Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 69)

— Гадаю, швидше, вас, — висловив припущення Олег.

Із машини, що зупинилася біля бровки, з великими зусиллями виліз нещасний Васєчко. Він мало не плакав і, тримаючись рукою за місце нижче спини, кинувся до них.

— Олег Вікторович! Якби ви знали про мої пригоди! Скільки я пережив!

— Але ж я попереджав вас! — виправдовувався лікар. — Я ж казав, що це авантюра, що після такого належить у лікарні лежати, а ви — «мушу, мушу»…

— Та я нічого, — продовжував мимрити той, — я розумію, сам винен… А ви — може, додому?

— Так. Берете із собою?

— Беру?! — здивувався зам по культурі. — Не те слово! Олег Вікторович, вибачте, звичайно, а ви машиною не керуєте?

— Ну, припустимо, — відповів Олег, — але прав із собою не маю.

— Та Господь із ними! Я ледве живий після всього, сидіти взагалі не можу, а тепер ще й сплю за кермом.

— А ви що, може, які ліки приймали? — поцікавився хірург.

— Випив дві пігулки анальгіну й дві дімедролу.

— Ну, ви даєте! — Олег схопився за голову. — Це ж за кермом заснути можна! Хто вас так напоумив?

— Ніхто… — простогнав той.

— Гаразд, — погодився Олег. — Лягайте назад і спіть. Але якщо зупинять — штраф за ваш рахунок.

— Добре, добре… — бурмотів Васєчко, лізучи на заднє сидіння. — У мене брат начальником нашого ДАІ тачанівського… Ви не знали? Викрутимося…

Машина взяла з місця.

Олег їхав неквапно. Сутеніло, і назустріч траплялися машини з увімкнутими фарами. Позаду голосно хропів Васєчко. Ольга сиділа упівоберта до Олега, склавши руки на сумочці, що лежала в неї на колінах.

— Ось так я і зʼявилася у відділі кадрів, — розповідала вона. — У крайньому разі, робота спокійніша за попереднью. Зарплатня, звичайно, не надто велика, але… Окремий кабінет, ніхто в тебе на голові не сидить. А в мене якраз такий час був, що хотілося подалі від усіх сховатися.

— Розумію, — погодився Олег. — А… Хоча, нетактовно про таке питати…

— Що, ви хотіли запитати, що мене смикнуло вийти за нього заміж?

— Так, я справді цього не розумію, — погодився він.

— Як вам сказати… Була молодою, не надто розумною, а найголовніше… — жінка зробила паузу, вагаючись, чи варто це говорити. — Боялася, що мене так ніхто й не візьме. А тут шанс випав.

— Ви жартуєте? — Олег цілком серйозно глянув на Ольгу. — Ні, я зрозумів — просто на черговий комплімент напрошуєтеся.

— Нічого я не напрошуюся, — тихо відповіла вона. — Коли мені було шістнадцять, я вдарилася коліном, і воно дуже боліло. Дрібниця, звичайно, мама мені спиртовий компрес поставила та пішла на роботу. А я схотіла зігріти чаю. Коли запалювала сірник… Знаєте, буває таке, — відлетів запалений шматок сірки й потрапив туди. Усе спалахнуло. А я так перелякалася, що не змогла загасити. Бігаю, кричу, а воно горить… Як стояв компрес кругом ноги, так і обгоріло. Потім цілий рік по лікарнях, кілька пересадок шкіри. А шкіру брали з іншої ноги, трохи вище. Ну, ви знаєте, як це робиться. Звичайно, вам відомо, як виглядає тіло після таких опіків та операцій. А мені сімнадцять років… Після цього зовсім дах поїхав… Це я зараз тверезо дивлюся, а тоді… Мене ще у школі, між іншим, найгарнішою у класі вважали.

У її голосі знову зʼявився жартівливий відтінок.

— Ну, тоді ви прогресуєте, — сказав Олег. — Я чув, вас тепер вважають найгарнішою у Тачанові.

Ольга розсміялася, від чого Васєчко відразу припинив хропіти і заплямкав.

— Все-таки напросилася… І хто ж це так вважає?

— Є така річ — громадська думка, — пояснив Олег. — Вона не належить нікому. Можу лише додати, що я з нею згоден.

— Дякую, — промовила вона. — Ви вмієте підняти настрій.

За півгодини машина зупинилася поблизу двоповерхового будинку. Васєчко, насилу прокинувшись, переліз на водійське місце і, пробурмотівши кілька слів вдячності, відʼїхав.

— Хоч би у стовп не вʼїхав… — стурбовано промовив Олег. — Зовсім сонний.

— Ви знаєте, — зауважила супутниця, — в мене чомусь таке враження, що його пригоди на сьогодні ще не скінчилися.

— Сплюньте, — сказав Олег. — Ну, що ж… Дякую вам за гарний день. Гадаю, я не створив якихось незручностей вашій сестрі?

— Це я вам дякую, — відповіла Ольга. — І що довезли також. А щодо сестри — жодних проблем. Навпаки, ви їй сподобалися. Ще, гляди, телефон ваш попросить… Вона в мене жінка рішуча.

— Ну, ви вже щось вигадайте, ради Бога, — попросив Олег. — Скажіть їй, що в мене четверо дітей, наприклад…

— А якщо це її не злякає?

— Ну… — він на мить завагався. — Тоді скажіть, що я вже ваш. Це точно допоможе.

— Так? — її жартівливі інтонації зникли. — Цікава ідея. Гаразд, я подумаю.

— На добраніч, — сказав Олег, простягаючи їй руку.

— До завтра, — відповіла вона, торкаючись до його пальців.

Гарна постать зникла у дверях підʼїзду, а за півхвилини у вікні на другому поверсі увімкнулося світло.

Як виявилося, Ольга дійсно наче у воду дивилася. Пригоди тачанівського зама по культурі на цьому ще не скінчилися. Коли його дружина, яка працювала кухарем у місцевому ресторані, близько одинадцятої зʼявилася вдома, змучений Васєчко вже хропів на повну, вкрившись із головою. Синок його, добрячий уже бурмило шістнадцяти років, сидів із навушниками біля телевізора і дивився по відео якийсь концерт. Підійшовши до нього, серйозна дама, якою була Олена Степанівна, рішуче постукала пальцями по навушниках. Хлопець здригнувся і зняв їх із голови.

— Ма, ну чого тобі?

— Усе торчиш, так? — докірливо промовила вона. — Чи як там у вас — тащишся? А готуватися хто буде? Чи ти гадаєш, воно само поступиться? Так?

Син лише роздратовано зітхнув і знову вдяг навушники. Але мати цього разу здерла їх сама.

— Батько коли приїхав?

— Годину тому.

— Напідпитку?

— Я що, експертизу робив? Розбирайтеся самі. Я що, сиджу, музику слухаю, нікого не чіпаю…

— Клей для шпалер привіз?

— Не знаю, не говорили ми.

— Господи! — Олена Степанівна здійняла руки до неба. — В одному будинку шістнадцять років живуть, а порозумітися нормально не можуть!

Облишивши похмуре майже двометрове чадо, жінка вийшла до передпокою, позаглядала по кутках, потім залізла до кишені чоловікової куртки, знайшла ключі від машини і подалася до гаража, щоб влаштувати ревізію багажника. Не побачивши там клею для шпалер, Олена Степанівна відчинила дверцята салону.

Річ, яка лежала на килимку під переднім сидінням, відразу кинулася їй в очі. Це була носова хусточка, явно жіноча. З відразою взявши невідомий предмет двома пальцями, Олена Степанівна понюхала його, скривилася, а потім, відчинивши задні дверцята, залізла до салону. Клею не було й там. Зате на підлозі біліло ще щось. Коли жінка взяла це «щось» у руки, обличчя її перекосилося, зблідло, а потім почервоніло. Предмет виявився використаною прокладкою. Мало не загарчавши, Олена Степанівна смикнулася з машини, заліпивши при цьому дверцятами у стіну гаража, вдарилася головою об лонжерон і, навіть не помітивши цього, кинулася до хати.

На екрані відика кілька стрижених негритосів дебільного вигляду звивалися і гугнявили щось своє. У навушниках гудів жорстокий реп. Тож «відкинутий» синок поважного зама по культурі не міг чути пронизливих криків, що лунали зі спальні.

— Ох ти ж, старий кобель! — волала Олена Степанівна. — З міністром у тебе зустріч, так? З міністром? Сину шістнадцять років! Хворий ти, так? Хворий? Зараз я тебе вилікую! Я тобі зараз це знаєш куди запхаю?

Поміж цими фразами чулися глухі стусани та схлипи Васєчка, який, впавши від несподіванки в нестяму, лише затулявся руками, навіть не намагаючись якось врятувати свою вражену гідність.

Вийшовши від головного лікаря, Ольга побачила зі спини Олегову постать, що рухалася до виходу з поверху. Пропустивши когось, він зник на сходах. Задумливо зробивши кілька кроків, вона розчинила двері власного кабінету. На столі у невеличкій скромній вазі для квітів, яка була порожньою вже кілька днів, зʼявилася розкішна темно-червона троянда.

Розділ VI

У найгірших передчуттях Павло похмуро переступив поріг кабінету головного, пробурмотівши якесь вітання. Обличчя хлопця міцно посів камʼяний вираз зі страдницьким відтінком. Лабо говорив по телефону, тож лише вказав підлеглому на стільчик із протилежного боку столу. Фельдшер мовчки всівся.

Головний поклав трубку, мовчки витяг зі столу аркуш паперу і підсунув Павлові.

— Ручку, я сподіваюся, маєш?

— А… що писати? — не зрозумів той.

— Ти що, сьогодні народився? — здивувався головний. — Не знаєш, що пишуть у подібних випадках? Хворого з грудною травмою вдома три доби маринував! Сам лікував, бачте… Тобі мало цього? А на весіллі що влаштував? Ти гадаєш — це невинні забавки?