Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 26)

Поступово очі Лук’яна почали сприймати світ. І те, що робилося навколо, викликало неабиякий подив. У будинку з’явились інші люди, і той, хто стояв посередині, виглядав іще головнішим від товстого господаря. Рука цього чужоземного пана покоїлася на руків’ї шаблі. Він наказував! О Господи… Що тепер з ними зроблять?

Ахмад відійшов убік, притулившись до стіни, а охоронці потягли до себе хлопця, котрий сидів поруч із Лук’яном. Серце стислося у важкому передчутті. Карим витягнув із піхов шаблю. Усе набагато гірше. Їх просто вбиватимуть. Ось і кінець. Губи самі почали ворушитися, вимовляючи останню молитву до Господа.

Та замість знести голову хлопцю, воїн поклав шаблю на землю перед ним. Потім дістав ножа і також поклав перед нещасним, а тоді взяв глечик, з якого ті двоє у фартухах мили руки, й також поставив поруч. Відбувалося щось дивне. Останніми на підлогу лягли піхви від шаблі, які Карим зняв із пояса.

— Саіф альмубараза… — промовив воїн, вказуючи рукою туди, — ібріг гхаммад…

Нещасного хлопця штовхали у спину, змушуючи повторювати те, що промовляв Карим. Усі бранці, приречені стати євнухами, були різного народу і днями лежали мовчки, очікуючи своєї страшної долі, оскільки розмовляти між собою не могли. Чужою для них була і мова нових господарів. Зрозумівши, чого від нього хочуть, хлопець намагався повторювати незнайомі слова, затинався й замовкав. Тумаки у спину погано допомагали в цій справі, й Карим зрештою махнув рукою.

Слуги Ахмада відразу ж ухопили нещасного й потягли на стіл. Сам Ахмад помітно нервувався, бо довго вишукував цих хлопців, які мали відповідати вимогам не лише за віком, а й за статурою, мати приємні риси обличчя, щоби бути достойними обслуговувати гарем та палац. І тепер цей нахаба Карим намагався втрутитися у його справи й відібрати заслугу. Нехай би сам товкся по базарі й вишукував те, що потрібно.

Здригаючись од криків нещасних, Лук’ян розумів, що невдовзі стане наступним, проте не міг второпати суті того, що вимагав грізний воїн. А час летів невблаганно. Цей останній кричав так, що обличчя Ахмада мимоволі скривилося. І коли слуги зав’язували рота черговій жертві, Лук’яна схопили за руки й поставили на коліна перед новим господарем. Язик Лук’яна затерп, і він не міг вимовити ні слова.

— Саїф альмубараза, — Карим показав на шаблю, що виблискувала під променями з вікна. — Мін, ібріг, гхаммад…

Дужа рука з невеличким перснем вказувала на те, що розкидали по підлозі, а відтак знову повернулася до шаблі.

— Саїф алмубараза, — промовили неслухняні губи.

Він повторив усі назви, після чого рука воїна обійшла усе це задом-наперед, навмисне, щоб заплутати Лук’яна, та він упорався. На підлогу поміж усім цим поклали нагайку, шмат тканини й мотузку, якою перев’язували тіло.

— Мулабіс, еаса, хабл… — продовжив Карим, ускладнюючи завдання.

Лук’ян називав безпомилково усе, на що вказувала рука, а коли вона зупинилася на піхвах од шаблі, вимовив це слово так, як робив головний господар, — з якимось придиханням, аж із грудей.

— Гхаммад…

Брови воїна здивовано рухнулися. А Лук’ян лише тепер зрозумів, чого той хоче. Карим, якого слухався навіть товстий господар, намагався визначити найрозумнішого з чужоземних хлопців, приречених бути рабами на цій землі. Несміливо простягнувши руку, Лук’ян перерахував своєю мовою усе розкидане, а сказавши «дев’ять», показав йому дев’ять пальців. А тоді відразу ж зробив це грецькою.

Тепер здивувався Ахмад, і Карим помітив це.

— Він говорить грецькою, — неохоче пояснив старший євнух, — але не грек. Цей хлопець мовить якоюсь слов’янською.

Інший, також озброєний шаблею воїн приніс шматок вугілля та, віддаючи його Кариму, низько схилив голову. Лук’яна знову змусили рахувати, і щойно той називав число, Карим малював на стіні якусь невідому позначку, промовляючи по-своєму. Позначок виявилося також дев’ять. Схопивши шмат тканини, він стер намальоване, залишивши на білій стіні лише розмацькану чорну пляму, і простягнув вуглика Лук’янові.

— Атхнан, тхлатх, арбе… — старанно вимовляв той, згадуючи, як виглядають закарлючки, зовсім не схожі на числа з Біблії, за яку свого часу бив отець Никодим.

Обличчя Ахмада спохмурніло. Щойно тільки він зітхав із полегшенням, спостерігаючи, як хлопчиків повертають йому назад. Той, хто залишився останнім, підходив йому найменш, адже був найстаршим і на бороді його вже починало щось пробиватись, а тіло у той час залишалося хирлявим та кволим. І лише зараз головний євнух зрозумів, кого втрачає. Розум хлопця вражав. А у голові крутилися можливості використання цього бранця. Пізно. Усе втрачено. Нехай скарає великий Аллах того лева, що який, вийшовши з клітки, роздер одного зі сібі. Нехай відбере руку в того, хто погано її зачинив. Нехай…

Карим не дочекався до кінця. Схопивши Лук’яна за плече, відтягнув од стіни і штовхнув до воїнів, які прибули з ним.

— Цей раб мені підходить, — мовив охоронець. — Я забираю його до шатранджу повелителя.

— На все воля Аллаха, — усмішка Ахмада поховала на його обличчі усі відчуття та емоції, що просилися назовні.

Цей рік був напрочуд невдалим. Ще до настання зими, коли подув північний вітер Бора, почалися бурі, одна з яких застала каперів у вузькій протоці, перед якою простягалося лише море. Врятуватися вдалося не всім. Вони втратили два судна, що, не змігши вийти з протоки, розбились об скелі. Тільки частину скарбу вдалося зібрати по березі. Джоні зловтішався.

У бухті Гіоса залишилося четверо кораблів, у тому числі два захоплених у португезів галеаси. Джоні таки переконав спільноту вчинити це, бо тепер у Новий світ плавали й португези, а отже, заповітні скарби могли бути й на їхніх суднах. Сподівання канули у морські глибини. Галеаси виявилися завантаженими спеціями зі східних берегів. І марно Джоні доводив, що цей вантаж за цінністю мало не перевершує чарівний метал. Йому не вірили.

Усе змінилося, коли восени припливли венеційські галери. Капери на власні очі побачили золото, яке купці залишили за нікому не потрібну смердючу траву. І капітан зробив нову спробу закликати спільноту в далеке плавання. Нічого не вийшло. Ба більше — тепер багато хто винуватив його у втраті двох кораблів, адже задум зробити ще один напад у морі належав ватажкові. Та Джоні не здавався. Те, що йому таки вдалося здійснити, мало змінити усе подальше життя каперського братства.

Гастос був старшим у грецькій общині, що з давніх-давен жила на острові. Усі проблеми з каперами розв’язували завжди через нього. Будь-коли він міг прийти й вільно говорити з Джоні. Для каперів ця людина була недоторканою. Цього разу він прислав двох селян, щоби повідомити про діжі й тюки, які викинуло на берег сусіднього острівця. «Привид» не міг би вмістити вантажу, тому довелося вивести з бухти «Харона». Галеаси португезів іще не були готовими до плавання після абордажу.

Джоні взяв маленьку команду найдужчих, достатню, аби вести судно на близьку відстань. Звісно, Данило потрапив сюди одним з перших. За цей час він наблизився до капітана і не раз виконував важливі доручення. Головний канонір отримав місце для спання поруч із ватажком і дедалі більше часу проводив у спільних застіллях. Наближалася пора вимушеної бездії, і люди все частіше віддавалися порожнім розвагам, згадуючи про жінок, гру в кості й арак.

Двобої на тетрагоні, а так греки називали місце між чотирьох скель, стали майже нормою. Для Данила це було не так бажанням відточити володіння зброєю, як розвагою. Билися переважно на абордажних шаблях, іноді маючи по одній у кожній руці. Не раз доходило до справжньої бійки, коли розлючені супротивники втрачали останній глузд. Тоді втручався Маруф із кількома призначеними на цей день каперами. Винних жорстоко сікли.

Джоні завжди бився довшою та прямою шаблею, яку називав рапірою. Не раз ватажок запрошував на пару Данила, майстерність якого у цій справі значно зросла. А стриманість каноніра викликала повагу поплічників. І жодного разу він не впав у лють, пропустивши болючий удар плазом або ж почувши образливі зауваження.

…Це не був загублений крам. Вантаж виявився чужим. Вочевидь, у цій першій зимовій бурі постраждали не лише їхні кораблі. Нічого цінного там не знайшли. Забравши на борт порожнього галеаса лише кілька діж та просмолених мотузків, «Харон» відплив.

— Сьогодні купаємо Маруфа, — спершись на фальшборт поруч із Данилом, тихо мовив Джоні. — Хлопці хочуть розваги.

Данило з розумінням кивнув. Араб тримався завжди насторожі, тому розвага обіцяла бути цікавою. Від гарматія каперів найменше чекали подібних витівок, тому саме його й пустили уперед, і коли Маруф глянув у бік решти, той кинувся та скував його залізними обіймами. Передчуваючи лихе, араб схопився за ніж, але прибічники Джоні не дрімали. Йому заламали руки і почали в’язати. Нещасний бився тілом, видаючи дикий вереск та прокльони по-своєму, проте вдіяти нічого не міг.

Відчувши свою непотрібність, Данило підвівся. Далі усе сталося швидко. На шию Маруфу накинули зашморг із каменем і перекинули його через поруччя. Відбувалось якесь божевілля. Спочатку Данило кліпав очима, нічого не розуміючи, і лише коли тіло гахнуло у хвилі, здіймаючи бризки, кинувся за ним.

Джоні виріс наче з-під землі. Вістря його рапіри вперлося у груди непокірного каноніра, стримуючи хід хлопця. Біль зупинив Данила. Джоні продовжував дивитися йому в очі, а вістря зброї відсувало кремезну постать до щогли, аж поки її не торкнулася спина.