник обтесував тільки грубі кінці, інший рівняв саму щоглу, а третій лише перевертав її. За такого методу часу втрачали менше, а виходило краще. Робітники розподілялися на купки, котрі Вілфорт називав цехами, і виконували тільки однакову роботу, а те, що виходило у різних цехів, інші потім складали докупи.

Були й деякі речі, яких тут робити не вміли, — полотно для вітрил ткали у тому ж Генті, що був, за словами Вейнанда, величезним містом. Розповідали, що тканням вітрил там зайняті цілі вулиці, хоча до Північного моря звідти простягалася величезна відстань, а у самому Генті, відколи він стояв, не бувало жодного корабля.

Усе це Данило слухав з роззявленим ротом, кліпаючи очима, та коли повертався до свого цеху, де працювали тільки теслярі, простакуватий велетень набував іншого вигляду. Руки його дбайливо обмацували кожен виріб, а потім брали тесло і поправляли те, що не доробили інші, котрі поступово звикали називати його «мастер Деніел».

А що вже було казати про дні, коли йому, належачи до озброєного загону, доводилося об’їжджати дамби та сусідні замки! Двічі на рік це здійснював дейхграф. Щомісяця ж на чолі загону вирушав у ліси ван дер Молен, і тоді «мастер Деніел» очолював менший загін із десяти вершників. Він же й проводив тепер щодня з ними вправи під стіною, відчуваючи, як твердне рука, як стають невтомними ноги, навчившись не робити зайвих рухів, як довго залишається свіжим усе тіло.

За цей рік він засвоїв науку володіння будь-яким видом зброї, що розкладали на траву або сніг у куті поблизу внутрішніх воріт. Та одного разу хтось із жовнірів, збираючись до обіду, побачив у зброярні прикиданий цеп із замку Штіллме, який за наказом дейхграфа ще тоді забрали до Гронінґена.

Другого ж ранку страшну зброю винесли до стін, аби мастер Деніел показав, що робив нею з лотаринзькими найманцями. Відчувши бажання, він узяв цеп до рук. А вимахнувши кілька разів, зрозумів, що місяці вправ із палашем не минули дарма. Зброя ця, яку міг підняти не кожен, виписувала у його руках дивні кола, змушуючи жовнірів несамохіть відходити подалі.

На верфі ван Герста тепер стояли двоє однакових кораблів. Власне, ці недороблені посудини лише готувалися стати кораблями, проте ніколи не бачена форма, справді схожа до фужерського келиха, привертала увагу кожного. Вілфорт, який напочатку лише плювався, по-справжньому захопився роботою. Та перед тим, як почати будівництво, Данилові довелося зробити йому дві довбні, значно більших від тієї першої.

Вони мали зовсім іншу форму, що нагадувала справжній галеон, і Данило не заручився б, що зміг би проплисти на такому човні бодай невелику відстань. На його думку, човен мав одразу перекинутися. Та кульгавий Вілфорт, облишивши решту справ, стояв над головою «мастера Деніела» день і ніч, доки вийшло те, що потрібно.

Човен і справді перекинувся, навіть не дочекавшись, коли туди влізе човняр-велетень. Та їдкий язик одноногого стариганя не промовив жодної лайки. Майже одразу він наказав Данилові братися до нового. І все вдалося. Маленький, видовбаний із суцільної колоди галеон погойдувався на хвилях, а у нього накидали мокрий морський пісок із мушлями просто з дна. Сипали, доки його не стало більш як до половини, а потім намагалися перекинути — спочатку помічник Вілфорта сам, опісля кілька робітників. Перекинули усі скопом, коли долучився й найголовніший тесля.

Не здатний стримуватися, Вілфорт смішно підскочив на дерев’яній нозі й допомагаючи нею, виліз мало не на шию велетня, цілуючи Данила, куди доведеться. Цієї ночі грог варили надзвичайно довго, а пили майже до ранку. Опівночі до помешкання корабельного майстра завітав сам дейхграф. А Вілфорт не міг стулити рота, розповідаючи, як небачені досі кораблі плистимуть до Нового світу.

— Налийте повні кухлі, — звелів дейхграф Йоганн. — Нехай вільні корабели вип’ють за нові землі, що відкриють фламандці та фризи.

Це було справді нове, інше життя.

Острів Джерба зустрів своїх блудних синів безмежними пісками під палючим сонцем. На березі купками та поодинці, зовсім близько від води, росли пальми, викидаючи навсібіч жорстке листя, що не дарувало прохолоди. Неподалік височіли стіни напіврозваленої фортеці.

Був час припливу, і гребці запрацювали веслами, розганяючи галери у напрямку берега, де, вгрузнувши носами у пісок, стояли такі самі. Крики команди гучнішали, й ось перша зупинилася, споровши кілем піщане дно. З радісними вигуками реїси стрибали у воду.

Почали вивантажувати привезене. Те, що могло плисти і не псувалося, кидали просто у воду, решту передавали з низьких бортів тим, хто стояв ногами на твердому. Лук’яна попхали до краю і наказали стрибати. Було високо, і він злякано схопився за борт. Бородатий розбійник у чалмі хапнув його за штани і, підтримавши за руку, викинув униз. Сміх та вигуки залунали з новою силою. Нещасний пирхав водою, намагаючись відкашлятися. Та чиїсь руки вже тягли його до берега.