Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 27)

— Тихше, — проказав ватажок. — Не так швидко, юначе. Ти своє вже зробив. Вистигни.

Рапіра таки опустилася і лягла у піхви.

— За що?! — заревів Данило, — ковтаючи сльози. — Навіщо? Що він зробив?

— Маруф не послухався свого шкіпера, — пропікаючи поглядом нещасного хлопця, мовив Джоні. — Він не повірив йому. Збурював людей до бунту. А якщо станеться розбрат — усе пропало. Гішпани візьмуть нас наступного ж дня і повісять на площі у Мадриді. Отож ти разом з нами врятував усіх. Бачив колись восьминога? Якщо пошкодити одне щупальце, він не зможе плисти. Краще його взагалі відтяти. Це ми й зробили.

Данило зрозумів слова Джоні. Страшне відчуття не давало заснути ані цю ніч, ані багато наступних. Він прокидався від того, що несподівано починало товктися серце, бо воно такого розуміти не бажало.

Склавши руки долонями попереду грудей, як учили, Лук’ян стояв у кутку величезної зали, намагаючись зловити кожен рух та кожне слово інших учасників дійства. Тут, у палаці еміра, усе вирішував Салах аль-Назір — старшого віку прудкий жилуватий чоловік із гострою борідкою та проникливими очима, які неможливо здурити. Здавалося, вони здатні вшниплюватись у самісіньку середину кожного і бачать усе.

Поруч, у фонтані, викладеному червонявим камінням, сюркотіла вода, відволікаючи увагу. Джамад, хлопець у червоній чалмі й тонких широких штанях, підхопив вирізьблену з дерева кінську голову і, пересуваючись особливим дрібним кроком, поніс на інше місце. Коліна його майже не відривались одне від одного, а сам він наче плив залою, швидко переставляючи ступні поступом, схожим до їжака. Підлога посередині зали складалася з клітинок темного та світлого відтінку, і, повернувши по них кілька разів, Джамад присів, обережно поставивши голову коня поміж інших дерев’яних фігур.

За знаком Салаха аль-Назіра Лук’ян рушив до поля з клітинками, намагаючись повторювати цей дивний крок. Щось та виходило, й управитель палацу мовчки кивав головою. Поле з клітинками мало рівну межу та відрізнялось од кам’яної підлоги зали. Уздовж цієї межі просто на підлозі, наче у книзі, були зображені з одного боку закарлючки — саме такі, які малював вугіллям Карим. Вони означали числа. Однієї не було, бо самих закарлючок, як і пальців на руках, існувало десять, а клітинок на підлозі зали було лише вісім як в один, так і в другий бік. По іншому ж боці кожну клітинку позначала буква, якими були написані їхні книги.

Усе це йому вдалося зрозуміти дуже швидко, і зараз, виконуючи накази Салаха аль-Назіра, Лук’ян переносив дивні фігури, отримуючи від нього назви клітинок, яких загалом було шість десятків і ще чотири — вісім разів по вісім. Із неабияким здивуванням управитель зрозумів, що хлопець уміє рахувати.

Ця фігура називалася «альфіті» й була найважчою. Обхопивши руками дивовижного чорного звіра з кривими іклами, ніс якого був довшим від хвоста, Лук’ян поніс його на далеку темну клітинку в іншому кінці поля. Незвичний крок давався важко, серце тремтіло від передчуття можливого покарання, а дурна й невчасна думка засіла й не бажала вступатися. «Невже у них такі звірі бувають насправді?»

Альфіті став посередині чорної клітинки, і Лук’ян, склавши руки належним чином, уклонився аль-Назіру, повертаючись на місце. Схоже, той лишився задоволений. А от Джамад, який переставляв тільки білі фігури, свердлив його лихим поглядом спідлоба. Він також виконував свою роботу і знав у цій справі більший толк, проте очі арабського хлопця, що вміли довго не кліпати, завжди зупинялися на Лук’янові.

Салах аль-Назір носив у руці тонку палицю, втім, удари її були дуже болючі. Їх отримував кожен сібі, котрий виконував якусь роботу в палаці еміра. Джамад також був сібі, проте діставалося йому значно рідше від інших. Та як би не було, палац і життя у ньому здавалися раєм порівняно зі жахом галер та усім іншим. А думка про те, що якби страшний звір, образу якого не було навіть серед дерев’яних фігур шатранджу, свого часу не з’їв його попередника — іншого сібі, змушувала завмирати серце. Зараз він був би скалічений навіки.

Нову мову Лук’ян запам’ятовував швидко, хоча вона й була важкою. І коли палиця вказувала на якусь річ, а при цьому сам аль-Назір вимовляв слово, Лук’ян подумки повторював його постійно, аби не забути. Відповідати «слухаюся, мудіре» нового сібі навчили першого ж дня. А за якийсь час йому вже вдавалося розмовляти з іншими сібі, крім Джамада. Складалося враження, що цей вважає себе найголовнішим серед хлопчиків, хоча мудір ганяв його на рівні з усіма.

Дні минали скоро, а виходити за стіни палацу щастило рідко. Кожен сібі був зайнятий роботою з ранку до вечора. Лише троє з них, у тому числі й Лук’ян, обслуговували шатрандж еміра. Проте тренування на полі з клітинками тривали тільки до полудня. Відтак хлопці виконували різну роботу в палаці, й Лук’ян, вилазячи зі шкіри, намагався догодити Салаху аль-Назіру.

Кілька разів йому доводилося бачити й колишнього господаря — Ахмада, котрий творив такі страшні речі з хлопцями. І яким же було здивування Лук’яна, коли дізнався від інших сібі, що й сам Ахмад також каліка і верховодить лише такими, як він, а усі вони доглядають частину палацу, де живуть жінки. Лише тепер Лук’ян зауважив, що відколи був забраний із базару, досі не бачив жодної особи іншої статі. Думка, що він колись може знову потрапити до Ахмада, лякала, тому й шукав найменшу можливість показати управителю палацу свій розум та спритність, які той справді цінував.

Сібі жили усі разом в окремій прибудові. Кожен мав низеньку лежанку для сну та глиняну миску на їжу, яку давали двічі на день. Щоразу Джамад забирав із миски кожного те, що вважав найкращим, після чого усі починали їсти. Хлопці його боялися. З одного боку, Джамад не відрізнявся від решти — коли сібі працювали під наглядом прислуги палацу. Та разом з тим, без нагляду, він тримався як головний серед них. Коли ж Лук’ян наважився запитати про Джамада в іншого хлопця, той замовк і відвернувся.

Настав місяць шавваль. У день великого свята Ід-аль-Фітра до палацу з’їхалися еміри. Площу та вулиці навколо заповнили святково вдягнуті люди. Коні мали багату збрую. Кожен емір прибув із супроводом. Ніколи ще не доводилося Лук’янові бачити стільки народу водночас. Навіть базар, де його колись продали, був менший. Натовп вирував. Усі віталися, промовляючи «ід мубарак!», що означало «нехай буде благословенним свято!»

Лук’ян уже повністю звик до нового життя. На полі шатранджу він був спритніший за інших, а записи на дошці вів швидше від Джамада. Схоплюючи на льоту все, що хоча б раз сказав управитель, Лук’ян швидко навчився писати і рахувати двозначні й навіть тризначні числа, а слова арабської мови виводив із кожним днем краще. Божеволіючи від задоволення, новоспечений сібі дійшов розуміння, що спосіб, у який ці люди писали числа та рахували, досконаліший за будь-який інший. За допомогою лише десяти позначок легко, а головне — швидко записували число, настільки велике, що свідомість відмовлялася сприймати. Своєю чергою, Салах аль-Назір бачив розум та кмітливість цього раба і вкладав у його голову все, що тільки міг, розраховуючи з часом скористатися результатом.

Еміра Аль-Джазаїру Салаїма ат-Тумі вважали найповажнішим із гостей. Тому, коли закінчився святковий ід-намаз і люди задовольнили голод, саме він посів у шатранджі місце навпроти того, яке займав Великий емір. За стінами тривало дійство — скакали на конях, жонглювали шаблями, палили чарівний вогонь, видихаючи його з грудей… Це була дивовижна заморська країна, які трапляються лише у казках. Привели навіть справжнього живого альфіті! Величезний звір, отой, що мав ніс довший за хвоста, слухняно ходив на мотузку за чорним арабом, а інший сидів зверху на спині, маленьким патиком спрямовуючи незграбні й повільні рухи тварини у потрібному напрямку.

А у палаці численні гості заповнили величезну залу. Склавши руки наперед грудей і похиливши голову, Лук’ян зайняв місце поруч із гостем, фігури якого мали чорний колір. Було лячно. Джамад, як завжди, прислуговував володарю. Погляд арабського хлопця, здавалося, вже наперед сповіщав про перемогу еміра Тлемсени.

Гра почалася. Обоє супротивників називали по черзі свій хід, після чого спритні сібі переносили фігури й робили записи вугіллям на дошці. Безперечно, Абу Абдал знав більший толк у цьому мистецтві. Битва дерев’яних воїнів та коней захопила усіх, хто зібрався навколо. Знані гості стежили за подіями на полі й тихо, але жваво перемовлялися. Ат-Тумі також не збирався здаватися володареві без бою. Поступово його ходи стали швидшими, проте Лук’ян і надалі встигав писати. А от еміра Тлемсени увесь час стримував Джамад, і це володаря нервувало. Несправжня битва захопила й Лук’яна. Хлопець мимоволі уявляв кожний наступний хід супротивників, адже суть цієї гри він давно зрозумів.

Ті, хто стояв навколо, вже не гомоніли. А обличчя Салаха аль-Назіра було стривожене. Наймогутніший з емірів грав не надто вдало, і якщо ат-Тумі вистачить дурості довести усе до власної перемоги, свято буде зіпсоване. Гнів володаря так чи інакше відіб’ється на усіх. Те саме уявлялося й Лук’янові, який давно зрозумів спосіб життя у палаці. Напевно, саме тому їхні очі зустрілися. Управитель умів говорити без слів. Та що міг змінити нещасний сібі!