Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 30)

І несподівано хлопець зрозумів. Поруч він побачив ще один малюнок, що становив тільки частину від отого першого, але займав майже усю сторінку. Тут справді намалювали море та гору на березі. Невже це і є та книга, де написано про край світу?!

Він увесь тремтів, очі їли папір, а думки боялися не встигнути одна за одною. Гора і море. Оце і є край? Так ось вони і на тому, меншому малюнкові, де зображено більше усякої всячини. Ось ті самі гора та море. А що оце під ними, отаке кругле і велике?

Від прозріння Лук’ян мало не знепритомнів. Земля?! Вона кругла, мов куля?! А де тоді він зараз? Отут, угорі, бо інакше можна впасти і полетіти у саме пекло. Але гора та море зображені не наверху, а збоку. Число означало висоту гори. Отже, хтось це виміряв. Чому ж той хтось не впав?

У голові зовсім замакітрилося. Ну, нехай. А інше число і лінія означали відстань до місця, де, здається, закінчується світ. Обрій. Колись у дитинстві Лук’ян пробував дійти до нього й ще тоді зрозумів, що він увесь час відсувається, скільки б не йшов. Господи, це ж тому, що вона кругла! Отже, краю світу нема взагалі? Лише зараз, завдяки таємничій книзі, він дійшов до цього. Ось чому! Ось книга, в якій написано все!

Хотілося перегорнути сторінки далі. Де ж кінець? Та руки зупинилися самі, бо тут лишалося багато незрозумілого. А оце що за лінія? Чому вона наскрізь прошиває землю? І вона також позначена числом. Хто ж це такий величезний зміг її виміряти? Ну, гору — зрозуміло, можна кроками, а…

Наступне відкриття мало не посадило хлопця на підлогу. Боже милостивий… Він схопив патика, яким виміряв висоту полиці, й, розламавши його на три різні частини, склав трикутник, схожий на зображений. Оця сторона буде висотою гори. Оця — відстанню від підніжжя до обрію. А третя — відстанню від вершини до обрію. Дійти до обрію неможливо. Але якщо знати хоча б два кути, цю відстань можна визначити. І тоді людина може визначити висоту гори! І навіть відстань до обрію! Погляд його повернувся до малюнка. Боже милостивий, вони змогли за допомогою однієї гори поміряти землю! Величезне число, написане поруч з лінією, підтверджувало це.

Усе на світі раптом припинило існувати для Лук’яна порівняно з цим відкриттям. Ось за скільки земель була захована книга, яку він марно намагався відшукати у сільській церкві! Розгорнувши її на першій-ліпшій сторінці, дізнався майже про все, що так не давало спокою. А книга така грубезна! Отже, у ній написано про те, що взагалі неможливо уявити! І якщо зуміти прочитати її…

Шурхіт був надзвичайно тихим. Усе в Лук’яна впало. Абу Хашир стояв поруч і мовчки дивився на сібі, який наважився на такий зухвалий учинок. Лишивши книгу, Лук’ян упав на коліна, втискаючись головою у підлогу.

— Пробачте, наймудріший! — волав хлопець. — Помилуйте, не вбивайте мене!

Відчуття, що усе кінчено, перехопило подих. Це не отець Никодим. Його не битимуть патиком — просто відрубають голову і кинуть отим страшним звірам у клітці. Підійшовши до книги на столі, ібн Махді зазирнув туди.

— Підведися, нещасний, — промовив спокійний голос. — Ти довго дивився туди, забувши про все. Навіщо? Що ти побачив? Говори, я наказую.

— Пробачте бідного раба! — просився Лук’ян. — Я думав знайти у цій книзі щось про світ, якого зовсім не знаю. Я завжди хотів знати, де його кінець та що там.

— І що — знайшов? — запитав учений.

— Не знаю, ще ні, напевно, але… Змилуйтеся, володарю, оце що — земля? Вона отака, мов куля? А оце її величина? У чому? У кроках? Її що, виміряли за допомогою висоти цієї гори?! Знаючи висоту гори й оці кути… То було так?

Погляд Абу Хашира впав на складений з уламків патика трикутник.

— Ти зумів прочитати написане?

— Ні, володарю, — бідкався Лук’ян, — лише окремі слова. Це схожа мова, але я не розумію її. Просто мені здалося, що вони робили саме так. То правда?

— Правда, — відповів учений.

— А чому він не впав? Ну, той, хто міряв… Якщо усе було так, як на малюнку, він мав упасти вниз, адже гора збоку! — тепер Лук’ян уже не міг зупинитися і, забувши, хто стоїть перед ним, хотів лише одного — знати усе до кінця.

— Він не міг упасти, — промовив Абу Хашир. — Це був Аль-Біруні, великий мудрець із Багдада. Книгу, яку ти бачиш, написав саме він. То його відкриття. Він виміряв Землю. Земля наша обертається, наче ота куля, яку під час свята крутять фокусники, ти бачив, напевно. Через це усе, що зверху, притягається до неї і нікуди не падає. А ми зараз якраз приблизно ось тут і є, де ця сама гора.

— Отже… Володарю, наймудріший, благаю вас! Скажіть — то виходить, земля обертається, а сонце залишається на місці? І тому сходить не там, де сідає, а у протилежній стороні? Так?!

— Саме так, — здивовано промовив ібн Махді. — Ти справді не знав цього раніше?

— Звідки ж я міг знати, володарю! — знову впав на коліна Лук’ян. — Але завжди хотів це знати. Так, гріх мій важкий, але благаю — не карайте смертю!

— І в чому ти бачиш свій гріх?

— У наших книжках написано, що краще бути сумирним духом із покірними, ніж ділити здобич із гордими!

— Гріх твій лише в тому, що розгорнув книгу без дозволу, — промовив учений, — а Коран вчить пізнавати світ, у якому ти живеш. Аллах милостивий і хоче, щоб ми, його діти, більше знали про світ, який він створив. Цього разу ти не будеш покараний.

Ібн Махді повернувся, щоб іти.

— Благаю, наймудріший, — смикнувся слідом Лук’ян, — ви читали цю книгу! Скажіть, відкрийте таємницю — де край? Де кінець цього світу? Не Землі — Світу! Далі не намальовано. Благаю!

— Його нема, — відповів той. — Світ нескінченний.

— Так написано у цій книзі вашого наймудрішого мудреця? — увесь мліючи, запитав Лук’ян.

— Ні, — прозвучало у відповідь. — Про це не написано ніде. До цього можна лише дійти самому. Якщо зумієш.

Гамір, що здійнявся навколо корабельні, не могли заспокоїти навіть слуги ван Герста. Зі замку прибули вершники. Людей таки відігнали подалі, але робота на верфі не починалася. Джоні тут пам’ятали досі.

У голові Данила все перекрутилося, забулися слова фризької мови, якою цілком достатньо вдавалося останні роки спілкуватися з каперами. Слова Данило насилу добирав і намагався допомогти знаками, розповідаючи, хто він і для чого прийшов.

Покрутивши у руках іспанську трубу, Йоганн передав її Вейнанду. Зрештою знайшлися ті, хто бачив волоцюгу в замку, коли той намагався вдавати німого. Його повалили та скрутили мотузкою. І марно нещасний намагався донести до людей, котрі виявилися не такими мирними, як здавалось одразу, свої благі задуми.

Полоненого кинули у віз та повезли геть. Лежачи на боці, Данило бачив, як попереду виростають похмурі високі вежі. Ось коли по-справжньому забракло дихання. Ось коли відчуття біди стиснуло голову, з якої водночас порозбігалися думки, котрих і без того ніколи не бувало у надлишку.

Його поставили на ноги й прип’яли до стовпа, після чого воїни в обладунках забралися геть. Дейхграф усівся навпроти, по боках від нього стали Кунрад та Вейнанд. Крізь маленьке віконце з кількома кольоровими шибками до каземату потрапляло світло. Допит почався.

— Ти погано говориш мовою фризів, — почав Йоганн. — Звідки ти родом і хто тебе вчив?

— Ваш брат Джоні, який хоче вас убити, — підшукуючи слова, пояснював бранець. — А родом я з руських земель, якими править литовський король Ягеллон.

— Король Польщі та Литви Ягеллон давно помер, — подумавши, зауважив Йоганн. — Якщо ти говоритимеш неправду, з тобою розмовлятиме кат.

— Не брешу я, — клявся Данило. — Христом-Богом присягаюся і нехай опинюся у найстрашнішому пеклі…

— Ще опинишся, — безбарвно промовив ван Герст. — На все свій час. Нехай сюди тебе привіз мій брат, щоби вчинити замах. А як ти потрапив до нього?

— Мене викрали татари, коли втікав од вояків князя Глинського Михайла, який хотів забрати мене у військо…

Розповідь давалася важко, і слів бракувало дедалі більше, втім, розуміння, що зараз станеться страшне, додавало сил, і думки дико пручалися. Переляканий бранець не помітив, як від згадки про Русь змінилося обличчя його поневолювача.

— А як звали твого володаря у литовському королівстві? — ще раз перепитав Йоганн.

— Князь Глинський — Михайло, — повторив Данило.

— Який він із себе? — запитав дейхграф.

— Не знаю, — пояснював нещасний. — Ніколи ж не бачив його! Звідки я міг? За усе життя лише раз у Брацлаві був, на ярмарку. На полі працював — день у день… А князь, казали, завжди при королі…

Допит затягнувся надовго. Час од часу Данилові ставало млосно, і тоді Кунрад лив йому на голову воду і давав пити. Так чи інакше Данилові таки вдалося розповісти їм усе, що хотів, і залишалося незрозумілим, чому його, який попередив про небезпеку, ще тримають у мотузках. Загін арбалетників оточив та прочесав ліс і таки знайшов зв’язаного Робіна, якого притягли до замку. Інших каперів слід простиг.

— То спитайте його, якщо мені не вірите! — намагався дістатися правди Данило.

— Ти навмисне убив його, щоб цей капер не зміг говорити? — у словах Кунрада чулася неприхована загроза.

— Ні! — клявся чужинець. — Я не хотів цього, тільки вдарив! Вони змушували мене до нападу на вас, але я не бажав такого робити, тому й прийшов.

Четверо слуг відв’язали Данила та потягли геть із каплиці, а ван Герст нарешті розігнув коліна і перейшовся залою.