Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 71)

— І не дзвониш!

— Не кричи, — знову попросив Олег. — Приїхав він із Рівненської області, де працював також завгоспом у колонії, тобто у тюрязі.

— Оба-на… А перед цим?

— Бліщ там більше пʼятнадцяти років був.

— А де саме?

— У Барановичах. Так у документах написано.

— Олежко, а що з ним зараз? Він важкий? Виживе?

— Якщо не верещатимеш на мене, то, гадаю, виживе.

— Точно?

— Точно, не хвилюйся.

— А німець цей його не відвідував?

— Не знаю, — зітхнувши, відповів Олег, — я не бачив.

— Олег, — почав за рибу гроші Якимець, — я тебе дуже прошу, витягни його! Тільки щоб не вмер! Може, він — ключ до моїх проблем!

Той лише знову безсило звів очі до стелі. Спершись на руку, Олег терпляче слухав ниття, думаючи, варто казати про знайдену в посадці рамку від рентгензнімка, чи ні. Якщо вона не має відношення до Якимцевих проблем, то лише додасть Володі зайвого головного болю. Після таких снів та ще й почути про неї! А якщо має? Несподівано згадалася фраза, яку промовив Медвідь тоді ж, звісно, маючи на увазі лише існуючий безлад — більше нічого. А якщо ні? Чого ж тоді все ворухнулося усередині? Що, як ампутаційний ніж дійсно був у посадці поруч із рамкою? Що, як він і досі там?

Нехай це тим часом не дійде до Якимця. Принаймні буде чим задовольнити його апетит наступного разу, коли нових результатів може не виявитися. Склавши недописані папери, Олег почав збиратися.

Вишнева новенька «девʼятка», зовсім як у пісні, вирулювала по ямах до виїзду з території лікарні. За кермом сидів остаточно вбитий горем Павло. Зустріч із головним довершила його моральне знищення, принаймні так вважав він сам. Тому з однаковою силою стискав зуби та руль авто. Обабіч прямувала до лікарняних воріт дівчина у джинсовому костюмі. Власниця привабливої фігури обернулася, почувши за спиною звук мотора, і невпевнено махнула рукою. «Девʼятка» зупинилася.

— Ви, може, у бік елеватора їдете? — запитала вона, нахилившись до вікна.

— Їду, — відповів Павло, — сідайте.

— Дякую, — промовила дівчина, влаштовуючись на сидінні поруч із хлопцем. — Пощастило. Далеко йти. Знала б — усе із собою забрала…

— Що — все? — не зрозумів Павло.

— У мене батько лежить у хірургії, — пояснила випадкова знайома, — а мені ліньки було брати сьогодні всі тарілки та банки, що назбиралися.

Проїхавши ще кілька десятків метрів, машина несподівано зробила розворот і повернулася на лікарняну територію.

— Куди ми їдемо? — здивувалася красуня.

— По ваші банки, — доволі похмуро відповів Павло.

— Ой, що ви… — знітилася вона. — Незручно якось…

— Пусте, — відповів Павло, — незручно на собі тягти. А я не поспішаю. Навіть допоможу вам знести з третього поверху.

— Правда? — здивувалася дівчина. — А сьогодні що, день Тачанівського джентльмена?

— Можу і внизу зачекати, — просто відповів він на шпильку, — якщо вам неприємно.

— Ну що ви, навпаки.

Павло мимоволі посміхнувся.

— А як вас звати? — запитав він.

— Марина. А вас?

— Павло.

— Ви, напевно, тут працюєте, — припустила вона. — Я колись, здається, вас бачила. У кабінеті, де кардіограми знімають. Ви там працюєте?

— Уже ні, — хлопець пропустив її вперед.

Марина увійшла до палати, а Павло сперся на підвіконня у коридорі. Маша, чергова хірургії, вийшовши з маніпуляційної, здивовано подивилася на колишнього фельдшера:

— О… А ти тут що робиш?

— До вас переходжу, — не зморгнувши, відповів Павло. — Замість тебе. Передавай справи!

— Еге, розбіглася… — скривилася медсестра. — А де твій халат, до речі? Тут хірургія, а не сільський ФАП.

— Завідуючий пішов по халат, — недбало промовив Павло. — Зараз принесе.

Тим часом із палати вийшла Марина, несучи в руці великий пакет.

— Ну, щасливо… Не сумуй, Машка-растєряшка… — Павло весело посміхнувся черговій і, підійшовши до Марини, забрав у дівчини пакунок. Вони рушили коридором до виходу, невимушено перемовляючись. Медсестра здивовано дивилася їм услід. А Павло мав упевненість, що тепер у реанімації обовʼязково пліткуватимуть, що він був тут із доволі привабливою панночкою. Він вдоволено посміхнувся, пропускаючи супутницю у дверях. Вона дійсно була нічого.

А за кілька годин вишнева «девʼятка» вʼїхала у Тачанів і попрямувала горбатими вулицями його околиць. Марина сиділа спереду, поруч із Павлом, та задоволено посміхалася.

— Ось так, — промовила вона. — Сьогоднішній день починався так паскудно, що я аж ніяк не розраховувала на щось настільки… приємне. А тут ні з того ні з сього апельсини, морозиво… Ще й прогулянка на такій крутій машині зі справжнім джентльменом із Дортмунда.

— Я вже й забув, який він, Дортмунд, — посміхнувся Павло. — Машина також по теперішніх часах не надто крута. А ось щодо джентльмена — тут я згоден.

Вони засміялися обоє. Скло було опущене, й крізь відчинені вікна авто виливалися назовні приємні звуки увімкненої магнітоли.

— То я можу сподіватися, що ти мене все-таки привезеш додому з цими нещасними банками? — уточнила Марина.

— Які можуть бути сумніви? — здивувався Павло. — Таку вишукану даму навіть на край світу можна довезти.

— Ну, край світу — це зайве, — відповіла вона. — А ось на колишню Островського я б не відмовилася.

Павло несподівано загальмував. Судячи з вигляду, він уже перебував у прекрасному настрої.

— На колишню Островського — це ще ліпше, ніж на край світу! — вигукнув хлопець. — Тільки ідемо низом, а не горою.

— Там ями та калюжі! — скрикнула Марина. — Всю машину обляпаєш!

— Нічого, — відповів Павло, все-таки повертаючи наліво. — Помию.

Ями виявилися дійсно жахливими, заповненими водою та багнюкою завдяки кільком дням дощу. Після чергового повороту зʼявилася невеличка суха ділянка вулиці, а далі простягалася страшенно брудна калюжа шириною від паркана до паркана. Пройти біля неї можна було лише по кинутих цеглинах, притискаючись до огорожі чиєїсь садиби. Якраз там і пробиралися на сухе, тримаючись за металеву сітку, двоє людей — хлопець та дівчина.

Усе склалося наче навмисно. Павло здригнувся і загальмував. Важко було збоку збагнути, що означає вираз, який несподівано зʼявився на його обличчі. «Девʼятка» застигла метрів за тридцять від початку калабані. Мотор машини мʼяко працював, а водій лише міцніше стис кермо.

Парочка також побачила машину, що збиралася проїхати вулицею. Світлана відразу упізнала її, хоча і бачила лише один раз. Молодята якраз знаходилися на середині цього неприємного відрізку шляху і кудись випаруватися просто не могли — хіба що перескочили б через огорожу. Усвідомивши ситуацію, Світлана лише перелякано притислася до металевої сітки і заклякла, в той час як її «бухгалтер» марно намагався пояснити дружині, що потрібно швидше йти, бо водій чекає, доки вони вийдуть із небезпечної зони, щоб не обляпати людей. Та на дівчину наче найшло.

Це тривало кілька секунд. Мотор «девʼятки» несподівано загарчав, передні колеса, шкрябнувши по дорозі, викинули купу пилюки, і машина, мовби збираючись злітати, понеслася уперед. На молодят, що застигли біля огорожі, напав правець. А Марина, злякано прикривши рота однією рукою, не розуміла, що відбувається, тому іншою схопилася за плече Павла. Машина вже влітала у цю жахливу баюру.

Та колеса знову заскреготали по камінні, здіймаючи пилюку. «Девʼятка» застигла на самому краю, так і не хлюпнувши грязюкою. Після цього Павло увімкнув «першу» і машина буквально попливла по самий живіт у калюжі, так і не здійнявши жодної бризки. Хлопець при цьому уважно дивився вперед, не звертаючи уваги на те, що відбувалося по краях, а Марина, тепер також посміхаючись, усе так само трималася за його плече своєю вишуканою ручкою. У пилюку впали перші краплі нового дощу. З вікон автомобіля продовжували лунати звуки музики.

Саме з огляду на цей недоречний дощ похитав головою Олег, взявшись нерішуче за хвіртку на задній стороні огорожі — ту саму, через яку втікав у своєму дивовижному сні його приятель і роботодавець. Кущі та дерева починалися одразу за нею. Ще яких півгодини — й там запанує морок. Хвіртка бридко заскрипіла.

Пройшовши стежкою кроків двісті і не зустрівши нікого, Олег почав кружляти. Звісно, він розумів: якщо «порожній каптур» дійсно існує, то виключно для одного Якимця. І тим не менше, бажання постійно оглядатися не проходило.

Черешня відшукалася швидко. Уся кора на висоті людського зросту була прикрашена різноманітними «автографами». Відшукати ж на ґрунті місце, де Завіташ знайшов свою рамку, навряд чи вдалося б. Олег пройшовся вздовж гнилого стовбура, що валявся кроків за пʼять, адже саме там рентгенолог міг шукати гриби. Походивши колами кругом черешні, розгрібаючи листя та траву, «детектив» зробив висновок, що іншого результату годі було чекати. Він підійшов і почав уважно вивчати врізані у дерево написи. Усі вони були криві, короткі та вульгарні. Лише один відрізнявся рівними буквами і не містив мату.

Шурхіт листя почувся саме тоді, як Олег схилився у намаганні розрізнити слова. Він обернувся миттєво. Звуки швидких кроків наближалися. А за кілька секунд стало зрозуміло — хтось біжить по лісі. Кроки були легкими та ритмічними. Мимоволі щось ворухнулося усередині. Рука застигла, торкаючись кори дерева, а очі втупилися у вечірній морок, звідки мав зʼявитися…

Він біг швидко й рівно. Темний силует виростав на очах. Олег закляк на місці. Каптур був низько опущений, і постать наближалася. Старе листя хрустіло під ногами. Погляд Олега прикипів до темного силуету, намагаючись розрізнити руки і те, що у них. Ні, ще рано. Він перейде на крок, і от тоді в руці блисне…