Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 25)

— І що ти хочеш робити?

— Що пропонує капітан?

Вигуки лунали відусіль. Витримавши паузу, Джоні підняв руку. Голоси замовкли.

— Ми повинні захопити галеон португезів, з якими у «гішпанів» мир, і тоді під їхнім прапором крізь Джабал Тарік вийдемо до Атлантики та здовж узбережжя дістанемося берегів Британії.

— А навіщо нам Британія? — голоси звучали різнобоєм, напруга почала зростати.

— Ви не забули, що це таке? — Джоні підняв королівський патент високо над головою. — Оцей вергунг проголошує, що усі ми перебуваємо під захистом короля Англії! Ми — піддані англійського короля!

— Де був цей захист, коли твій брат розстрілював нас у Кара-Денізі?

Та Джоні знову приборкав натовп:

— Коли ми билися з Йоганном по той бік Босфору, це ще не було найгірше з усього можливого. Ми викрутились, і це підтверджує, що я правий. Гірше попереду. Настане час, коли нам оголосять справжню війну і поженуть нас, як скажених собак. Ось тоді ви будете питати мене, куди подітися, де знайти берег, на якому вас не повісять без суду. Ось він, цей берег!

Джоні трусив патентом перед очима каперів, намагаючись втлумачити замислене.

— Ось вона, ця земля. Тому нам треба виконувати зобов’язання перед королем Англії. І частина золота, яке ми разом ділили, призначена для цього. Тепер далі — навіщо вам ваше золото? Ні, я запитую, поясніть мені! Яка вам користь із того, що воно лежить у землі по всьому острові, а половину його вже викопали й переховали греки. Не знаєте? Я також. В англійському королівстві є місця, де можна краще його прилаштувати. Ті, хто володіють скарбом, віддають його туди, отримуючи таке саме підтвердження за підписом короля. За його зберігання треба віддати невелику частину. Зате, коли ви притягнете на англійське узбережжя свої старі та хворі кістки, вже не здатні тримати абордажну шаблю ані лізти на рею, то зможете його забрати й купити собі дім і клапоть землі. Думайте головами, набитими, можливо, ще чимось, окрім водоростей!

Галас, що здійнявся, чули по всьому острові. Переважна більшість каперів уважали, що їх збираються надурити.

— Добре, — підняв руку ватажок, — то чому не всі ви закопуєте свій скарб, а залишаєте у мене на тих самих умовах, навіть не засвідчивши на папері? Я міг би забрати його і втекти! Але ж ви залишаєте, щоб колись забрати.

— Ти капітан! Ти шкіпер!

— Ти ватажок, — лунали вигуки.

— Твоє золото під охороною!

— Король Англії — ще більший ватажок. Йому нікуди втікати. У нього скарби охороняє ціле військо! Чого вам іще? До того ж, не знаю, чи зрозуміють це ваші порожні голови, але за кілька років золота, що ви залишили, стане ще більше.

— Король додасть нам свого! — гиготіла команда. — Поділиться…

— Ні, — похитав головою Джоні. — Свого він не додасть. Але, взявши ваше, використає його на якусь справу, від якої збагатіє ще більше. Для того, щоб возити і продавати товари, потрібен корабель. Щоби збудувати його, необхідне золото. Що робити, як його нема? Король бере ваше золото, яке зараз вам не потрібне, і будує кораблі. За рік ці кораблі перевозять зерно, гармати, смолу — все, що можна продати і купити. Від цього король багатіє. Він повертає собі використане ваше золото для того, щоб віддати його вам, і ще, крім нього, залишається багато. Скарб народжує скарб.

Капери жваво обговорювали почуте, не шкодуючи міцних слів. Місцями починалася шарпанина, загрожуючи перерости у бійку. Піднявши мушкетон, Джоні випалив у повітря. Усе затихло.

— Тож ми попливемо до берегів Англії, виконаємо наше зобов’язання перед королем і прилаштуємо у надійне місце своє золото. Усе це варте, аби витратити рік вашого нікчемного життя. Але то ще не все. Коли ми будемо плисти поблизу берегів Фландрії, де нас чекають із не меншим нетерпінням, аніж у Мадриді, аби повісити на площі, кілька з вас висадиться на берег. Мій брат Йоганн не облишив намірів про Новий світ, а отже, і про наше знищення. Але ми першими знищимо його. Там, де він не чекає. Випередимо його. Оця людина, — він тицьнув у плече Патріка, — знає про нього все і готова стати капером. Ця людина знає, де і коли буває Йоганн. Ми зробимо це. І тоді житимемо вільно та безпечно. Наскільки це можливо для капера.

Сміх, що прозвучав, зменшив напругу.

— Але хто це робитиме? — залунало з усіх боків. — Хто залишиться у Фландрії? Хто довірить тобі своє золото, а сам піде пхати власну голову в зашморг?

— Тому, хто так учинить, я віддам свій скарб. Усе, що маю тут, на Гіосі. Навіщо воно мені? За виконання зобов’язань перед англійською короною мені заплатить король. А золота я здобуду ще. Ми ж натрапимо колись на галеон із Нового світу! Я віддам свій скарб за голову брата! — голосно вигукнув Джоні. — Беріть його вже! А якщо ви не довіряєте мені, пливіть уночі й заховайте його на якомусь із островів. Нехай лежить там.

Те, що здійнялося далі, було схоже на найбільшу бурю. Вони сперечалися, кричали, хапалися за ножі. Здавалося, це ніколи не закінчиться. Джоні мовчки попивав арак, чекаючи завершення.

Данило закляк на своєму місці, не беручи участі у суперечці. Думки розбіглися. Кому повірити? Як правильно вчинити?

Зрештою підвівся Маруф. Його здоровезна постать у чалмі нависла над розбурханою спільнотою, й усі замовкли. Він погано висловлювався фризькою мовою, проте зрозуміти могли всі.

— Ти захопливо говориш, капітане, — почав араб. — Усе це добре слухати, але чи станеться так, як кажеш? Хто зна? На моїй землі мовлять: найбільше золота — на сонці. Та чи варто прагнути туди, щоб набрати його собі? Тут ми свої. Ось наш берег, і на ньому нам не потрібний чужий король. Усе ми вирішуємо самі за нашим справедливим законом. Навіщо нам робити золото за допомогою золота? У морі плаває ще багато галеонів, і ми вміємо забрати його звідти. Це ми добре вміємо. А щодо твого брата — невідомо, чи стане йому розуму та сили відшукати нас тут. Для чого робити те, що важче, якщо є інше, що легше?

Вигуки свідчили, що багатьом сподобалася мова Маруфа. Здійнявся новий галас, і в ньому все частіше чулися крики «діжу!».

— Діжу! Ставити діжу!

На середину викотили й поставили дві діжі — одну ближче до Джоні, іншу біля Маруфа. Кожен підходив й устромляв свій ніж у ту, котру хотів. Виявлення волі не розтяглося надовго. Данило був передостанній. Він щиро не розумів, що краще. На відміну від інших, здатних різати один одного, йому подобались обидва задуми. Звичка слухатися свого пана-володаря спрямувала його ноги, вже підм’яклі від араку, в бік ватажка. На протилежність усім попереднім панам, цей годував, не кривдив, давав за роботу золото і навіть запитував його згоди.

Вихопивши ножа, Данило загнав лезо глибоко у дошки діжі. Слідом за ним це зробив старий Нілліс.

Джоні бракнуло шести ножів. Вибуху люті не відбулося. Капітан підвівся із глузливою посмішкою, оголошуючи кінець збіговиська. Підійшовши до діжі, він витягнув свого ножа й, запхавши його за пояс, обвів поглядом каперів. Запала тиша.

— Нехай так, — прикрість таки душила ватажка, і слова давалися насилу. — Нехай. Я підкоряюся, бо так вимагає закон братства. Ми не пливемо до Британії. Але колись настане час… Тепер гішпани воюють із реїсами. Реїсів багато, значно більше, ніж нас. Реїси кругом, і вони, наче вовки, встромляють зуби у королівство. Ми ж кусаємо, наче блохи. Та свого часу ми візьмемо галеон із золотом Нового світу, а можливо, й не один. Це станеться рано чи пізно. І тоді імператор нас помітить. Хто знає, що станеться після цього? Ось ви свої пики відвертаєте, бо навіть найдурніший із вас розуміє це. Сюди припливе багато галеонів з гарматами. І зрівняє оцей острів з морем. І тоді ті, які залишаться живими, спитають мене — що робити? Але я не знатиму, що відповісти.

Відколи Ахмада настановили старшим євнухом Тлемсени, ніхто не розмовляв із ним ось так. Він знав свою справу, рідко бував за межами палацу і, хоча стикався час од часу з багатьма наближеними, по-справжньому схиляв голову лише перед еміром.

Карим стояв, розправивши широкі плечі, та зверхньо дивився на євнуха, до якого нерідко підлещувалися інші еміри і ще багато різних людей, далеко не останніх, котрі розраховували завдяки його нашіптуванню наблизитися до найвеличнішого з емірів Магрибу. Начальник особистої охорони і без чужих нашіптувань стояв достатньо близько до володаря, тому й не приховував зневаги до того, кого взагалі не вважав чоловіком. Він ледь помітно усміхався, не збираючись повторювати своєї вимоги, і чекав на виконання.

Усміхнувшись ще привітніше, Ахмад схилив голову, повертаючись спиною до воїна, щоб віддати наказ слугам. Нехай очі цього шайтана дивляться у його зад. Нічого, ще настане час. Карим був вірним псом і служив удень та вночі, не заплющуючи очей, очікуючи, що емір винагородить його. Головний євнух добре знав, чого прагне Карим. Нехай. Цей час колись таки прийде. І тоді рішення володаря залежатиме від того, що скажуть вірні радники, такі, як він сам.

…Лук’ян отямився в кутку під стіною. Очі його бачили світло, проте тіло залишалося нечутливим. Що — вже усе? Так швидко? Нічого не боліло, але коліна підкулені до живота. Отже, він уже каліка… Тремтяча рука потяглася межи ноги, а усередині все здригалося в очікуванні жахливого. Пальці ніяк не могли намацати страшного мотузка. Груди знову важко дихали, хапаючи повітря. Усе залишалося на місці. Отже, ще ні. Ще попереду. Боже милостивий…