Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 32)

— Християни робитимуть спільну справу з тими, кого називають невірними? — звів очі Абу Абдал. — Ваш халіф, якого ви йменуєте Папою, благословить такі діяння?

— Християни проповідують терпимість, а разом з тим розуміють, що є реалії, важливіші, основні. Боротьба з дияволом — головна справа кожного, хто вірить у Христа. Тому наша церква благословить цю справу. І тебе, великий еміре емірів, прийме наш король, якщо приїдеш із миром та подарунками, як раджу тобі я — довірена особа Його Величності. Й отримаєш допомогу в боротьбі з реїсами та непокірними підданими, які деруть на шматки твоє королівство. А земля — вона залишиться вашою. Нам не потрібен пісок. Військо Його Величності назавжди зостанеться у Вахрані й не йтиме далі.

Лук’ян розумів усе, про що йшлося у розмові, бо слова гостя, котрий мав на собі хрест, а отже, був із країв ближчих до його рідних, одразу перекладав тлумач еміра. Той лише хитав головою. Отже, у великій грі, тій, що точилася між ними, володар поступався. На полі ж фігури еміра, навпаки, тиснули супротивника, й увага Абу Абдала все більше перекидалася до шатранджу, спонукаючи господаря Магрибу отримати безумовну перемогу хоча б тут. Та Великий Інквізитор виявився надто здібним політиком, оскільки не дозволив зробити цього.

Гра затяглася надовго, перемови ж, навпаки, скінчилися. Тому Хіменес несподівано підвівся.

— У моїй душі, великий еміре, оселилася втіха від досягнутого. Щойно Його Величність король іспанський Фердинанд надішле своє схвалення, ми почнемо діяти згідно з усіма розділами нашої угоди. А тим часом… Зараз доволі пізня година. Нас виснажив шлях до твого палацу. Я пропоную великому правителю Тлемсени закінчити гру в цій позиції. Нехай не переможе жодна зі сторін. І це якнайкраще символізуватиме нашу угоду.

На обличчі Абу Абдала не здригнувся жоден м’яз. Але те, що висловили очі, побачили всі.

А коли сонце наблизилося до обрію, Лук’ян тихо й непомітно вийшов із головного палацу. Йому наказано було до ранку залишатися тут і виконувати звичну роботу. А це означало, що двоє сібі, яких обере Джамад, підуть доглядати павичів. І одним з них обов’язково буде Лук’ян. Так вирішить Джамад. А коли вони проходитимуть повз страшних звірів, той відчинить клітку з левом, який слухається лише його. Або знову тільки полякає, бо отримує від цього задоволення. А клітку відчинить наступного дня.

Чекати довелося недовго. Таму, бедуїн, який доглядав за справжнім живим альфіті, наблизився і не надто приязно подивився на хлопця. Він був із тих, що «з пекла», адже мав чорну шкіру, проте Лук’ян давно звик і не надто боявся цих людей, оскільки вони також прислуговували володарю.

— Чого ти хочеш, сібі? Навіщо мене кликав?

— Я хочу віддати тобі свою прикрасу з каменем, яку приколюють до чалми, коли я прислуговую Володарю у шатранджі. Після гри з правителем Аль-Джазаїру Салаімом ат-Тумі мудір Салах сказав, що це моя винагорода, і я можу навіть подарувати її будь-кому.

Розтиснувши долоню, він показав прикрасу бедуїнові.

— Навіщо вона мені? — запитав той.

— Та, що була у тебе на голові під час Ід-аль-Фітру, коли ти їхав на справжньому альфіті, гірша, і вона належить володарю. Ця красивіша. І вона буде твоєю.

— Чого ти хочеш за це? — швидко збагнув Таму.

— Щоб ти підняв загорожу, яка відмежовує лева від левиці. Знаю, ти це вмієш. Хочу, щоб ти зробив це зараз. І я одразу віддам тобі камінь із застібкою.

— Нащо тобі це? — подумавши, запитав бедуїн.

У відповідь Лук’ян лише похитав головою.

Усе збігалося. Коли сонце зачепило краєм обрій, Лук’ян уже стояв біля входу до звіринця еміра. Він дивився на далеку жовту кулю, від якої вже не боліли очі, розуміючи, що не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, Земля кругом нього, обертаючись при цьому ще й довкола себе. Він знав, чому зараз від його світла вже не болять очі та з якої причини воно невдовзі зникне за обрієм, а навколо стане темно та прохолодно.

Та що з того? Якщо Таму здурив, це буде останнім, про що дізнався Лук’ян. В уяві хлопця спливла дивна споруда, яку влаштував навпроти сховища книг Абу Хашир і по якій залежно від тіні можна було визначити як день року, так і годину дня. Якщо б Лук’ян зумів догодити вченому, той міг би пояснити, як це робиться і чому ця тінь відрізняється улітку від себе ж узимі, яка у Тлемсені чомусь не має снігу. Абу Хашир жодного разу не бачив снігу і зацікавиться, обов’язково схоче знайти пояснення. Та навряд чи це станеться. Гарчання левів долітало до його вух, змушуючи здригатися.

Джамад у супроводі Юсуфа — наймолодшого сібі, зачинивши двері, попрямував до звіринцю. Обом належало йти за ним. За квітучими кущами, що ховали клітки зі звірами, пролунало гарчання. Джамад, який ішов попереду, зупинився і повільно обернувся до Лук’яна. Від його посмішки у нещасного похолола кров. Ноги не бажали переступати, спотикалися на кожному кроці. Усі троє рушили далі.

Не дійшовши до павичів, Джамад стишив крок і взявся рукою за дверцята клітки. Поруч не було нікого. Наближався час годування, тому інші слуги займалися їжею для тварин. Він обрав зручний час.

Лев, що отримував їжу з рук Джамада, підняв важку голову. Навколо сутеніло, і старший сібі не побачив левиці в іншому кутку загорожі поруч із дверцятами. Посміхаючись Лук’янові, він просунув руку крізь ґрати, приманюючи хижого звіра. Серце Лук’яна здатне було зупинитися. І раптом надсадне гарчання пролунало майже поруч. Левиця, побачивши людську руку, стрибнула до неї. Переляк скривив обличчя нещасного, а от руку прибрати Джамад не встиг. Щелепи зі страшними зубами зімкнулися вище ліктя, і потужним ривком хлопця кинуло на ґрати, а наступної миті вже обоє левів дерли його до себе, оскаженіло працюючи зубами та кігтями. Дикий нелюдський крик лунав над куполами палацу.

Слуги збігалися з усіх кінців, та було пізно. Джамад лежав поруч із кліткою. Руки не було, з плеча його стирчав гострий уламок кістки, а кров розбризкувалася по камінні. Усі, заціпенівши, спостерігали жахливу картину. Він уже не кричав, часто дихав, а очі блукали навсібіч.

Салах аль-Назір прибув останнім. Голос Юсуфа тремтів, коли хлопець укотре розповідав, що Джамад сам запхав руку крізь ґрати, бажаючи погладити лева, адже робив це і раніше. Очі помираючого зупинилися на Лук’янові й щось намагалися сказати в останню мить. А далі Лук’ян зрозумів, що вони більше не бачать.

Про те, що біль буває настільки сильний, Данило не мав гадки. Він виникав у частині тіла, до якої брався кат, і гриз до глибини нутра, а потім поступово розливався на усе тіло, і тоді горлянці бракувало крику, а грудям повітря. Цей умілець знав, що робить. Та набагато гіршим від тілесного болю було те, що лежало у голові важким каменем, — думка, що це триватиме довго, а потім від нього залишаться тільки шматки.

Якщо б його далі чекало життя — навіть цей неймовірний біль можна було би терпіти. Якщо б, навпаки, знати, що вже залишилося недовго — то якось можна було би змиритися і з думкою про смерть. Перше з другим укупі виявилося понад його сили.

У підвалі з низькими склепіннями камінь поглинав увесь крик. Попри стіни стояли залізні пристрої, які міг би вигадати лише сатана. Той, у якому замкнули Данила, витягнули на середину. Клітка нагадувала позу людини, яка сидить. От тільки зі сидіння стирчали гострі цвяхи, що наскрізь прошивали шкіру. Такі ж самі стирчали з усіх боків.

Троє прислужників диявола знали, що роблять. Щойно затягши його до підвалу, вони вчепили зв’язані за спиною руки нещасного до ланцюга і потягли до стелі. Як не напружував Данило м’язи, вони таки викрутилися, і дикий біль засів у плечах напостійно. А головний кат узявся докінчувати справу, від якої його відволікли, бо попередній мученик був ще там.

Припнутий до крісла, з якого також стирчали цвяхи, він уже помирав. Та руку його час од часу запихали у пристрій, важіль якого натискав один із кривавих прислужників, і тоді крик у грудях нещасного прокидався, а від руки з хрустом відпадав новий шматок.

Висіти довелося довго, бо скалічений в’язень підземелля ніяк не помирав, і лише надвечір його бездиханне тіло винесли геть, а в крісло-клітку впхали Данила. Плечей він уже не відчував, і руками годі було порухати, та щойно попустили ланцюг, на якому дебеле тіло заштовхали у цей диявольський пристрій, скалічені мязи напружилися, до останнього рятуючи нещасного, адже цвяхи увіп’ялися в те, на чому сидять.

Руки Данила, не питаючи дозволу, несамовито вперлися у сидіння, й одразу долоні були наскрізь простромлені вістряками. Він хрипів і намагався триматися, аби не бути скаліченим навічно. Втім, зараз ці мучителі відтягнуть руку набік, аби робити те, що на його очах щойно відбувалося з іншим. Кінець наставатиме повільно. Страшна темна пелена застилала очі, та щойно руки слабли від цього, вістряки впивалися у шкіру, і він прокидався, намагаючись триматися понад усе. А потім двері зачинилися. Вони пішли, не загасивши смолоскипів, щоб ув’язнений міг бачити усе, що чекає його зранку. Зціпивши зуби, Данило загарчав. Дивитися на це й уявляти майбутнє було неможливо. Тому, напружуючи останні сили, він шукав інші думки, здатні згаяти час та біль. Вони плавали десь дуже далеко, у чорному мареві, й мали обличчя княжого сотника Гатила та його вояків — настільки спотворені, наскільки мова кривавого дейхграфа могла спотворити ім’я його колишнього пана. «Кнезе Міхель Хлінскі…» Ось як воно звучало. Та відчуття, що йдеться про нього, а не про когось іншого, твердо оселилося у голові мученика. А далі усе накривали обличчя татар, які везли бранців річкою Бог. І глибина холодної води, що рятувала від усіх разом…