Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 72)

Здавалося, його власне дихання зараз зупиниться.

Він не перейшов на крок. Постать промайнула стороною, метрів за десять. Легкий та ритмічний шурхіт віддалявся і, здавалося, співпадав із ударами Олегового серця, що чулися тепер усім тілом. Він відчув, як тремтить власна рука, коли віднімав її від дерева.

Усе стихло. А очі поповзли поглядом на стару черешню, наче щось там забули. Морок ставав дедалі густішим, але йому ще вдалося розрізнити напис, який збирався прочитати перед цим.

«Я не твій». Від слів тхнуло попередженням і навіть загрозою.

— Ну, що? — запитав Медвідь, закриваючи папку з поскладеними історіями та звертаючись невідомо до кого. — Час ніби й розбігатися. А ви чого застрягли? Тарасику, ти ж кажеш — якщо тут товктися без потреби, то обовʼязково щось привезуть!

— А ми товчемося по потребі, — відповів Голоюх, — я ось останню історію дописую. Завтра сам кричатимеш, що кінець місяця, а історії не поздавані.

— Но-но! — насупився Ілля. — Я все-таки заввідділом. Я не можу «кричати», а лише правомірно вимагаю.

— Ось так, Олегу Вікторовичу, — пробурмотів Голоюх. — Хочеш знати, хто чим дихає, — дай владу. Він уже й носа задер.

Ілля жартома замахнувся на підлеглого папкою.

— До речі, — продовжував Тарас, — а чого ти у цей «апендицит» заліз? Мені Олег як сказав, я в осад випав. Ти би ще біля туалету кабінет влаштував.

— Ні, він біля пожежного виходу, — пожартував Олег. — Щоб першим із корабля втікати, якби що…

— Тебе ж там ніхто не знайде! — не заспокоювався Голоюх.

— Хто схоче — знайде, — відмів заперечення Ілля.

У двері постукали, й власною персоною зʼявилася Оксана Євстахіївна, випромінюючи незворушність та велич.

— Ого! — вигукнули всі водночас. — Хто до нас завітав!

— Ви сьогодні особливо елегантні, — почав Голоюх. — Може, вам поасистувати на «кесарському»?

— Та йдіть ви! — відмахнулася вона. — Візьміть ще, накаркайте… Тільки «кесарського» й не вистачало. Хлопчики, серйозно давайте. Потрібно хвору глянути. Їй-Богу, не збагну, у чім річ. Може, й ваше що…

— А що за хвора? — поцікавився Медвідь.

— Чотири місяці тому оперувалася в нас із приводу фіброміоми матки. Усе було гаразд. Виписалася, пішла на роботу. А з місяць тому щось незрозуміле почалося. Якісь болі внизу живота — то болить, то перестане. Останнім часом гірше. Сьогодні взагалі погано…

— Ну, ходімо, — промовив Ілля, встаючи. — Задовольнимо Оксану Євстахіївну!

Усі по черзі встигли продивитися хвору — Олег робив це останнім — і тепер зайшли назад до ординаторської, розсівшись, хто де.

— Ну? — шефиню гінекологічної служби гризла нетерплячка.

— Що я скажу… — почав Медвідь на правах зава. — Як на мене, в неї якийсь пельвіоперитоніт із млявим перебігом. Як, колеги?

— Я би, напевно, погодився, — сказав Олег.

— Чекайте, звідки пельвіоперитоніт? — перебила Євстахіївна. — Він же мусить мати якусь причину. Ви що, хочете сказати, що вашого там немає?

— Саме так я би сказав, — не конче впевнено промовив Ілля. — Скоріше за все. Але хвору потрібно оперувати. Так, колеги?

— Ну, це без сумнівів, — підтримав Олег.

— А ти, Тарасе, чого мовчиш? — шефиня глянула на Голоюха.

— А що я скажу? — знизав той плечима. — Усе вірно. Розріжеться — там побачимо. Чого зараз сперечатися? Показання до операції, я теж вважаю, очевидні.

Євстахіївна лише невдоволено стулила губи.

— І… хто ж повинен оперувати?

— Звичайно, ви! — відповів Медвідь із дипломатичним виразом обличчя. — Хвора ваша, гінекологічна…

— Та вона вже давно не гінекологічна, — перебила Євстахіївна.

— Ну, можливо, якесь запізніле ускладнення…

— Та яке там ускладнення? — обурилася вона.

— Не знаю… Одним словом, ви оперуйте, — запропонував Ілля. — А ми допоможемо. Он, будь-кого із нас вибирайте, ми помиємося. А хочете — навіть усі троє.

Шефиня не сприймала жартів, переводячи дещо розгублений погляд з одного хірурга на іншого.

— Що, так відразу й на стіл?

— Ну, а чого? — запевнив Олег. — Який сенс тягти? Однаково доведеться.

— Хлопчики, ну давайте хоча б якесь обстеження зробимо… Ну, хоч би знімок оглядовий…

— Добре, давайте… — погодився Медвідь. — Але підготовку до операції починаємо вже..

Рентгенлаборантка занесла до ординаторської свіжий, ще мокрий знімок у рамці й передала Голоюху, що сидів найближче. Той взяв рамку і, встановивши знімок на негатоскопі, клацнув вимикачем. Апарат засвітився білим матовим світлом. Усі на кілька секунд застигли перед екраном.

— Ну, що… — пробурмотів Медвідь. — Я ж казав, що нічого особливого. Знімок, звичайно, зроблений на «високому» рівні. Кишечник дещо загазований…

— А це що за фігня? — Євстахіївна тицьнула пальцем у доволі велику білу пляму довгастої форми.

— Артефакт якийсь, — сказав Голоюх. — Плівка бракована у цьому місці.

— У них останнім часом взагалі знімки нікудишні, — зауважив Ілля. — Кажуть, погану партію плівки закупили.

Олег «завис» над спинами колег, зосереджено розглядаючи знімок.

— Що, знайшов щось? — підозріло запитав Ілля.

— Та наче ні… те, що й ви.

У двері постукали, і операційна сестра Надя вставила голову:

— Так, лікарі… Хтось скаже мені нарешті, яка буде операція й що готувати? Потім самі казатимете, що чогось не виста… — Надя несподівано затнулася на півслові.

Усі мовчки обернулися, а вона вилупилася на екран негатоскопа й здивовано промовила:

— Підошва… Це ж моя «підошва»! А я вже півроку шукаю!

Очі сестри розплющилися ще ширше, і вона злякано затулила рота рукою.

— А й правда, — сказав Олег. — Дивлюся я на цю пляму — й не можу зрозуміти, що вона мені нагадує. Це ж дійсно лопатка Ревердена! Ось, гляньте, — він показував на собі, — якщо розташувати лопатку в черевній порожнині ось так, а потім рентгенівський промінь з апарату спрямувати під таким кутом, то схожа тінь і вийде!

— Точно, «підошва»… — приголомшено промовив Медвідь.

— Стоп… — злякано промовила Євстахіївна. — Хлопчики, ви що, жартуєте? Це навіть неетично… Я все ж таки старша від вас…

— Та які там жарти? — Медвідь уже опанував себе. — Надю, ти вже зрозуміла, що ми оперуємо, вперед, і тихо там, язиком не ляпай… Перитоніт оперуємо, зрозуміла?

Операційна лише кивнула і тихенько вийшла.

— Хлопчики… — на Євстахіївну шкода було дивитися. — Це що, серйозно? Я що, не сплю?

Вона обводила всіх благальним поглядом, наче тут тепер щось від когось залежало.

— Гадаю, ні, — сказав Олег.

— Як… — вона проковтнула, — як же ж ми її там забули?

— Не знаю, — знизав плечима Ілля, — може, зісковзнула в рану, коли вже зашивалися.

— Та ви не переймайтеся, — почав було Голоюх, — у літературі таких випадків описано…