Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 24)

Час од часу підходили люди у чистому й білому, попри яких завжди була прислуга. Вони обдивлялися бранців, обов’язково заглядаючи у рот, мацаючи плечі та ноги. Жінок роздягали, обдивляючись та мацаючи з усіх боків. Декого забирали і купа поступово рідшала.

Багато хто їздив на конях, але поруч із звичайними траплялися такі, що злякався би будь-хто. Ці коні мали горбаті спини та криві шиї, а скакати не вміли — лише повільно переставляли ноги. Вони були вищими від звичайних і могли ставати на коліна, щоб вершник вилазив на спину.

Ще інакші, яких також не бракувало, були більше подібними на справжніх коней, проте мали довгі вуха і були настільки дрібними, що той, хто їхав верхи, мало не волочив по землі ноги. Тому зазвичай на спину їм чіпляли величезні клумаки, від яких нещасне створіння, здавалося, мало б впасти.

Так минав день за днем, і коли наставала ніч, Лук’ян падав на вистиглий пісок, від якого починало труситися тіло, а те, що доводилося проковтнути перед тим, як заплющити очі, було гірше від щура, котрий потрапив до його зубів на розбитій галері.

Покупці живого краму, які підходили до купки бранців, рідко звертали увагу на виснажене, ледве живе тіло. Жоден навіть не зазирнув до його рота. Здавалося, цей пекельний ярмарок не скінчиться ніколи.

…Той, хто підійшов до нього, відрізнявся од решти, хоч і говорив тією ж мовою. Він був товстий, мав повні щоки й рухався швидко, дрібно переставляючи ноги. Покупець, недбало торкнувши по кістках виснаженого хлопця, довгенько розглядав обличчя, ніс, вуха. Дивився з усіх боків. Та найбільше його цікавили борода та вуса. Пальці араба обмацували його підборіддя та верхню губу, марно вишукуючи волосся. Зазирнув навіть межи ноги.

Вони довго радилися, і зрештою покупець дістав монети. Лук’яна схопив зовсім чорний слуга, і хлопець, ледве пересуваючи ноги, рушив за ними.

Їх було четверо. Інші виглядали молодшими від Лук’яна — майже діти. Їх везли два дні під палючим сонцем разом з іншими бранцями, а навколо простягався лише пісок. Страшні горбаті коні тягли вози, що мали тільки по двоє коліс, видаючи час од часу іржання, від якого мороз ішов по шкірі. Усіх заштовхали до ями з водою, де вони довго бовталися, відтираючи піском бруд та сморід. Товстий господар ненадовго зник, потім з’явився і роздавав слугам накази, сварячись своєю кострубатою мовою.

Зовсім голі, вони сохли на сонці, після чого отримали їжу, яка вже не смерділа. Голод був дикий, і невдовзі їм дали ще харчів. Тут було тихо, лише зрідка лунали чиїсь голоси або гикання тих самих горбатих коней. За стіною з каменю здіймалася у небо висока біла будівля з круглим дахом, поруч із якою росли дивні дерева без гілок, які не уявилися б навіть у сні. Одного разу на високу стіну, махаючи крилами, вистрибнув великий, схожий на індика птах. Він мав довжелезний хвіст із красивим пір’ям, а кричав страшнючим голосом, наче той самий горбатий кінь.

Наступного дня слуги товстого араба привели ще двох таких самих хлопців. Усіх зачинили до будівлі з невеликим віконцем, куди не потрапляла спека. Тричі на день приносили їсти, а на вечір усіх заганяли до ями з водою, де вони милися. Ще найпершого дня майже чорний слуга приніс по шматку грубої тканини, в яку можна було загорнутися, аби не мерзнути уночі. Вони мовчки лежали, насолоджуючись закінченням пе́кла.

За стіною вирувало життя. Сюди постійно долітали голоси, тупіт копит та незрозумілі звуки, схожі на крики невідомих звірів. Найчастіше це відбувалося пізно увечері та опівдні, й тоді мороз ішов по шкірі. Такі голоси могли належати лише жахливим чудовиськам. І якщо тут ходили чорні люди, їздили горбаті коні, то, на думку Лук’яна, могли жити й потворні казкові страховидла. А чим далі минали дні у ситості та відпочинку, тим більше охоплювало відчуття незрозумілого жаху. Що як усіх їх миють та відгодовують, аби згодувати дикому кровожерливому створінню?

Цього ранку їм не принесли їжі. А коли сонце стало високо над куполом палацу, розливаючи по пісках спеку, хлопців вивели надвір і зв’язали руки за спиною, а потім повели до іншого, більшого будинку. Вони злякано переставляли ноги, спотикалися, зацьковано поглядаючи навсібіч у передчутті найгіршого.

Господар їхній був уже тут. Він вказував, а двоє слуг, підперезаних довгими фартухами, до чогось готувалися. Лук’ян побачив ніж. Усе відбувалося швидко. Двоє дужих арабів схопили хлопця, котрий першим потрапив під руки і, здерши з нього нехитрий одяг, потягли до низького столу. Кожен схопив по руці та нозі нещасного зі свого боку. Піднявши таким чином, його поклали на спину й розтягли на столі, а один із підперезаних схопив за грішне тіло між ніг. Інший обмотав міцним тонким мотузком і затягнув вузол. Бідолаха смикався й волав не своїм голосом. Ніж у руці першого рухнувся блискавично, й відсічене чоловіче тіло впало у глиняну миску.

Неймовірна порожнеча скувала усе нутро Лук’яна, відбираючи можливість рухатися. Пальці шкребли по стіні, а затерпле від жаху тіло повільно сідало на підлогу. Зараз це робитимуть із ним. Зараз. А він не здатний навіть поворушитися. Хлопець, який мав бути другим, видирався скажено. З усіх шести він виглядав найбільшим і найсильнішим. Утім, усе було марно. Його розтягли та поволочили до страшного столу, де чекали двоє майстрів своєї справи.

Від криків нещасного у Лук’яна попливло перед очима. Здавалося, грудям бракує повітря. Він хапав ротом, не здатний його зловити. Світ затьмарився, і темрява заволокла йому очі, швидко поглинувши усе навколо.

Зміни, що відбувалися з Джоні, давно помітили усі. Він ставав чимдалі мовчазнішим, не терпів порад, а прояви його люті бували страшними та непередбаченими. Усе частіше у спільноті каперів лунав шепіт невдоволення, котрий припинявся щоразу, коли заходив ватажок. Усе це Данило спостерігав мовчки, намагаючись не встрявати у небезпечні розмови і триматися подалі.

За цей час він навчився обережності та, як здавалося самому, став хитріший, хоч і розумів, що до інших йому ще далеко. Тому, коли відбулася роздача венеційського золота, Данило повважав за краще залишити свою частку в капітана. Щоправда, частину Джоні забирав собі за збереження, зате увесь скарб мав залишитися цілішим. Так чинили багато каперів. Були й такі, які уночі таємно ховали власне багатство десь на острові. Хитруна могли вистежити навіть свої, позбавивши нажитого. Так сталося недавно з Кунфом на прізвисько Рибоїд. Запаси його несподівано зникли. Той, кого запідозрив ошуканий, клявся, що непричетний до крадіжки. Усе вирішив двобій на абордажних шаблях, після якого Рибоїд до вечора помирав із розпоротим черевом.

Захоплені іспанські галеони не везли золота далеких земель, а про Йоганна, здавалося, зовсім забули. Втім, насправді це було не так. Джоні таки залишив живим одного з нещасних, які пливли на тому голландському кофі. Коли топили усіх, він збагнув, до кого потрапив, і кричав, що знає його брата Йоганна ван Герста. Поговоривши з полоненим наодинці, ватажок залишив моряка живим. Відтоді Патрік завжди був біля капітана. Він міг вільно ходити островом і виконував дрібні доручення.

Одного разу, оголосивши збіговисько, Джоні повідомив про свій задум. Патрік з Гента справді знав Йоганна ван Герста, кілька разів плавав на його кораблях. Увесь цей час Джоні розмовляв з ним про Фландрію, намагаючись зловити на брехні. Це не вдалося, і тепер уже сам полонений розповідав каперам те, що наказав капітан. Йоганн ван Герст, як вважали у Фландрії, завжди належав до знатних людей, які не бажали бути васалами «гішпанів» і підтримували політику, спрямовану проти короля. Кілька років тому, беручи участь у війні фризів проти імператора Максиміліана Австрійського, він утратив дружину та свої володіння у Фризії. Відтоді ним і заволоділа думка плисти до Нових земель, де сходить сонце і куди плавають лише «гішпани».

Капери слухали з роззявленими ротами, тим часом, як їхні очі таки випромінювали недовіру.

— Три роки перед тим, як мав я відплисти сюди, дейхграф ван Герст отримав відповідь на своє прохання до короля іспанського Фердинанда та великого імператора Максиміліана, в якому просив дозволу плисти на здобуття нових земель, як зробив це свого часу дон Кристобаль Колумбус. І отримав відповідь, що король таке плавання благословить, якщо дейхграф покінчить зі своїм братом Джоні, тобто з усіма вами, які грабують іспанські галеони. Я знаю це, бо був записаний до команди одного з галеонів, які мали плисти у Новий світ. Цей корабель був великий і не схожий на інші. Таких я ще не бачив.

— Тепер ви розумієте своїми курячими головами, що сталося насправді? — тлумачив Джоні, перебивши Патріка. — Саме ці кораблі ледве не потопили нас у морі Кара-Деніз! На них Йоганн мав плисти на схід, але, не отримавши дозволу імператора, мусив переслідувати нас і мало не загнав на інший край світу! Байдуже, диявол нам поміг чи Господь, але він не зупиниться. Мій брат утратив замок у Фризії, дружину, яку кохав, бо, на відміну від вас усіх, був на це здатний. У нього не залишилося нічого! Ви чули — Патрік назвав його дейхграфом. Багато з вас розуміє, що то за титул. Вельможа без замку та землі, виконувач королівської волі. Йоганн ніколи не зупиниться. Він збудує нові кораблі, придумає нову хитрість і припливе за нами.