Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 41)

Бенкет у головній залі замку Гронінґен тривав до півночі. Не розуміючи ні бельмеса у панських розмовах, Данило сидів на самому краєчкові довжелезного столу поруч із Вілфортом, чекаючи нагоди забратися геть, адже тут усе чинили за правилами.

Жодного разу йому ще не доводилося бачити подібної розкоші. Довкола стояли вирізьблені маленькі та більші фігури янголів, величезні образи на стінах були вдягнуті у золоті рамки, крісла — з височезними спинками, а до тканини, що їх вкривала, лячно було торкнутися. На вікнах громадилися штори з таких тканин, що ніколи б не уявив. Молоді хлопці у розшитих камзолах прислуговували й несли стільки їжі й напоїв, що не змогли б з’їсти гості, навіть якби кожен з них був завбільшки як він. У куті музиканти грали на лютнях та гнусавих сопілках.

Ні, це не було схоже на «казкову країну», бачену колись разом із каперами. Її велич не могло перевершити ніщо. Та разом з тим тут було справжнє царство, справжній палац. Солодкий ель ударив у голову, і нараз Деніелу здалося, що він, колись голий та босий, також є його частиною, бо сидить за столом тутешнього короля, наче… сам князь Михайло, про якого там, на Русі, доводилося лише чути.

А коли гостей провели на відпочинок, трапилося те, чого взагалі не можна уявити. Вони вклонилися, прощаючись із господарем до наступного дня. Ван Герст рідко всміхався. Зазвичай його довге обличчя з горбатим носом було похмуре, а погляд такий, наче сам він перебував десь далеко.

— Залишся, Деніеле, — наказав дейхграф, а коли усі вийшли із зали, промовив, дивлячись йому в очі. — Ти заслужив велику милість. Кілька місяців тому з моєї верфі зійшли два кораблі, подібних до яких іще не було. Вони зможуть доплисти до Нового світу. Ти попливеш зі мною туди? Я можу наказати, і зі мною піде багато людей, навіть ризикуючи життям. Але це плавання буде найбільшим з усіх, які здійснювали будь-коли мешканці країни Великих корабелів. Тому я питаю — ти приймеш цю милість із власної волі?

— Так, мілорде, прийму і матиму за щастя.

— Тоді йди.

Ван Герст узявся за двері, коли почув за спиною:

— Мілорде! Ваша милосте! А що таке Новий світ? Я чув, про це говорив ваш брат. Але він не збирався туди плисти, лише намагався перестріти галеон «гішпанів», щоб відібрати золото, яке везуть звідти. Ми також попливемо за золотом?

— Ти хочеш знати про Новий світ? — скинув бровами Йоганн. — То ходи зі мною.

Вони перейшли головну залу, потім кілька коридорів, і господар відчинив двері. Тут уже не було охорони.

— Іди за мною!

Те, що побачив Данило, змусило його заклякнути на місці з роззявленим ротом. У кімнаті горіли свічки, розкидаючи спалахи по кам’яних стінах. Біля однієї з них стояло велике ліжко, дерев’яні частини якого були вирізьбленими янголами у різних позах. А на стіні навпроти… Просто на нього дивилася молода прекрасна дама у багатому вбранні. Її біляве волосся було розкидане по плечах, а обличчя всміхалося. Сама ж вона в якомусь незрозумілому бажанні нахилилася уперед, розтуливши губи, ніби збиралася щось промовити.

Він вражено застиг.

— Чому так дивишся? — обернувся ван Герст. — Ти хотів почути про Новий світ.

— Хто це, мілорде? Що це? Я жодного разу в житті такого не бачив.

— Це моя дружина. Вона померла. Вже давно.

— А… — Данило спромігся тільки простягти руку.

— А це… Так малюють творці живопису. Фарбами. Ти ж бачив у бенкетній залі. На портреті дружина дуже схожа. Наче дві краплі води. Така, як була насправді. Це робота великого майстра Альбрехта Дюрера, саксонського живописця. Він у той час подорожував та вчився у наших, фламандських майстрів. Підійди сюди.

У куті зали стояло ще одне диво — величезна куля, що могла обертатися, і на ній серед чудернацьких кривих ліній написані слова невідомою мовою.

— Ось він, Новий світ, — тицьнув пальцем у кулю дейхграф.

— Де, у ній? — не зрозумів Данило.

— Ні, він далеко. А це просто карта. Хіба капери не мали карт, на яких зображалися землі та як до них плисти?

— Мали, — розгубився Данило. — Я бачив. Але… Чому куля?

— Це карта усієї Землі. Такою її створив Господь Бог — круглою. І вона обертається. Ти не знав цього?

— Ні, — похитав головою Данило. — Звідки ж?

Ван Герст покрутив кулю і мовив:

— Ось так. Просто ми цього не відчуваємо. А ось Північне море. Оце наше узбережжя. І десь отут замок Гронінґен.

— І ми у ньому? — Данило був без перебільшення спантеличений. — Карту я бачив тільки здалека. Ваш брат ніколи її не показував. А де «казкова країна»?

Як міг, Данило розповів про недовге перебування каперів у ній.

— Ця земля називається імперією османів. Ось вона. Звідси ви припливли. А сюди попливли далі. Хоча з імперії османів до нас можна дійти й суходолом. Ось так…

Ван Герст продовжував розповідати про море, що звалося у Гронінґені Середнім, хоча мешканці Казкової країни називали його Ак-Деніз. А замакітрена Данилова голова несамохіть оберталася назад, туди, звідки дивились янголи і схожа на них жінка з білявим волоссям, розкиданим по плечах.

— Тепер іди, — мовив Йоганн. — Але запам’ятай: про те, що ти тут бачив, не варто балакати будь-де. Не всім це відомо. І не всі хочуть це знати. Якщо ж бути необережним, можна потрапити на вогнище і тебе спалять живцем.

— Хто це зробить? — не зрозумів Данило. — Хіба ви накажете?

— Не я. Таке саме можуть зробити і зі мною також.

— Та хто ж посміє? — вигукнув Данило. — Ви самі караєте та милуєте, у вас велика сторожа…

— Ти і так багато дізнався сьогодні, — посміхнувся ван Герст. — Для одного разу буде забагато. Іди.

— Слухаюся, мілорде, дякую вам. А ви дозволите… Пробачте, якщо це зухвалість… Можна мені торкнутися лише до одного янгола?

— Торкнися, — засміявся господар замку. — І що?

Руки Данила торкнулися голови та крил. Усе, навіть волосся було вирізьблено з дерева. Це створили людські руки. Руки того, хто був справжнім майстром.

— Хто це зробив? — запитав Данило. — Хто зміг зробити це диво?

— Не знаю, — відповів Йоганн. — Це родове ліжко батьків моєї покійної дружини. Воно зроблено давно, можливо, мене ще не було на світі. Ніхто не знає імені майстра.

— Я… також хотів би… — Данило насилу добирав слова, яких таки починало бракувати, коли доводилося говорити довго. — Я б також хотів таке робити… Пробачте мою зухвалість… Колись я насмілився зазирнути до церкви, яка стоїть за північною стіною. Там, де моляться жителі замку. Я хотів помолитись… І бачив там… Вони ще кращі, як тут, — великі, вирізьблені з дерева… І з каменю також… І я б хотів…

Він зробив жест руками, наче вони тримали тесло. Обличчя дейхграфа було зосередженим, коли з цієї незв’язної мови він намагався зрозуміти бодай якийсь зміст, та зрештою Йоганн весело розсміявся і поляскав тесляра по могутніх плечах:

— Насмішив… Це створювали великі майстри, які вчилися половину свого життя в інших, у далеких країнах, про які ти навіть не чув і не почуєш ніколи. Я не гніватимуся. Але стародавні латиняни казали: «Богові — богове, а цісарю — цісареве». Ось так. Тому роби щогли. Це у тебе виходить. І не ляскай язиком будь-де. Особливо там, де бачитимеш отих янголів.

…Вітер припинився. Сніг тепер кружляв м’якими великими пір’їнами, створюючи особливий настрій. Добрівши до корабельні, Данило привітався зі сторожею і виколупав зі снігу чималий шмат деревини. Ще минулої зими йому дозволили забирати обрізки, що лишалися після пил та сокир, щоб розпалювати піч. Закинувши на плече залишок стовбура, з якого ще стирчало коріння, він рушив до замку, де невдовзі мали зачинити ворота.

Хизир діяв жорстко. Ті, хто був поруч із ним, не побачили всепоглинальної люті, якою постійно дихав Арудж. Проте усе, що він лише починав робити, виглядало невідворотним, наче воля Аллаха.

Не минуло й десяти днів відтоді, коли він повернувся на Джербу, як двадцять три галери, заповнених реїсами, увійшли до гавані Аль-Джазаїра. Жодне гарматне ядро не вилетіло зі стін фортеці Пеньон у бік цього каравану. Іспанці принишкли за високими стінами, наче миші, охоплені тривогою, — чи намагатимуться реїси взяти фортецю?

Уже ввечері місто належало Хизирові, а зрання прибули вожді племен Бану — визнавати його владу. Оголосивши себе беєм, Хизир швидко навів лад, не вчепивши нікого. Цілими залишилися навіть юдейські квартали. Усі, хто мав підстави чекати його гніву, заздалегідь покинули місто, сховавшись у Тлемсені.

Одразу ж почалися роботи на стінах. Ремісники працювали на повну, обладнуючи галери. Минаючи Тлемсену, сюди потяглися купецькі каравани. А по закінченні місяця Джумада троє галер під командуванням Сіді-алі, якому доводилося плавати до найвіддаленіших земель, вирушили на схід уздовж берега Тунісси в напрямку Істанбула. Вони везли подарунки султанові Селіму Першому Явузу, а сам Сіді-алі мав донести володареві звістку — Хизир-реїс, бей Аль-Джазаїру та всього узбережжя, на чолі свого флоту збирається вирушити до Істанбула, щоби визнати верховну владу великого османського правителя на землях Магрибу та принести клятву воювати з невірними на морі й суходолі в ім’я Всемогутнього Аллаха.

Прийом у Хамму Ахмада не минув дарма. Залишивши еміра Тлемсени навічно у касті своїх ворогів, Хизир, однак, перекрутив його науку на власний лад і почав носити дорогий субун, поверх якого тепер завжди вдягав суджер, розшитий золотою ниткою. Руків’я ножа, що стирчало за кушаком, було оздоблене каменями, а шаблю, до якої звик, віддав до рук аль-Хаммада, кращого зброяра, після чого вона також засяяла прикрасами.