Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 70)

— На якому весіллі? — Павло спробував удати здивованого.

— На мальованому! — головний розізлився не на жарт. — Ти розумієш, яких збитків люди зазнали? Наші ж працівники, між іншим…

— Та про що ви говорите? — продовжував придурюватися Павло.

— Усе, — відрубав головний, — я тебе вчити розуму не збираюся. Мені такий працівник не потрібен. Пишуть у таких випадках заяву про звільнення. За власним бажанням.

Навіть найгірші передчуття Павла такого не передбачали.

— Не маєте права, Геннадію Андрійовичу, — тихо, але твердо пробурмотів фельдшер крізь зуби, опустивши очі. — За чутки виганяти з роботи…

— Маю, Павлушо, — майже лагідно промовив Лабо. — Це я ще й тобі послугу роблю, що по-доброму дозволяю піти. А хочеш офіційно — добре, завтра на твоєму ФАПі буде комплексна перевірка. Сам приїду. Покажеш, чого ти досяг за випробувальний період. І тоді… — він підвищив голос, — тоді я тебе вижену за всіма правилами. Але з такою характеристикою, що тебе потім навіть до Португалії на будівництво не візьмуть. Зрозумів?

Зітхнувши, Павло поліз по кишенях. Головний зневажливо кинув йому ручку по столі, й звільнений почав писати.

Бліщ лежав на лікарняній койці животом донизу, підперши руками підборіддя. Біля нього на стільчику сидів той самий дальнобійник — напарник Міті.

— Розумієш, — пояснював шофер, — машина належить компанії. Ми не можемо взяти отак та їхати, куди захочемо. А компанія займається перевезеннями лише по Україні та СНД. Так що це неможливо. Навіть якщо зафрахтувати спеціально машину для такого рейсу, то це треба митницю переходити. Це мусимо чимось завантажити фуру! А чим її завантажиш? Є такі шофери, що регулярно туди швендяють. В них і з митниками все налагоджено, а ми…

Завгосп лише похмуро мовчав.

— Ну, давай так домовимося, — наполягав шофер. — Травма в тебе із розряду легких…

— Легких! — скривився той. — На іншому всі травми легкі! Гній уже тиждень тече…

— Та годі вже тобі! — умовляв дальнобійник. — Однаково ж нічого не буде. Он у дурдомі вважають, що Мітька не в собі був, неосудний тобто. Так і напишуть. Ну чого дарма людей турбувати, по інстанціях ходити?

До палати заскочила дівчина у джинсовому костюмі з накинутим поверх халатом. Непривітно глянувши на відвідувача, вона підійшла до койки Бліща. Шофер відразу почав збиратися:

— Ну, все… Бажаю видужувати… — і боком-боком забрався з палати.

— Ну, що там? — запитала завгоспа красуня з вишневим манікюром і так само нафарбованими губами.

— Та кажуть — ще ні, — не приховуючи розчарування, відповів він. — Дві рани ще гниють, а вже нічого собі було…

Зітхнувши, дівчина витягла з пакета їжу.

— Що там, удома? — спитав завгосп.

— Нічого.

— Курей нагодувала?

— Мені твої кури вже ось де сидять, — відрізала дочка. — Приходь і сам годуй.

— Петрівна заходить?

— Заходить…

— Банки забереш?

— Не хочу з ними зараз тягатися. Завтра.

— Слухай, доню… Та не смикайся ти! Послухай, кажу тобі… Сідай і послухай. Я тут ось ще що вигадав…

Палата була порожньою. Троє інших хворих, очевидно, були на процедурах або просто гуляли. Тож Бліщ перевернувся на бік і змовницьки зашепотів до дівчини.

— Ти ще не йдеш? — запитав Медвідь, заглядаючи до ординаторської.

— Ще лишаюся, — відповів Олег, випроставшись над писаниною та розминаючи плечі.

— Тоді я піду. Мені сьогодні вагонку обіцяли віддати.

— Яку ще вагонку? — не зрозумів Олег.

— На стіни, матеріал такий оздоблювальний із деревини, — пояснив Ілля. — Вже два тижні дома ремонт роблю. Посидь хоч до пʼятої, гаразд?

— Добре. А що за ремонт, до речі, в нас на тому кінці коридору розпочали? Там, біля каптьорки, де дівчата халати прасують?

— Не буде там каптьорки, — пояснив Ілля. — Халати нехай в іншому місці прасують.

— А там що буде?

— Кабінет завідуючого.

— Що?! — здивувався Олег. — В цьому «апендициті»? Біля пожежного виходу?

— Нормально… — знизав плечима Медвідь. — Тихо, спокійно…

— Ну, ти даєш… — здивовано вимовив Олег. — Але, як то кажуть, сам собі хазяїн.

— Цигарку ще дай, — нагадав Ілля.

Олег підвівся, щоб відчинити шафу, де висіла куртка. У кишені поруч із пачкою цигарок розривався мобільник.

— От порядки! — обурився Ілля. — Завідуючому останній телефон за несплату відключають, а ординатори з мобілками ходять — що один, що другий…

Продовжуючи буркотіти, він зник за дверима. А Олег, залишившись сам-один, натиснув кнопку відповіді.

— Надовго ти зник, — замість вітання промовив Якимець — дуже невдоволено.

— Володю… — Олег важко тільки зітхнув.

— Знаю, знаю… — продовжував той. — У вас тут таке…

— Так, уяви собі! — зірвався Олег. — Саме таке! Ми тут уже тиждень боремося за життя твого завгоспа з бородавками.

У Якимця на якийсь час наче відняло мову:

— Так… Не зрозумів… А що з ним?!

— Що-що… Напали на нього, мало не вбили, — Олег із задоволенням спостерігав за ефектом. Якимець моментально присмирнів.

— Хто напав?

— Псих один, із вилами.

— Який ще псих?

— Водій-дальнобійник.

— Дальнобійник?! А чому ти не дзвониш і не розповідаєш? Чому? Звідки дальнобійник у вашому Тачанові?

— Не знаю, — сказав Олег. — Їхав, їхав і зʼїхав із глузду якраз у Тачанові. Дах поїхав, розумієш? Напав на твого завгоспа з вилами та зробив у ньому одночасно чотири дірки, коли той із німцем їхав.

— Чекай-чекай… З яким німцем?!

— Ну, є в нас тут такий.

— Розповідай. Чому я все повинен із тебе витягати? Звідки німець взявся?! А яке відношення він до завгоспа має? Чому вони разом їхали?

— Звідки я знаю? — здивувався Олег. — Може, Бліщ до нього якийсь інтерес має… До німця багато хто має інтерес. Не знаю…

Зітхнувши, Олег методично повідав своєму неофіційному босу все, що знав про старого Ганса.

— Це може бути важливо, — сказав Якимець, дослухавши. — Потім поясню, чому. А ще я просив тебе розкопати, звідки завгосп у Тачанові взявся. Ти дізнався?

— Так.