Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 28)

Салаїм ат-Тумі знав, що робить. Саме він упродовж останніх років постійно підбурював інших емірів до непокори. Маючи найбільше серед них військо, він бачив Аль-Джазаїр центром нового халіфату. Цим землям потрібен володар, здатний протистояти як невірним, так і морським розбійникам. І тоді повернеться милість Аллаха та відновиться процвітання на землях Магрибу. Абу Абдал пов’яз у мирських розвагах і мало дбає про віру та підданих. Так думав непокірний емір, шукаючи приводу до непорозуміння, з якого може початися…

А якщо Ід-аль-Фітр — саме цей час? Можливо, сам Всевишній керує подіями, підводячи свого вірного слугу до найважливішого рішення у часи великого свята? Так чи інакше, господар Аль-Джазаїру вирішив будь-що перемогти у цьому двобої. Якщо наймогутніший з емірів розгнівається і почне приймати хибні рішення, Аллах не триматиме його сторону.

Фігур на полі ставало менше й менше, тому обидва сібі сміливіше ходили клітинками, не боячись зачепити їх. Гра просувалася до розв’язки. Усі, хто розумів шатрандж, бачили, що терези хиляться у бік зухвалого гостя. Сам ат-Тумі відчув близьку перемогу. І ще одне — виникло враження, що його сібі знає толк у грі, адже, оголошуючи власний хід, ат-Тумі бачив передчасний рух хлопця у напрямку потрібної фігури.

Володар програвав, і гість кинув залишки свого війська у напад, бажаючи прискорити перемогу. Хід у відповідь з боку Абу Абдал Мухаммада був несподіваний і ще більше загострив протистояння. Тепер Салаїм ат-Тумі бачив лише два можливих ходи для продовження гри. Обидва — ризиковані. В обох подальші події важко прорахувати наперед. На додаток володар змучився, і розумні думки кудись розбіглися.

Очі Салаха аль-Назіра звузилися, а на обличчі проступили зморшки, адже управитель палацу добре побачив, який із можливих ходів гостя є помилковим. Але куди великий Аллах спрямує його думку? Все у ньому здригнулося, коли зухвалий емір почав говорити:

— Ісім кадір…

Цими словами починалися усі його ходи, адже грав проти нього не хто інший, як сам повелитель Тлемсени. І щойно пролунало звернення до володаря, Лук’ян зробив передчасний рух у бік фігури з кінською головою. Лише двоє учасників дійства помітили це — бунтівний емір та управитель палацу. А затинання Салаїма ат-Тумі свідчило про те, що сам він обрав інший хід. Пауза тривала недовго, й емір зрештою промовив:

— Ракіб…

Салах аль-Назір зітхнув із полегшенням. Аллах всемогутній. Аллах великий. Справді великий, якщо так дотепно спрямував свою руку в бік цього сібі. Отже, великої біди не станеться.

Коли свято закінчилося, Лук’ян стояв перед управителем, низько схиливши голову.

— Ти розумієш шатрандж? Відповідай тільки правду, якщо не хочеш утратити голову!

— Розумію, мудіре…

— Звідки? — запитав аль-Назір. — Тебе не вчили правилам гри — лише правилам пересування фігур.

— Пробачте мені, — мало не плакав сібі, — я зрозумів це сам. Стежив за грою, і воно само влізло у голову. Помилуй мене, о великий мудіре!

— На все воля Аллаха, — звів руки до неба управитель. — Отже, так захотів Усевишній. Ти не будеш покараний. Але від завтра у тебе буде новий обов’язок.

Навесні караван з двох галеасів та «Привида», вдало пройшовши Джабал-Тарік, рушив уздовж берегів на північ. Позбавлені Маруфа, капери, які не хотіли цього, здалися. На Гіосі залишилося два десятки тих, хто недужав або ж прикипів до острова через жінок та дітей. Усе заховане золото вирили, Джоні забрав свій скарб, і за два місяці маленька флотилія побачила британський берег. Очі людей повеселішали — каперський патент відчиняв принаймні морські ворота цієї країни. Їх пропускали сторожові кораблі королівського флоту.

Джоні не наважився ризикувати золотом і, залишивши завантажений галеас на рейді під командуванням Хальса, рушив на порожньому далі. Це була найнебезпечніша частина плавання, значно гірша, ніж проходження Джабал-Таріку під носом у «гішпанів». Фландрія, Фризія та інші землі ще пам’ятали «того» Джоні й повішення йому не світило. Розбійника, оголошеного ще й єретиком, найімовірніше, чекав повільний вогонь. Дуже повільний.

Охочих розділити золото Джоні виявилося четверо. Верховодив у цьому ризиковому задумі Забутий Робін. Він першим зробив крок уперед. Подумавши, до нього приєдналися Манз-Висельник та Сліпий Ганс. Останнім наважився Купер-Волоцюга. Потім долучились іще двоє, але під час плавання передумали.

Берег англійського королівства ще не намалювався біля обрію, коли пізно уночі Джоні закликав Даніеля. Усі, крім стернового на вахті, спали, і розмова відбулася пошепки у капітанській каюті. Джоні запропонував своєму канонірові взяти участь у небезпечній затії. Задум ватажка був простим, а те, що мав зробити Данило, ніхто б, крім нього, не подужав. Та не лише волосся нещасного — усе нутро ставало дибки, коли уявляв замислене від початку до кінця. Джоні умів переконувати. І після повернення Данило мав зробити вибір: або осісти у королівстві зі своєю частиною скарбу, або повернутися до Ак-Денізу першим помічником Джоні.

— А Хальс? — не зрозумів Данило.

— Коли ти повернешся, його вже не буде, — відповів той.

…Тихим туманним ранком до берега неподалік од замку Гронінґен підплив шлюп, з якого вийшли шестеро і неквапно посунули дорогою; а коли наблизилися до веж фортеці, ватага розділилася. Попереду в лахмітті, припадаючи на скалічену ногу більше, ніж завжди, сунув Купер-Волоцюга. За ним у не менш шкарадному балахоні рухався Данило, до якого мотузком припнули Ганса, котрий отримав своє прізвисько за вміння прикидатися сліпим. Данило мав лише му́кати і вказувати знаками, адже прикидався німим. Джоні був фризом і добре знав місцевий спосіб життя. У цих землях намагалися не кривдити нещасних зверх того, що вже зробив Господь. Тому їхнє безперешкодне пересування до замку не викликало у підступного ватажка побоювань. Забутий Робін, який добре бігав та умів ховатися, супроводжував цю невеселу компанію на значній відстані.

Найбільше з усіх ризикував Манз-Висельник, утім, йому вже доводилося бувати у справжньому зашморгу. Разом із Патріком вони мали дістатися маленького села Адельхлі, в якому той залишив родину. Йому не вірили до кінця, тому оселя моряка мала стати запорукою його вірності Джоні. Далі, за ватажковим задумом, Патрік з Манзом повинні були прийти до Йоганна й розповісти йому майже правдиву історію про те, як судно захопили капери Джоні, й заманити старшого ван Герста у пастку, бо лише голова брата давала урвиголовам право розпорядитися золотом Джоні.

Усе тривало згідно із задумом хитрого ватажка. Йоганн прийняв обох моряків, з яких пам’ятав лише Патріка, адже Висельник мав бути з іншого судна, котре також потопив невгамовний брат. Обоє брехали в один голос, поки троє поплічників біля стін замку марно просили милостиню. Милосердя мешканців замку Гронінґен цього дня виявилося обмеженим. Тому, підкуливши порожні шлунки, усі троє поверталися до схову подалі в лісі, де небагаті запаси їжі, взяті з Адельхлі, загрожували ось-ось закінчитися.

Коли настала черга чатувати, Данило полегшено зітхнув. Сон усе одно не йшов. У грудях товклося далі більше. І не згадка про повішеного, який уже кілька днів гойдався на мотузку біля воріт замку, забирала спокій. Зовсім інше.

Він розклав трубу далекогляда і почав роздивлятися довкола. Замок Гронінґен стояв на березі холодного та не надто привітного моря. Втім, навколо нього не плавали ні капери, ні реїси. Не стріляли з гармат. Невеличкі шхуни, що відпливали та поверталися, ловили рибу та возили вантажі. Навколо замку далеко простягалася рівнина, вкрита зеленою соковитою травою, на якій паслося багато корів. Їх було стільки, що не мав навіть у день ярмарку, напевно, увесь Брацлав із навколишніми селами, який несподівано сплив у спогадах. Плямисті, доглянуті, вони спокійно ходили навколо замку і скубали траву. Дорогою мирно поскрипували вози.

Верхи їздили тільки брат Джоні та його почет. Інколи дейхграф Йоганн, а Данилові нарешті вдалося вивчити і це мудре слово, з’являвся з-за стін у супроводі лише одного вершника, якого кликав Кунрадом. Вони скакали зранку на берег неподалік од замку, де щодня кипіла робота. Там будували нові кораблі. Одразу два!

Дні стояли прохолодні, втім, дейхграф рідко мав на собі камзол, залишаючись переважно у білій розхристаній сорочці. Він лазив на недороблені галеаси, тягав мотузки і навіть брався за сокиру. Йоганн не захоплював чужих галеонів, хоча, за словами Джоні, колись забрав у нього все, натомість будував кораблі власними руками. Це був дивний пан. Жодного разу не доводилося Данилові побачити, як когось карають батогами. А одного разу бідно вдягнутого сільського хлопчика, присланого із замку зі звісткою, Йоганн потріпав по чуприні й наказав дати шматок їжі.

Вони стояли утрьох — нижчий від Йоганна міцний воїн, який завжди був при зброї та обладунках, кульгавий одноногий старий, що вочевидь найкраще розумівся на кораблях, і сам господар замку, котрий, за словами Джоні, не належав йому. Тепер вони ставили щоглу. В цю трубу, захоплену на одному з галеонів «гішпана», було добре дивитися, і Данило побачив усе — радість на обличчях, коли висока щогла непохитно застигла посеред палуби. А крик, що долинав звідти, змусив розплющити очі Купера і Ганса, які встигли заснути.