Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 40)

Увесь цей галасливий натовп, навантажений здобиччю, рухався в напрямку касби — фортеці, стіни якої виявилися вищими, ніж здавалося з моря. Верхівки пальм, що росли поруч, сягали трохи вище за їхню середину. Все це виглядало схожим на Аль-Джазаїр і Тлемсену, проте одразу впадали в очі малолюдність та бруд. Частина фортеці стала руїнами. Усі, хто траплялися назустріч, мали зброю, а жінок Лук’ян не побачив узагалі.

Його заштурхали до якогось глухого закутка, що не мав навіть дверей. Утім, куди він міг подітися — це ж був острів. Краєм ока Лук’ян помітив, що далі по березі догори були скелі, вкриті якимись рослинами. Гамір навколо стояв до глибокої ночі. Зрештою, укінець перемучений, він затиснувся в кут і, заплющивши очі, провалився у сон.

Дні, що настали, були сповнені тривоги і важкої безвиході. Раз на день йому, наче псові, кидали об’їдки, аби хоч трохи задовольнив голод. Він носив сміття, мив глиняний посуд, зашивав одяг, потрошив зловлену рибу — одне слово, робив те, що накажуть. Поруч увесь час траплялися бранці, які мали на собі залізо і з вигляду були християнами. Вони працювали здебільшого на стінах фортеці, вичищаючи руїни, та носили каміння, з якого, вочевидь, збиралися добудовувати стіни. Їх били, коли щось ставалося, а двох — Лук’ян бачив на власні очі, вивезли на човні та втопили у морі.

І жодного разу більше не траплявся на очі отой бородатий реїс, якому подарував його емір Тлемсени для допомоги у шатранджі. Тут не було і не могло бути нічого схожого. Багато реїсів спали просто на піску під стіною, підстеливши під себе напівпротрухлу вітрильну тканину або суху водорость. Кілька разів на день вони молилися, схоже, як і мешканці Тлемсени, втім, робили це нашвидкуруч.

Марко де Агостіні у напнутому на голову бордовому береті цього вечора мав неабиякий настрій. Кругом гиготіли, хлопчики-бербери ледве встигали носити печену рибу з тандирів, а він виходжував поміж низенькими столами, попиваючи вино, і чекав на чергового супротивника. Залишені самі на себе, реїси розважалися.

Той, хто вийшов цього разу, був мало не удвічі ширшим за Марка. Його волосаті руки та густа борода у поєднанні з червоною чалмою, прикрашеною каменем, справляли неабияке враження. Дві короткі абордажні шаблі загрозливо дивилися у бік вигнанця з Неаполя, улюбленця Хизира.

Араб зробив перший випад. За своєї кремезної постави він виявився напрочуд рухливим, і залізо тільки виблискувало навколо нього то з одного, то з іншого боку. З усіх сил він намагався відбити довгу рапіру Марка та вразити його. Втім, усе було марно. Вістря тонкого та довгого меча з крученою гардою увесь час утікало від його ударів, а сам неаполітанець пересувався легко і швидко на напівзігнутих ногах, встигаючи ляснути реїса плазом своєї зброї як не по плечах, то по стегні.

Навколо гиготіли, підбадьорюючи супротивників. Зрештою, розвага набридла. Плюнувши, араб склав обидві шаблі під пахву й забрався геть. Усівся й де Агостіні, згадавши нарешті про їжу. Від випитого вина його хитало. А навколо розгорялися інші пристрасті. Реїси, скориставшись відсутністю Хизира, грали у кості. Тут уже не було одного переможця. Удача весь час від когось відверталася, голублячи іншого, й навпаки. В заклад ішли золоті динари, зброя, одяг. Вогнища завзято горіли, і розвага мала тривати до ранку.

Лук’ян приніс спечену рибину і збирався непомітно вислизнути геть. Там, біля печі, від останнього тунця відламався великий плавник, на якому залишалося ще досить м’яса, і напівголодний хлопець тільки й думав про те, щоб за його відсутності їжа куди не поділася. Та вийти непоміченим йому не вдалося.

— Стань на місці! — гукнув до нього невисокий араб. — Клянуся Аллахом, це той самий сібі, якого емір подарував нашому повелителю!

— Він знається на грі у дерев’яне військо!

— Цей хлопець служив у еміра і навчався мудрої гри. Отже, він виграє у кості в кожного з нас!

Регіт залунав із новою силою. Нещасного виштовхали на середину і дали в руки глиняний кухоль.

— Грай з ним!

Переляканий Лук’ян струсив кухля і викинув кості на дошку. Вони робили це по черзі, а голоси навколо кричали, що його повісять за ноги на реї, якщо не зможе перемогти. Він не тямив нічого у цій дурній грі, але, коли голоси залунали з новою силою, зрозумів, що програв.

— Повісити невірного! — зазвучало звідусіль.

— Не можна! — проголосив високий араб, голий до пояса, за яким стирчав кривий і товстий ніж. — Це раб Хизир-реїса. Ми мусимо замінити страту чимось іншим.

— Нехай б’ється проти Марка! — вигукнув хтось. — Усі вже з ним билися. Нехай тепер сібі!

Реготали так, що трусилися стіни фортеці. Лук’янові тицьнули до рук шаблю, яку той ледве тримав, і почали пхати до неаполітанця у береті, який завзято їв рибу, не звертаючи найменшої уваги на те, що робилося. Не знаючи, куди подітися, нещасний стояв на місці й тільки здригався від стусанів, що ставали дедалі частішими й підпихали його до воїна, не схожого на інших.

Зрештою хтось першим витягнув зброю. Вістря впивалося у його тіло й посувало хлопця ще на пів кроку до того, хто мав довгу шаблю і перемагав усіх.

— Марку, встань, син віслюка!

— Устань, невірний боягузе! Він хоче з тобою битися!

Здавалося, цьому не буде кінця. Їхні обличчя виблискували червоним од вина й жару вогнищ. Реїси кривлялися, кололи його вістрями ножів та копали ногами. Лук’ян зашпортався і впав. Усе почалося спочатку. Напевно, це б не скінчилося ніколи, та несподівано за стінами залунали крики на знак того, що нові галери пристають до острова.

Хизир ступив на пісок по коліна у воді під світлом численних смолоскипів. Усі, хто не спав, скупчилися навколо. Крики ще лунали час од часу, доки прибували нові мешканці касби Аль-Кебіра. Зрештою, запала тиша, й у ній чулися найменші хвилі, що намагалися розгладити збурений за день пісок Джерби.

— Браття мої! Вірні слуги Аллаха! Ці галери щойно припливли з Аль-Джазаїра. Їх привів я, Хизир-реїс. Вони вийшли з Аль-Джазаїра, минули фортецю невірних, названу Пеньоном, і, пропливши здовж берега Тунісси, лягли на пісок Джерби. Браття мої! Ви розумієте, що це означає?

Слабкий вечірній прибій продовжував товктися у пісок, і звук його хвиль не був порушений жодним із голосів, котрі щойно ревіли у нестямі, нездатні замовкнути.

— О великий Аллах! Ти свідок, що я кажу правду! Це означає, що галеони невірних залишили берег Магрибу, покинувши гарнізон фортеці. Це означає, що в Аль-Джазаїрі безвладдя і скоро на його трон посягнуть вожді кочівників Бану або ж емір Тлемсени Хамму Ахмад, який зрадив Аруджа. Ми повинні захопити Аль-Джазаїр! Там тисячі ремісників, склодувів, гончарів — наших братів, яких вивіз із Гранади Арудж, урятувавши від смерті та неволі. Вони підуть за нами. Ми маємо спільно виступити проти нечестивих псів! Це також означає, що халіф не чинитиме спротиву нашому походові. Годі тинятися морями й тулитися на порожніх островах, наче бездомні! Аль-Джазаїр повинен стати домом для реїсів! Час настав! Хвала всемогутньому Аллахові! Завтра ми збираємо галери.

Гамір наростав швидше, ніж північний буревій, і слова Хизира вже губилися у ньому. Сильна правиця лягла на руків’я та, вихопивши важку криву шаблю, підняла її.

— Нехай усі реїси Ак-Деніза пливуть до Джерби! Я поведу вас на Аль-Джазаїр! Аллах великий! Я поведу вас!

Ця зима у Гронінґені видалася особливо холодною. Щодня дув пронизливий вітер, замітаючи кучугурами вулиці поміж високих похмурих будинків, які й літнього ясного дня мали невеселий вигляд. Роботи на верфі припинилися. Обидва флюїти, а саме так назвав нові галеони Йоганн ван Герст, стояли на якорях виведеними у відкрите море.

Вони гойдалися на хвилях під сніговою завірюхою — заокругленої форми та з високими щоглами, а вузькі вітрила давали змогу вправлятися зі судном набагато меншій команді. Місткі трюми могли перевозити більший вантаж, а заокруглені до середини борти забезпечували стійкість на хвилях та можливість ставити гармати на верхній палубі. Останнім Йоганн ван Герст цілковито був зобов’язаний Деніелу, найкращому теслі своєї корабельні, відколи вона діяла.

Сам же колишній капер побачив першим ще одну перевагу такої форми корпусу галеона — завдяки заокругленим бортам судно ставало незручним для абордажу під час морської битви. Та й на цьому не сталося. Роботи з будівництва першого флюїта дещо випереджали другий, і коли прорізали порти для гармат, саме Данило вирішив робити їх набагато раніше, у той час, коли борти судна лише починали зашивати дошками.

Утім, гарматій таки продовжував жити у ньому, навіть коли Данило вже забув і згадувати свого колишнього шкіпера. І коли кульгавий Вілфорт додумався відсунути верхні гармати від борту ближче до середини палуби, щоби збільшити стійкість, він не залишився у боргу. За два дні перша гармата отримала передній та задній виступи, що обмежували її відкат і давали змогу вести вогонь з усіх гармат одночасно, не боячись перекинути судно. Назва «флюїт» причепилася, адже це вже був не галеон, і скоро з Антверпена прибув подивитися на гронінґенське диво барон Мательдорф — найближчий сусід, судна якого плавали далеко за межі Північного моря. Обидва флюїти демонстрували дива маневру, ходили під вітрилами крутим курсом до вітру, а кількість моряків, які виконували це, здивувала гостей — команда зменшилася удвічі. Та справжнє захоплення сусідів викликав залп одночасно з усіх гармат одного борту. Здавалося, дивовижної форми галеон повинен був гойдатися від цього, якщо взагалі не перекинутися на інший бік. Та відбувалося протилежне — легкий нахил палуби, навпаки, у бік пострілу, з відпливом судна у протилежний бік.