Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 67)
— Так, так! Могоричова! — підтвердила друга жінка.
— А в чому ж справа? — не витримав Голоюх.
— Ну, кажи, — підштовхнула Світлана Сергіївна родичку.
Зібравшись із духом, жінка видала поістині безпрецедентну фразу:
— Треба полікувати італійський геморой по телефону.
— Що?! — Голоюх вирячився на жінку, а потім і на лікарку. — А… ви спочатку поясніть, що це за різновид такий. Мені невідомий.
— Ой… — скривилася Світлана Сергіївна, невдоволено глянувши на родичку. — Ти як скажеш… Це вона нічого не вміє пояснити. Слухай мене. Її рідна сестра поїхала до Італії, ну, на заробітки. А там її геморой зовсім замордував. Він і раніше регулярно загострювався, а тут зовсім сказився. Каже — біда. Хоч усе кидай і їдь назад. А вона ще й грошей на дорогу не відробила повністю. Та й потім — хто її там чекатиме? Пропаде робота! Катастрофа, одним словом…
— А там що, лікарні немає? — здивувався Голоюх.
— Та є, — знову підключилася до розмови родичка, — але курс лікування у перерахунку на долари — кілька тисяч. А операція — взагалі фантастика, до двадцяти тисяч доходить.
— Двадцять тисяч зелених! — присвиснув Тарас. — За один геморой! Добре ж їм там живеться… Я б за дві тисячі всі італійські геморої згоден був прооперувати… Чекайте, а… Не зрозумів, як ви хочете, щоб я її лікував?
— По телефону! — в один голос заявили обидві.
— Добрий день, — здивувався Тарас. — Я вам що, Кашпіровський? Може, її ще й прооперувати по телефону?
— Тарасе! — обсмикнула його Ланько. — Давай по-серйозному. Там наша співвітчизниця на чужині кінчається, а ти тут гострословиш! Давай серйозно!
— Та як — серйозно? — обурився той. — Ти уявляєш, як можна геморой по телефону лікувати? Там буває купа різних ускладнень. Звідки я знаю, яке з них виною тому, що в неї зараз болить? Це ж подивитися треба. Лікування ж не однакове!
— Так ти з нею побалакаєш, вона тобі розповість. Давай!
Лікарка кивнула родичці. Та витягла з сумки мобільний телефон.
— Ну, пані, ви даєте… — промовив Голоюх.
— Ось, лікарю, ми вам залишаємо… — сказала родичка. — Вона вам по обіді зателефонує. Ви вже постарайтеся…
— А телефон потім кому віддати?
— Це вам. Вона казала — в особисте користування. Так вона матиме змогу тільки що — відразу з вами проконсультуватися.
Обидві піднялися й пішли до дверей.
— Але я нічого не гарантую! — заволав услід їм Тарас. — Ви уявляєте, як це — геморой заочно лікувати…
— Усе буде гаразд, — чарівно посміхнулася родичка. — Я знаю, ви дуже хороший лікар. А якщо буде потрібно… — вона повернулася до столу та змовницьки нахилилася до хірурга, — сестра казала, що зніме його на відеокасету і надішле вам!
— Кого — його? — не зрозумів Голоюх.
— Геморой! — здивовано вигукнула вона.
Вони вийшли з кабінету, насилу розминаючись у дверях із Валентиною.
— І що, також можна буде собі на памʼять залишити? — сам до себе промовив Тарас.
— Що?! — не зрозуміла Валентина.
— Італійський геморой, — відповів він.
— А що, хіба такий буває? — здивувалася вона.
— Виявляється — так. Клич, нехай заходять.
Але гамір загального невдоволення, що здійнявся у коридорі, свідчив про те, що ще хтось намагається пробитися до кабінету поза чергою. Двері розчинилися, і двоє представників міліції затягли попід руки завгоспа, який згинався удвоє та жалібно стогнав. Одною ногою він ще якось намагався переступати по підлозі, друга ж просто волочилася за ним.
— О, Господи… — Валентина лише сплеснула руками.
— Що сталося? — запитав Голоюх, підводячись і допомагаючи їм.
Міліціонери поклали Бліща животом донизу на тапчан, і один із них, зовсім захеканий, пояснив:
— Ось, доктор, забирайте вашого завгоспа. Вила йому в задницю засадили.
— І що я з ним тут робитиму? — здивувався Тарас. — Треба було просто у відділення. Давайте, тягніть туди.
— Е, ні! — відрубав інший. — Це вже ви самі. Нам іншого тягти треба.
— То давайте хоч того одразу у відділення! Що ж ви до поліклініки неходячих носите?
— А другий взагалі не до вас, — уже віддихавшись, відповів сержант. — Той до психіатра. Він наче як із глузду зʼїхав.
Міліція покинула кабінет.
— Іди, дзвони до хірургії, — сказав Голоюх медсестрі, намагаючись стягти штани з Бліща, щоб подивитися до рани, — нехай із ношами приходять…
— Помираю, Тарасе Васильовичу, — стогнав той. — Півметра би вище — все, кранти…
Ті ж самі двоє сержантів, але вже у супроводі капітана Панчишина вели тепер коридором другого поверху дальнобійника Мітю. Він був у тій самій подертій і вимащеній куфайці, яку добув невідомо де, та одному кросівку. Щетина вже перетворилася на бороду. Пристебнутий до одного з сержантів браслетами, Мітя йшов мовчки, розхриставшись та виставивши груди.
Панчишин постукав та відчинив двері з табличкою «Психіатр».
— Будь ласка, — запросив доктор Кульчицький, який на той час, вільний від хворих, перебував думками на третьому поверсі.
Мітю завели до кабінету.
— О Господи… — лікар мимоволі піднявся з-за столу. — Де ви його взяли?
— Ось, — похмуро промовив капітан, — приймайте. Партизана зловили. Як у тому анекдоті — сорок років по війні, а він досі поїзди у повітря висаджує…
— А якщо серйозно? — запитав Кульчицький.
— Куди вже серйозніше? — Панчишин зняв кашкет та витер лоба. — Влаштував засідку на нашого німця. Поклав деревину впоперек дороги і попер із вилами…
— А ще «Хайль Гітлер» кричав, — додав сержант. — Тьху! Тобто «Гітлер капут».
— Як вас звати? — запитав лікар затриманого.
— Нічого не скажу, — відрізав той. — Нікого не видам. Можете розстрілювати.
— Та ніхто не збирається вас розстрілювати, заспокойтеся, — сказав Кульчицький. — Ви розкажіть, що з вами сталося?
Цієї миті двері до кабінету знову розкрилися і туди увірвався мужик, вбраний у стару затерту шкірянку, в супроводі ще одного міліціонера.
— Мітя! — закричав він, кидаючись із порога до затриманого, й обіймаючи його. — Мітя! Це ж мій напарник! Ми ж із ним пів-Есенде проїхали!
Дописавши папери, Кульчицький віддав їх капітану.
— Ось, — сказав він, — з оцим направленням просто до приймального.
— Отже, психушка… — уточнив Панчишин. — А ви впевнені, що він дійсно здвинутий? Може, придурюється, а мотиви інші…
— Ніякий він не «здвинутий», — заперечив Кульчицький. — Але в даний час у нестямі — це сто відсотків. Реактивний психоз. Стан, який потребує термінового лікування. Тільки дивіться — нехай обидва ваших з ним їдуть, бо він буйний.
Медвідь із Голоюхом вийшли з перевʼязочної, скидаючи на ходу маски.
— Ну, ти даєш, звичайно… — промовив Ілля, штовхаючи колегу в бік. — Прогресуєш! Починав із виделки у дупі, а тепер уже цілі вила!
— Не смішно, — скривився Тарас. — Зовсім не смішно. Що з ним тепер робити?
— А що? — розмірковував уголос Ілля. — Рани ми задренували, антибіотики призначили. Он, напарник того «партизана» вже й до аптеки побіг — казав, що куплятиме всі ліки, які належить. Так що нехай лежить. Головному треба повідомити — завгосп не менше, як на два тижні вибув…