Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 73)

Але шефиня гінекологічної служби так зиркнула на нього, що Тарас миттєво замовк.

До ординаторської знову постукали, і у дверях зʼявилася санітарка з пологового.

— Оксано Євстахіївно! Вас кличуть. У Подусовської почалося. Води відійшли.

І ця жінка-фортеця, яку, здавалося, нічим неможливо було пройняти, мало не закрутилася на місці. Вона сиділа вся бліда і просто не знала, куди кинутися та що робити.

— Оксано Євстахіївно, — сказав Олег. — Ви ось що: заспокойтеся та ідіть. Приймайте пологи, і не хвилюйтеся. Ми прооперуємо. Все буде оʼкей. Медикаменти візьмемо із загашника, хвора нічого не куплятиме. З аптекою всі справи вирішимо. Правильно я кажу?

— Усе буде чітко, — підтвердив Ілля. — Ми хіба колись вас підводили?

— Хлопчики… — нарешті вимовила вона, нервово перебираючи пальцями, — хлопчики… Я вас прошу…

— Усе! — Ілля майже силоміць підняв її зі стільчика й повів до дверей. — Ми ж сказали. Ви що, нам не довіряєте? Працюйте спокійно, не вистачало ще у пологовому неприємностей… А ми також починатимемо. Ні пуху!

— І вам ні пуху… — промовила Оксана Євстахіївна, зачиняючи двері.

Ніхто з хірургів, що готувалися до доволі неординарної операції, не бачив, як на лікарняну територію заїхав УАЗ із емблемою швидкої допомоги. Шефині гінекології, яка на той час уже поралася навколо волаючої майбутньої матері вісімнадцяти років, узагалі було не до того, що діялося за вікном. УАЗ приїхав новенький, із заводу. Не зелений, як інші, що доживали свій неспокійний вік у Тачанівській ЦРЛ, а якийсь блакитно-сірий. На його боці замість старомодного червоного хреста красувалася сучасна «зірочка», чи то пак «сніжинка». Виблискуючи чорними незаїждженими колесами, мʼяко стукаючи по ямах ще не розбитими агрегатами, УАЗ промчав по території і звернув до корпусу «Швидкої допомоги». На обох боках машини, недалеко від «зірочки», кидався в очі зроблений крупним кеглем воістину безпрецедентний напис:

ПОДАРУНОК ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Надвір вийшло все відділення «Швидкої». Вони обступили нову машину, очевидно, досі не вірячи, що вона тут стоїть. Двоє шоферів, що змучено вилізли з кабіни, почували себе справжніми героями.

— Ух ти…

— Клас… — тільки й було чути.

— Скільки часу гнали?

— Ну, тепер їздитимемо з комфортом!

— Нічого, за півроку розсиплеться, як і ті решта, — запевнили обоє шоферів.

Нарешті увага відділення перейшла від коліс, що виблискували чорнотою, до зовнішніх регалій:

— Диви, вже й «зірочка» замість червоного хреста.

— До міжнародних стандартів переходимо…

— Ну, хоча би щось повинно в нас бути за міжнародними стандартами!

Нарешті уваги товариства удостоївся найцікавіший атрибут нового екіпажу.

— Глянь, подарунок президента!

— Цікаво, а як це розуміти?

— Як-як… Вибори на носі.

В операційній працювали мовчки — лише розмірене гудіння наркозного апарата та дзенькання інструментів. На місці оперуючого стояв Медвідь. Рука його знаходилася глибоко у животі хворої, інша лежала зверху, на операційній білизні. Очі над маскою висловлювали зосередження.

— Ну, що там? — нарешті не витримав Щур. — Чого ви мовчите сьогодні, як води в рот понабирали?

— А що казати? — промовив Ілля. — Злуки. Розʼєднуємо злуки.

— Ні, так не вийде, — додав він після паузи. — Давайте дзеркала. Йдемо у малий таз.

— Пелюшки давай, відгородитися, — Олег простяг руку до столика операційної сестри.

Голос його був сухим та суворим.

— То на який час мені розраховувати? — знову взявся за хірургів Щур.

— Поки що не знаємо, — відповів Женатий. — Залежно від того, яка причина перитоніту.

— Ну, з вами сьогодні куті не звариш… — невдоволено пробурмотів анестезіолог.

Зовсім інша ситуація складалася у пологовому залі. Породілля кричала істерично та голосно, перериваючи свої ж крики зауваженнями на кшталт: «Усе… Не можу… Зараз кінчуся…» Потім крики відновлювалися. Євстахіївна марно намагалася її перекричати:

— Свєта, ну я тебе прошу! Потужся гарно! Ну! Один раз! Ну, як тебе вчили? Ну! Ще трошки!

Але діваха лише вищала на повну. Обличчя її було червоним, а переляканий погляд свідчив, що ця проблема — перша, з якою довелося стикнутися за вісімнадцять років життя.

Акушерка стояла біля головного кінця столу і намагалася допомогти на свій манер:

— Ну, Свєточка, ще трошки! Ну ось, зараз тужся! Ну!

Та всі ці благання були марними.

— Свєта! Ну, давай! Та чорт тебе забирай, ти ж дитину угробиш! Тужся, я тобі кажу!

Напевно, це подіяло, й нещасна Свєта нарешті закректала від душі.

— Ось так, ну! Молодчина! — зраділа Євстахіївна. — Ще давай! Ось так…

Та за хвилину тон її голосу несподівано змінився:

— Ану… Стій… Надю! Набір давай сюди! Бігом! От, біс би тебе…

Акушерка смикнулася за інструментами, загорнутими у стерильну пелюшку.

— Давай, давай! — підганяла Євстахіївна.

Цієї миті згасло світло.

— Маму твою! — вилаялася шефиня. — Щоб вони здохли, скоти! Лампу давай! Мені розтинати треба!

Здійнявся несамовитий рух — підсували лампу. Щось задзеленчало по підлозі.

— Та вона вже мало що світить. Ледве-ледве…

Інша санітарка примчала до пологового залу із кишеньковим ліхтариком, який узяла в якоїсь іншої породіллі.

— Сюди світи! Сюди…

Свєта вже не волала, а лише тоненько та тихо голосила.

— Значить, так, — Євстахіївна повернулася до акушерки. — Дзвоніть на «швидку»…

— Оксано Євстахіївно! Але внутрішній телефон не працює! Світла ж немає!

— То біжіть! Нехай обидві машини сюди летять! Розвертай крісло! Крісло, кажу, розвертай! На сто вісімдесят!

В операційній по плитці підлоги також скреготала військова лампа на акумуляторі. Її сунули до столу. Лампу вже увімкнули, і тьмяний її промінь застрибав по стінах та силуетах застиглих хірургів. Він по черзі вихоплював із темряви то операційну сестру, то анестезіолога, який наче грав на гармошці, роздуваючи ручний дихальний апарат.

— Ілля Петрович! — оголосила санітарка, що бігала дзвонити до РЕМу. — Відключення на обласному рівні. Кажуть, коли увімкнуть — невідомо.

— Шляк би їх трафив… — пробурмотів Медвідь.

— Ось так, Ілля Петрович, — зауважив Голоюх, — очевидно, ти знову не тих обрав.

— Чому це я? — обурився той. — А ти що, ні до чого?

— Я на вибори не ходив, — заявив Тарас. — Мені тепер не так прикро.

Нарешті лампу спрямували в операційне поле. На місці оперуючого тепер уже стояв Олег. Руки його були у тому ж положенні, що й півгодини тому в Медвідя.

— Ну, що там? — знову насів Щур. — Шановні, хвора на ручному диханні! Ви, може, впевнені, що це апарат дихає, то нагадаю — це я. Скільки ще?