Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 66)

— Ну, ось так… — розчаровано промовив Голоюх, — ти все шефа любив критикувати, а тим часом уже перебрав більшість його методів та звичок. Навіть узяв за правило мною постійно прийом затикати.

— Ну, Тарасе! — доводив Медвідь. — Ну, ти як дитина… А хто ж заткне? Он, Вікторович також ходить. Усім нам доводиться робити те, що не подобається. Та й із Савчуком… Ну хто ж винен, що він такий бідовий? Куди його подінеш?

— Гаразд, — сказав Голоюх, — але я подумаю, яку з тебе компенсацію здерти, раз ти вже зав.

— Лади, — Ілля здійняв обидві руки догори на знак згоди. — А тепер іди. Потіш Валентину, вона, напевно, ще не знає, що Савчук пропав.

Голоюх вийшов, нічого не відповівши.

Обласний палац культури вирував. У вестибулі ходили та стояли групами парадно вдягнені люди. Здоровезна зала вже була наполовину заповнена, і туди продовжували заходити. Васєчко ще раз оцінив себе перед дзеркалом, тоді, озираючись, непомітно помацав місце, яке зараз хвилювало його найбільше, і попрямував до зали. Але на шляху його зупинили троє цілком задоволених добродіїв.

— Ти ба! Роман Петрович власною персоною!

— Ось вони, наші флагмани!

Посміхаючись, вони по черзі тиснули йому руку. Це були зами з сусідніх районів.

— Ну, ходімо… Розповіси, як ти дійшов до такого життя.

— І район довів.

— Та я вже сідати хотів… — нерішуче запротестував Васєчко.

— Яке там — сідати? Ми чули — ти відразу на трибуну!

— Ой… — відмахнувся тачанівський зам. — Ти гадаєш, воно мені потрібно? Я вже не радий…

— Ну, гаразд уже, не тушуйся! Ходімо до буфету, ще сімнадцять хвилин є. Коли я тебе востаннє бачив?

Буквально схопивши під пахви, колеги потягли нещасного Васєчка до буфету, продовжуючи жартувати та сипати дотепами. З напрасованої лівої штанини тачанівського зама по культурі тихенько вислизнуло щось біло-червоне і залишилося лежати на підлозі посеред коридору. Елегантно вдягнені пані та панове боязко обходили цей дивний предмет, роблячи відповідні вирази облич.

«Рафик» тачанівської лікарні загальмував біля тротуару поруч із корпусами обласної лікарні. Ада Василівна, яка сиділа попереду поруч із водієм, повернулася до товариства.

— То що, шановні, як ми домовлятимемось? О котрій годині збір?

Компанія загомоніла.

— Прекрасно, — підбила підсумки Ада Василівна. — Отже, орієнтуємося на Олега Вікторовича, йому найдовше. Збираємося тут о пів на четверту. Чи в кого є ще які свої справи? Магазини і так далі…

— Взагалі-то я збиралася ще дещо встигнути, — невпевнено сказала Ольга. — Але до того часу повинна справитися. Якщо ні, то не чекайте. Повернуся автобусом.

— Отже, пів на четверту. Кого не буде за двадцять хвилин — повертатиметься самотужки.

Троє вийшли, а машина з начмедом рушила далі.

— Ну що, вперед? — доволі оптимістично промовив Маценко.

— Я ще до кіоску, — сказала Ольга.

— А мені цигарки купити, — без особливого оптимізму промовив Олег.

— Ну, як знаєте… — і, махнувши рукою, статист рушив до корпусів, похитуючи дипломатом.

Вони перезирнулися.

— Чого він так радіє? — не зрозумів Олег.

— Не знаю… — відповіла Ольга. — Я взагалі-то не любитель цих виїздів до області — маю на увазі, в справах. Адже нашого брата тут, як правило, не хвалять. В основному дають чортів та нові вказівки.

— Це точно, — погодився Олег. — У такому випадку, як ви сприймете мою пропозицію поліпшити поїздку? Я ж збирався запросити вас на каву! Ви памʼятаєте?

Якусь мить Ольга думала, а потім відповіла:

— Ну, давайте… Тільки у цьому разі нам доведеться повертатися якимось із вечірніх поїздів.

— Влаштовує, — сказав Олег. — Отже, ходімо.

— А як же ваші цигарки? — здивувалася Ольга.

— У мене щойно розпакована пачка.

— То ви це навмисно?

— Ну, я ж узявся позбавляти вас від…

— До Віталія Івановича я не маю якоїсь особливої антипатії, — посміхнулася вона.

— Що ж. Маю я і для себе колись постаратися, — цілком серйозно відповів Олег.

Тачанівський зам по культурі Васєчко, який міцно тримав у руці склянку мінеральної води, несподівано зблід і помацав себе ззаду нижче пояса, а потім скочив і, не звертаючи уваги на здивованих друзів, дременув із буфету.

— Куди? — загукали йому навздогін. — Ще пʼять хвилин!

Та чиновник, не обертаючись і якось незграбно припадаючи на ногу, прямував у кут коридору, де розташовувалися туалети.

— Ведмежа хвороба, — з розумінням зауважив один із компанії.

— А хулі — перед міністром виступати, — багатозначно промовив інший зам по культурі.

З іншого боку від буфету, де вони сиділи, під стіною, яку прикрашав стенд «Наші флагмани», залишалася валятися найкраща, якщо вірити телевізійній рекламі, прокладка «Олвейз», що давно вичерпала власні резерви. Народ продовжував кидати підозрілі погляди на цей доволі недоречний тут предмет, доки пані в синьому нейлоновому халаті, прибігши на всіх парах невідомо звідки, не загребла її віником, поклавши край цьому неподобству.

Сидячи в пустому кабінеті, Тарас нервово постукував ручкою по столі. За дверима стояв гамір — відвідувачі змучилися чекати. Нарешті почулися швидкі кроки і, розчинивши двері, до кабінету влетіла квітуча медсестра. Її добротні сімдесят пʼять кілограмів, заточені у цілком пристойні форми, навіть здійняли при цьому невеличкий вихор повітря у невеликому приміщенні. Заклопотана якимись сторонніми думками, вона встигла танцюючою ходою дістатися до середини кабінету, аж коли побачила лікаря, якого явно не чекала зараз тут уздріти. Обличчя Валентини посів дурнуватий вираз і вона, затинаючись, промовила:

— О… а… е… Сьогодні ви тут, доктор?

— Я бачу, ти вже видужала, — замість відповіді похмуро промовив Голоюх. — А півгодини тому ледве повзала.

— А ви б хотіли, щоб я до кінця життя кульгала? — скривилася медсестра. — Ну, дякую, доктор…

— Будь ласка, — не змигнувши відповів він. — Де ти ходиш? Не бачиш, скільки хворих під кабінетом?

Зітхнувши, сестра невдоволено розчинила двері. Увійшла бабця, що явно приїхала з села, — в хусточці та із затяганою сумкою.

— Прошу сідати, — запросив Голоюх. — Слухаю вас.

— Га?! — закричала вона, нахиляючись до лікаря і приставляючи долоню до власного вуха.

— Що вас турбує?! — подібним чином крикнув туди Тарас.

Валентина, втискаючись за стіл, лише скривилася.

— А… — зраділа бабуся. — Нічого не турбує!

— То навіщо ж ви прийшли!? — продовжував кричати лікар.

— А! Тут інший дохтор сидів! Він казав здати аналіз сечі.

— То давайте, я подивлюся! — запропонував Голоюх.

Бабуся полізла до сумки, витягла і поставила на стіл закупорену пластмасовою кришкою, а зверху ще й завʼязану шматком целофану повну півлітрову банку сечі.

— Бабусю! — кривлячись, закричав Тарас. — Це не сюди! Сечу до лабораторії несуть! Сюди дають лише папірець із результатом! Валю, заведи її, бо заблукає.

Медсестра невдоволено вилізла з-за столу і, таки трохи накульгуючи для вигляду, зникла з бабцею за дверима.

— Зачекайте, будь ласка, хвилинку, — почувся з коридору знайомий голос, і в кабінеті зʼявилася Ланько, тягнучи за собою жінку років близько тридцяти, стурбовану та дещо знічену.

— Тарасе Васильовичу, слухай, — почала вона, — виручай. Тут справа не зовсім ординарна… — обидві гості всілися на кушетку, де дивляться хворих. — Це жіночка з родини мого чоловіка. До того ж, справа могоричова…