Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 68)

У коридорі хірургії зʼявилася завгінекологією Оксана Євстахіївна, і лікарі відразу ж повернулися до неї.

— Слухаємо вас, Оксано Євстахіївно, — почав Медвідь.

— Чим зобовʼязані такою честю? — підхопив Тарас.

Але Оксана Євстахіївна, завжди весела та дещо грубувата, зараз ніяк не реагувала на їхні жарти.

— Хлопчики, — сказала вона, — у нас нещастя. Знаєте нашу медсестру Люду? Ну, давно вже в нас працює, на посту в пологовому.

— Ага, чорненька така, Люда… — уточнив Тарас.

— Так. В неї учора в Греції чоловік загинув. Ну, знаєте, як усі зараз, на заробітках. Нещасний випадок на будівництві.

— Ні хріна собі… — пробурмотів Ілля.

— Вчора звідти телефонували. Потрібно якось перевозити. Уявляєте, скільки це коштує? Ось, скидаємося, хто скільки може. Візьмете участь вашим відділенням?

— Звичайно, — сказав Ілля. — Зараз дам старшій команду — нехай починає збирати.

— Дякую, — промовила зав.

— І діти є? — запитав Тарас.

— Аякже, двоє. Старша збиралася до інституту поступати. От і поїхав на навчання доньці заробити. Заробив…

— Ось так… — промовив Ілля. — Мій старший за три роки також поступати схоче. А за пʼять — молодший. Куди мені їхати?

— Мені легше, — сказав Тарас. — Аналогічні проблеми за вісім років чекають. Може, щось зміниться…

— Хрін там зміниться, — злісно відповів Ілля. — На половину сьомої почне показувати. Піду скажу Любі — нехай збирає.

Двері зали розчинилися, і вишукане товариство почало виливатися до вестибюля. Відразу ж зчинився гамір, біля буфетів зʼявилися черги. Троє знайомих і далі продовжували щось тлумачити тачанівському заму по культурі, який відчував себе явно не у своїй тарілці.

— Та ну його — буфет, — говорив один із компанії, — ідемо просто прогуляємося десять хвилин. Однаково, він зараз, крім мінводи, нічого не питиме. А дарма, між іншим.

— Дарма, дарма… — підтримали двоє.

— Та не хвилюйся ти так, виступиш. Ти завжди краще за всіх умів тріпатися.

Продовжуючи тримати за руки Васєчка, який наче набрав до рота води, чиновники просувалися неквапно коридором, роблячи вже друге коло. Та раптом їхню увагу привернуло щось біло-червоне, що лежало майже посередині зали. Товариство підозріло обходило це місце, перешіптуючись та кидаючи туди косі погляди. Ті ж, кому довелося бачити це неподобство вже удруге, викочували очі й щось обурено бубоніли. Васєчко миттєво зблід і видер руку в колеги.

— Оба-на, — промовив один із його знайомих, — на такому поважному зборищі, ще й посередині…

А тачанівський зав уже біг повним ходом у напрямку туалету.

Олег швидко йшов до виходу з території обласної лікарні. До призначеного часу залишалося ще близько сорока хвилин, але він поспішав.

— Олег Вікторович! — почулося позаду.

Він обернувся. Ольга вже підводилася з лавки у лікарняному парку, де сиділа, чекаючи на нього. Брючний костюм відверто личив їй. Щоправда, цей уже був інший, не той, у якому йому доводилося двічі бачити її в лікарні, але пошитий за тим самим фасоном. Обличчя Олега висловило здивування, він навіть мимоволі глянув на годинник.

— Не хвилюйтеся, — сказала Ольга, — з вашим годинником усе гаразд. Просто в мене дещо не склалося. Ось сиджу тепер тут і на вас чекаю. У них в кадрах компʼютер поламався. Чекала, поки відремонтують. Не відремонтували. Довелося все від руки переписувати. А як впоралася, дивлюся — вже пізно кудись їхати, не встигну до вас.

— Ну, так… — здивувався Олег. — У чому проблема? Їдемо, робимо вашу справу, а потім, якщо залишиться час, розважатимемося, а як ні — то іншим разом.

Вона посміхнулася:

— Але ви ще не знаєте, у чому полягає моя справа.

— Яке це має значення? — він знизав плечима. — Невже щось таке, де із мене зовсім ніякої користі?

Ольга засміялася.

— Просто я мала до своєї сестри заїхати. Вона у мене тут живе. Тим паче, учора я їй телефонувала і обіцяла, що буду.

— Ну, то їдьте, — запропонував Олег. — Встигнете. Потім я вас зустріну й поїдемо на вокзал. Може, навіть із півгодини часу на якийсь бар або кафе залишиться.

— А ви як? — запротестувала Ольга. — І взагалі — ви ж допомагати збиралися щойно! Вам же було без різниці!

— Ну, це зовсім інше, — завагався він. — Це навіть незручно — припретеся з якимось…

— Ну, це вже ви, Олег Вікторович, на компліменти напрошуєтеся. Зовсім не з якимось, і ви це самі розумієте. Тим паче, ми з сестрою великі подруги, зовсім свої люди. Так що все зручно. Замість якогось генделика попʼємо кави у домашній обстановці. До того ж, моя сестра розумна й гарна жінка. І незаміжня, між іншим…

— От це вже мені якось без різниці… — посмішка його вийшла при цьому цілком щирою.

— Ви так упевнені? — Ольга жартома насупилася.

— На всі сто, — відповів Олег. — Гаразд, якщо ви запрошуєте, то їдемо. Але по дорозі купимо коробку цукерок і одну гвоздику.

— Чому саме гвоздику?

— Ну, не знаю… — несподівано розгубився Олег. — Напевно, тому, що подарувати гвоздику — це так… індиферентно виглядає. Троянду, припустимо — це вже щось означає. А гвоздика — так, жест пристойності.

— Справді? — здивувалася Ольга.

— Сподіваюся, ви не образилися?

— Ні, звичайно, — вона знизала плечима. — Це ж не мені… Ходімо.

Тачанівський зам по культурі незграбно влаштувався за трибуною. Незважаючи на те, що привід для його появи перед товариством працівників культури області був більш ніж почесний, вигляд Васєчка віддавав якоюсь зацькованістю, наче його викликали сюди не хизуватися, а ковтати пілюлю. Проговоривши механічно більшу частину запланованого, бідака вже відчував перспективу скоро зникнути звідси.

— …і на завершення я хотів би згадати, — тріскотів він, ковтаючи слова, і явно намагався стояти трохи боком та зігнувшись, — що не було б у районі ніяких зрушень у галузі культури без належної уваги до нас із боку районної адміністрації та її голови Михайла Петровича Бурчуна. Загалом, дякую всім…

І, запхавши руку до кишені якось неприродно глибоко, наче намагаючись щось зловити мало не на рівні колін, він скривлено покульгав зі сцени під аплодисменти залу та президії. Сам міністр культури у президії повернувся до нього упівоберта, аплодуючи разом з усіма. Але задоволений вираз несподівано зник із обличчя високого гостя, звільняючи місце для цілком природного здивування, коли чергова прокладка, сяючи відвертими та недоречними кольорами, вилізла з тієї ж лівої штанини Васєчка, залишаючись на сцені для загального огляду.

Вони неквапно йшли широкою вулицею. Рух транспорту заспокоювався, засвітилися перші ліхтарі. Людей на тротуарах поменшало.

— Давайте повільніше, — попросила Ольга. — Я чогось дуже змучилася за день.

— Чіпляйтеся за мене, — запропонував Олег, підставляючи їй зігнуту в лікті руку.

— Дякую, — промовила вона. — Тільки зважте — тут нас можуть побачити.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів Олег.

— Цією вулицею їдуть усі, хто у нашому напрямку. А ось там, — вона показала рукою, — зупиняються автобуси, щоб добрати пасажирів. Тож є теоретична можливість зустріти когось із Тачанова.

Олег лише посміхнувся:

— Знаєте, я ще не настільки пройнявся вашим провінційним етикетом, щоб перейматися таким. До того ж, гадаю, якби хтось побачив, то лише б позаздрив мені.

— Дякую за комплімент.

У голосі Ольги не було особливого натхнення, тому Олег запитав:

— А вас це, напевно, хвилює?

— Та загалом ні, — відповіла вона. — У крайньому разі, не настільки, щоб відмовитися від пропозиції. Бачите — ледве повзу…

— До того ж, я не збираюся розгулювати завтра по Тачанову ось так ще із кимось.

— Дякую, — Ольга посміхнулася. — А ви не образилися, що ми так нікуди й не пішли?

— Звичайно, ні, — завірив Олег. — Ми чудово провели час. До того ж, вийшло так, що пригостили знову ви мене, отже, в мене й надалі залишається привід для запрошення у відповідь.

Червона «Лада», що їхала у тому ж напрямку, несподівано загальмувала і почала здавати назад.

— Ось бачите? — сказала Ольга. — Нас уже впізнали. Цікаво, кого це хочуть підвезти — вас, чи мене?