Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 29)

Неподалік од корабельні постійно горіло багаття. На ньому варилася у здоровезному котлі їжа, і коли наставав час обіду, робітники всідалися попри нього та їли. Цей пан годував своїх селян за те, що працювали на нього — виходило саме так. Якась неймовірна заздрість саме зараз народилася усередині. Перед очима стояли картини життя, про яке не раз мріялося. І це було краще, ніж те, що капітан роздавав награбоване золото. І навіть краще, ніж Казкова країна, яка навічно залишилася у морі Ак-Деніз, спливаючи іноді лише у спогадах.

Та одразу ж надходила думка, що не давала із приємністю роздивлятися це місце, схоже на рай. І навіть його дурна голова швидко збагнула, чому. Він прийшов сюди зруйнувати його. Прийшов зробити це для кривавого Джоні, який забирає чужі життя заради золота, щоби потім самому отримати це саме золото з його ж рук. А можливо, ці самі руки замість нагороди вчеплять каменюку й на його шию, як сталось із Маруфом або невдовзі трапиться з Хальсом.

Думки Данила сягали так далеко, а сам він настільки перейнявся ними, що це мали би помітити поплічники. На щастя, обоє міцно спали. Відклавши трубу, він улігся на траву, пробуючи заспокоїтися. Невдовзі мав повернутися Робін, який ходив шукати схов, що його влаштував Джоні у незапам’ятні часи в лісі поблизу замку. Там лежала зброя.

Усе складалося вдало, і капери готувалися до найголовнішого. Вихиляс дороги, що у цьому місці наближалася до лісу, був найкращим місцем для раптового нападу. Щоранку вони з’являлися удвох. Учора, прямуючи на корабельню, дейхграф із Кунрадом проскакали галопом повз трьох жебраків, які сиділи на траві обіч, не звернувши на волоцюг уваги. Ними були Сліпий Ганс, Купер і Данило. Саме він мав раптово натягнути присипану пилюкою мотузку, прив’язану до куща на протилежному боці дороги, де сховалися Висельник із Робіном. А скинутих вершників мали добивати усі разом.

Серце товклося й тріпотіло, руки ставали ватяними, коли головний виконавець задуму уявляв це насправді. Та ще гірше Данилові ставало від думок про інше.

— Дав би я тобі араку хлебнути, якби мав, — похмуро просичав Робін. — Наче павутиння під камбузом, тремтиш. Дивитися гидко.

— Боюся, — бубонів Данило. — Ніколи коней не зупиняв. А тут двоє! Чи впадуть? А як ні? Поб’ють вони нас верхи — двоє усіх посічуть. Не встигнемо до лісу добігти.

— Впадуть, — посміхнувся Робін. — Ще й покотяться, і ноги поскручують, а може, й шиї. Ти ж як бик. Скільки треба коневі на скаку… Я так робив. Головне — не дивися на них. Дивися лише на кущ, за яким я. Щойно підведуся — цієї ж миті натягуй. Не засни тільки…

— Не засну, — похмуро відповів Данило, набираючи повні груди повітря.

Воно не хотіло там триматися. Несамовите хвилювання стискало груди, й усе видихалося назад. Щоб не спостерігати цю кумедну картину, Робін сплюнув та відвернувся. Те, до чого так готувався Данило, сталося само. Кулак його описав широке півколо і вкарбувався у вухо поплічника. Того звалило миттєво, і, впавши у траву, Робін застиг. Руки тремтіли, коли тією ж мотузкою зв’язував прибитого.

На мить прислухавшись, Данило кинув зм’якле тіло на плече і майнув у заболочену хащу, де, замотавши рот нещасного, прилаштував його під деревом. Навколо не було нікого, лише на дорозі, де наступного дня мав статися напад, розминалися два вози. Знайшовши трубу, він зібрався з духом і побіг до берега, де стукали сокири, височіли щогли і було чути шурхіт хвиль північного моря.

Ця прибудова мостилася біля задньої стіни палацу і ховалася під круглою аркою. Той, хто вийшов назустріч, мав простий одяг, чорну із сивиною бороду та очі, не менш проникливі, ніж в управителя. Втім, це були інші очі.

— Саляма алейкум, мудрий Абу Хашире!

— Саляма алейкум! — вклонився у відповідь чоловік. — Нехай береже Аллах твоїх дітей та внуків!

— Абу Хашире, — управитель підштовхнув уперед Лук’яна, — цей сібі прислуговує повелителю у шатранджі. Він походить з невірних, але від Рамадану зумів вивчити числення і майже вільно говорить нашою мовою, хоча навмисне ніхто його цьому не вчив. Він виконує дії з числами, користуючись дошкою. Гадаю, його хист стане тобі в пригоді у великих справах, які робиш ти в ім’я Аллаха!

— Нехай продовжить Всевишній роки твої і твоїх дітей, — схилив голову Абу Хашир ібн Махді. — Я оціню можливості цього сібі й використаю на благо нашого повелителя, нехай береже його Аллах!

— Цей сібі не потребує більше навчання у шатранджі, тому я забиратиму його лише для гри. Решту часу ти можеш використовувати його на свій розсуд.

Абу Хашир вклонився на знак подяки, і Салах аль-Назір залишив хлопця.

Те, що побачив Лук’ян усередині, вразило настільки, що нещасний закляк на місці, не вірячи, що у цьому страшному житті можна так несподівано перенестися з пекла до раю. Тут було багато світла, що потрапляло крізь великі вікна, зроблені навіть у круглій стелі. Навколо стояли та просто валялися порозкиданими багато незрозумілих речей, що викликали тривожне, але приємне здригання. Тут вирував запах — також незрозумілий, дуже хвилюючий. Він утворювався переплетенням багатьох окремих запахів і створював одну велику таємницю.

Та головне — книги. Їх було багато. Вони лежали кругом, стояли на полицях. Жодного разу не доводилося Лук’янові бачити стільки книг одразу. До однієї, що лежала розгорнутою, прикипів його погляд. Як же схотілося, зіщуливши очі від страху за те, що станеться, бігти і зазирнути у неї! Що там?

— Мене звати Абу Хашир ібн Махді, — промовив господар чарівних покоїв. — Ти називатимеш мене просто Абу Хашир, коли звертатимешся і вклонятимешся не дуже низько, не так, як управителеві або Володарю. Я займаюся вивченням світу, який створив усемогутній Аллах, оскільки це угодно Всевишньому й халіфу. Ти розумієш, що я говорю?

— Так, мудрий Абу Хашире, — вклонився Лук’ян.

— Мова науки коротка та влучна, наче стріла. Тому ти не нагадуватимеш мені щоразу про мою мудрість, — зауважив учений. — Іди до дошки і додай останніх два числа із записаних у рядку.

Із завмиранням серця Лук’ян підійшов до дошки та швидко виконав дію.

— Тебе справді не вчили цього? — запитав ібн Махді.

— Ні, повелителю. Але я бачив, як робить це мудір Салах.

— Як звуть тебе?

Відколи довелося залишити береги річки Бог, його уперше запитали про це. Здавалося, власне ім’я давно зникло, стерлося, наче непотрібне число на дошці, пропавши навічно, немов минуле.

— Лук’ян, володарю.

— Лук’ян… це важко вимовляти. Я називатиму тебе Лукані. Кілька днів тобі приноситимуть дошки з отакими написами чисел. Ти додаватимеш до числа з правого боку число з лівого боку і писатимеш те, що вийшло, посередині. Сьогодні я усе перевірю за тобою сам. Якщо не буде жодної помилки, більше не перевірятиму. Але якщо ти помилишся, будеш покараний. Тебе добре годуватимуть і не битимуть. Нехай на все буде воля Аллаха!

Звівши руки до неба, Абу Хашир зник в іншій залі.

Дні, що настали, здавалися казкою. Лук’ян робив те, що завжди дарувало задоволення, за це його годували і справді не били. Абу Хашир ібн Махді мав багато слуг. Вони були різного віку і майже усі його народу. Ці люди були зайняті упродовж усього дня і виконували всіляку дивовижну роботу. Лук’янові дозволили вільно ходити кругом. Це був свого роду палац у палаці. По-справжньому казковий палац. Він мав багато зал, з’єднаних між собою, а всередині утворював двір просто неба. Тут стояли кілька печей, у яких завжди горів вогонь. На ньому слуги Абу Хашира плавили залізо, гріли у прозорих дивовижних глечиках воду, яка, своєю чергою, іноді мала дивний колір, бувала навіть чорною. У кожній залі стояв свій запах, який із чарівною силою притягав до себе. Хотілося розуміти дива, що творилися навколо.

Та найбільше здригання викликало невеличке сховище, в якому зберігалися книги. Їх було багато, і крок Лук’яна, котрий шукав наймудрішого з мудірів, тут завжди мимоволі сповільнювався.

Раз на три дні Абу Хашир перевіряв його числення і завжди залишався задоволений. Дошок, наскладених у куті зали, ставало дедалі менше, хоча щодня один і той самий сібі приносив нові. Настав день, коли не залишилося жодної, і Лук’ян, уклонившись, попросив роботи.

Дні, коли доводилося повертатися до шатранджу, траплялися не часто, але тепер вони гнітили хлопця. Думки раз у раз поверталися до чарівного палацу Абу Хашира. І переносячи іграшкові фігури, спогадами він залишався там. Ким була ця наймудріша людина? Чаклуном? Цілком імовірно. Та щось не сходилося. Адже сам ібн Махді не вважав себе таким. «Я вивчаю світ, що створив Аллах»… Чомусь усі вони вважали, що світ створив Аллах. І не замислюючись над тим, правда це чи ні, Лук’ян розумів, що в усіх чарівних речах, до яких пощастило долучитися, не було чаклунства і це все — звичайне життя.

Якось, коли йому довірили звільнити одну із зал, довелося перенести кілька книжок туди, де зберігалися інші. Поруч не було нікого. Як же тремтіли руки, коли наважився розгорнути книгу, котра здалася найпотаємнішою! Серце неймовірно калатало у передчутті невідомого. Її малюнки так відрізнялися від тих, за які потерпав свого часу в сільській церкві! Схоже, вона не про Аллаха. Про що ж тоді?

Навколо намальованої круглої фігури накреслені якісь незрозумілі лінії, що сходилися під різними кутами. Усі — прямі, й лише одна була кривою. Усе позначене числами. І цього поза усе бажання не міг осягнути розум. А відчуття таємниці гнало уперед, змушуючи забути про небезпеку. Букви читати було важко, позаяк вони чимось відрізнялися від тих, якими писали тут. Та попри це йому вдалося зрозуміти кілька слів. «Гора», «море», «відстань». Ці траплялися найчастіше. «Виміряти». У цій книжці не йшлося про Бога, хто б Ним не був. А було написано про світ, світ, світ, який Він створив! Ось воно. Те, що Лук’ян колись марно шукав у церковних книжках!