Алексей Волков – Відкинуті Богом (страница 23)

За зиму Джоні взяв ще два іспанських галеони. Та радість його щоразу тривала недовго і кудись подівалася, щойно закінчувався огляд трюмів. Там було досить різного краму, але ватажок не вважав його за добро і ставав злий та невдоволений. Капітан шукав іспанське золото, привезене з Нового світу. Інший берег цього моря, що звався Магрибом, за словами Джоні, належав реїсам, морським розбійникам з південних земель, де ніколи не буває снігу. Саме з них походив Маруф.

— Вони капери? — питав Данило, дивуючись власній кмітливості.

У відповідь з нього сміялися і казали, що вони смердючі пси і з ними краще не зустрічатися. Саме через їхнє хазяйнування біля берегів Іфрикії гішпани та португези намагалися проводити свої галеони зі золотом тут, ближче до північного берега, а отже, багата здобич снилася каперам недарма.

У бухті Гіоса далі стояли три посудини — останній «гішпан» виявився непоступливим. Він вдало маневрував, посадивши кілька гарматних ядер у борти «Харона», натомість Данилові ніяк не вдавалося влучити в ахтерштевень ворожого судна, бо Маруф довго не міг підкрастися до його корми.

От тоді-то по-справжньому вибухнула лють Джоні. Коли усе скінчилося, галеон із залишками команди просто залишили тонути серед хвиль. Здавалося, крики покинутих лунали навіть після того, коли уламки ворожого судна сховалися за обрієм.

А навесні до острова пристали два кораблі, й Джоні радо зустрів їхніх шкіперів. Ніколи раніше не доводилося Данилові бачити таких човнів. Обидва були довшими від «Харона», але вужчими і мали лише по одному великому вітрилу. Зате з кожного боку крізь діри у бортах до води простягалися безліч весел, що гребли одночасно. Судна припливли звідти, де залишилася незабутня «казкова країна», називалися галерами і належали іншій, з назвою «Венеція», що, за словами Джоні, була казковою по-справжньому.

Із усіх каперів старий Нілліс був найохочіший до розмов. Його терпіння здавалося ще довшим од сивого волосся та бороди, що звисали з-під капелюха із широкими краями. Лише йому вистачало наснаги говорити з твердоголовим каноніром тоді, коли у цьому не було потреби. Саме від нього запам’ятав Данило найбільше слів та дізнався про далеку країну Фризію, котра належала до фламандських земель і з якої Нілліс утік разом із капітаном. Саме Нілліс розтлумачив йому такі поняття, як «південь», «північ», «курс», «дрейф», «абордаж» і багато іншого, без чого немислиме життя капера.

— Я капер? — питав Данило, коли був упевнений, що ніхто не почує, а отже, не сміятиметься, тицяючи пальцем.

Виявилося, що Джоні мав грамоту, а саме це означало дуже важке слово «вергунг», від короля ще однієї країни — на ім’я «Енгленд», і у ній йому дозволено нападати на «гішпана», відбираючи добро. «Гішпан», а цим словом Нілліс міг називати як кораблі, так і землю, так і людей — було найгіршим, що є у світі, а отже, з ним належало воювати. «Гішпани» мали багато великих кораблів, гармат і забирали в добрих людей усе, а самих їх спалювали на вогнищі.

— Йоганн — «гішпан»? — запитав Данило.

І тоді вже сміявся навіть Нілліс. А ще десь дуже далеко, за величезним морем, за яке на ніч ховається сонце, а хвилі здіймаються вище од вітрил, лежала ще одна величезна земля, куди вміли плавати лише «гішпани». Звідти везли так багато золота, що ніхто ще стільки не бачив. Його й шукав Джоні у трюмах захоплених кораблів.

А зранку після ночі, коли рікою лився арак, на галери почали носити крам із захоплених узимку кораблів. І закотивши на палубу діжу, Данило побачив, хто гребе веслами. Їх було багато — схожі на татар, а також мешканців «Золотої країни». Траплялися й зовсім чорні, наче чорти у пеклі. Майже голі, усі вони сиділи на лавах, прикуті залізними ланцюгами, й трималися за держаки весел, чекаючи, коли накажуть плисти. Сморід, що стояв на судні, викликав здригання. Лише потім Нілліс зумів пояснити, що це раби — бранці, захоплені в інших, південних землях, що належали отим самим реїсам по інший бік цього моря, котре у мешканців незабутньої «золотої країни» звалося Ак-Деніз.

Уже наступного дня той самий старий розповів йому, що за все оте загарбане добро венеційські купці сплатили золотом, яке Джоні розділить поміж своїми каперами, а отже, буде у цьому і його, Даніеля, частина. Так водилося у каперів. І ніколи раніше не зміг би він уявити, що триматиме в руках справжнє золото, яке мають лише князі та король. Його золото, що належить йому. Похилена та порожня хатина зі солом’яним дахом чомусь сама спливла у спогадах. Тут було інше життя. І перед ним готові були стертися у пам’яті, наче хмарки неприємної мряки, отой сморід від нещасних, які мусили спорожнюватися під себе, тіла, що гойдалися на реях, та крики «гішпанів», котрі опускалися на дно слідом за своїм галеоном.

Щоправда, одного разу сон його пропав надовго. «Привид» повертався до одного з островів Ак-Денізу, де у скелястій бухті сховався «Харон», очікуючи здобич. Острів не мав прісної води, тому капери, збираючись затриматися на ньому довше, мусили поповнити запаси. Джоні вирішив плисти зі шхуною. Він і помітив далеке чуже судно.

Корабель не був з великих, хоч і більший за «Привида», на борту якого пливло досить людей. Капери знали, що цінний скарб іноді перевозять маленькими та погано захищеними суднами, сподіваючись надурити морських розбійників. Повертатись до галеаса за підмогою було пізно, тому всі проголосували за напад.

Гонитва скінчилася швидко. Власне, корабель чомусь не втікав, навпаки, опустив вітрила, і капітан його довго говорив із Джоні мовою каперів, яку починав розуміти й Данило. Виходило, що це свої. Яким же було здивування, коли Маруф тихо мовив до нього, що корабель братимуть на абордаж і що цього разу йому доведеться йти з усіма. Шхуну пришвартували до чужого судна, після чого Джоні з Хальсом та ще двома каперами піднялися на борт. І щойно там пролунали постріли, увесь натовп лавиною майнув догори. Лізли по трапах і канатах, кинутих із гаками знизу, стрибали з мачт.

Гармати чужого судна не могли вести вогню, адже були вище рівня палуби маленької шхуни, натомість Данило увігнав ядро упритул у місце, що вказав Маруф, і з криком поліз нагору. Там розгорілася справжня різанина. Каперів було більше, а напад виявився несподіваним, і ворог відступав до корми.

Вихопивши абордажну шаблю, Данило із криком кинувся на першого, хто потрапив на очі. Кількома потужними ударами зброю було вибито з рук ворога, і нещасний упав на палубу, затуляючись руками. Це був хлопець, менший та молодший за Данила. Він плакав, простягаючи руки до неба, а з усіх слів, що встиг мовити, зрозумілим було тільки «не вбивай!». Зброя Данила застигла над головою. І тоді старий Нілліс, який видерся на ворожу палубу слідом за ним, рубонув хлопця по голові, розсікаючи її навпіл.

Усе було скінчено. Команда кинула зброю, і капери в’язали усіх. Схопивши поплічника за руку, Нілліс довго намагався пояснити, що піднята зброя потребує удару. Перекинувши мертвого, він витягнув у нього з-за пояса ніж і марно трусив ним перед носом у Данила, доводячи, що безпечним може бути лише мертвий ворог. Той не розумів нічого. Перед очима стояв благальний погляд хлопця, чимось схожого на мірошникового сина Радима, а у вухах звучало моління про пощаду.

А далі почалося зовсім жахливе. Зв’язаних голландців просто кидали у воду, і лише капітан був удостоєний честі висіти на грот-щоглі. Не бажаючи цього бачити, Данило відчепив гармату, прив’язав до неї канат та потягнув до шхуни.

На острові він вештався, наче примара, за Хальсом і просив араку. Йому таки налили проти правил, і п’яний ущент канонір забувся у щілині під каменем, що так нагадувала колишній схрон його біля річки Бог, де ховався від княжого сотника Гатила. Данило не міг підвестися на ноги, але забуття і навіть просто полегшення не надходило. Пролилося багато крові. Й уперше це відбувалося настільки близько. Але ж він давно відчував себе готовим до бою і намагався потрапити до різанини. Отже, річ не в тім.

Саме цього дня усе стало інакшим. Хоча, власне, навколо не змінилося нічого. Просто те, що відбувалося, вдалося зрозуміти до кінця. Далекий, ніколи не бачений Йоганн тут був ні до чого. Ті, хто дали йому прихисток та їжу, виявилися звичайними кровожерливими розбійниками. Козаками. Такими, яких досить у Дикому полі й до яких свого часу так боявся потрапити. Тепер таки довелося опинитися серед них — байдуже, що замість коней під ними були човни, а сам він забирав чуже життя заради скарбу. Ось яке випробування вирішив послати Господь перед тим, як самому доведеться заставити шию у зашморг «гішпанів», аби теліпатися на реї.

Гамір, що вирував навколо, наче вітер, хитав слабким тілом, яке геть висохло під сонцем і готове було впасти. Коліна час од часу підгиналися, і тоді плечі хлопця отримували стусана, після чого дужі руки тягли їх догори, й ноги розгиналися, отримуючи опору. Тут належало стояти.

Ніколи раніше Лук’яну не доводилося бачити стільки людей одразу. Схожі одне на одного як одягом, так і рисами облич, вони ходили навколо, товклися, розмовляли незрозумілими звуками, від яких ішла обертом голова. Тут постійно траплялися зовсім чорні, як на страшному кораблі, схожому на пе́кло. Кілька таких стояло поруч ув одному із ним натовпі нещасних.