Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 65)

— Ти там знаєш, чого він хотів, — буркнув Ілля. — Ну, гаразд, не робіть проблеми. Іду — ще гнійних перевʼязок не робив… Ага, Олег Вікторович, то ти їдеш завтра на товариство хірургів замість мене?

Стукіт у двері був тихий та обережний, після чого в ординаторській зʼявився районний рентгенолог Завіташ. Якщо йому вдавалося зустрітися з Беженаром, а за родом діяльності обох це ставалося нерідко, розмова з медичної завжди перетворювалася на рибальську і затягувалася надовго. Цього ж разу Завіташ навіть не помітив травматолога, хоч і почав із порогу пильно оглядати все приміщення.

— Ваню, — гукнув його Беженар. — Іван Іванович! Що видивляєшся? Ти їздив у Верхній, чи ні?

— Хлопці, — невдоволено промовив той, — мій терпець урвався. Тепер ходитиму по відділах і де побачу нездані «рамки», — зразу до головного. Я скоро не матиму на що знімки вішати!

— А ми при чому? — не зрозумів Медвідь.

— Вашим хворим найбільше знімків робимо! А рамки кидаються будь-де. Це взагалі без меж! Учора йду з роботи — дай, думаю, гляну — може, сливи повиростали. А вона за черешнею із землі стирчить. Вже заіржавіла. Ні, ну все можна зрозуміти, але щоб рамки у посадках валялися!

Олег відчув, як щось здригнулося усередині. Але двері стукнули, і Завіташ зник так само несподівано, як і зʼявився.

— Псих, — промовив Беженар. — Кому вони потрібні, його рамки?

— А що означає — «біля черешні»? — проковтнувши, запитав Олег.

— У посадці, отій довгій, куди хвіртка відкривається, метрів за двісті є дика черешня, одна-єдина. Стара, грубезна. До речі, смачна, солодка.

— Того й нещасна, що солодка, — пошкодував Беженар. — Ягоди як поспіють — хлопці лазять за ними, а на корі вже чого тільки не вирізали — і з трьох букв, і з пʼяти…

Далі Олег не чув, про що вони говорили. Рамка «засіла» у голові. Мимоволі уява намалювала серед поодиноких дерев темний силует у каптурі. Під ним немає нічого…

— …взагалі, він правий, — вів своєї Медвідь. — Отака наша безгосподарність. Радянський стереотип «не моє». Ще не навчилися цінувати те, що маємо. Правду шеф казав — скоро без трусів полишаємося. Може, й ніж наш ампутаційний десь там, біля неї валяється…

Цього ранку Олег зʼявився у лікарні о сьомій. Виїзд було призначено на девʼяту. Потрібно було оббігти хворих та зробити перевʼязки. На додаток дурна рамка і ще дурніша Медвідева фраза міцно засіли у голові. Писанина автоматично переносилася на завтра. В ординаторській нікого не було, але біля дверей вже походжав показного вигляду чоловік. Він привітався і провів лікаря поглядом. Проте не встиг Олег одягнути халата, як той постукав і встромив голову в проріз дверей.

— Пробачте, будь ласка, а завідуючий коли буде?

— Гадаю, о пів на девʼяту.

— Ого… — той розпачливо глянув на годинник. — Це пізно… А… я вибачаюсь, ви також хірург? Пробачте, я всіх у відділенні знаю, а з вами ще не знайомий…

— Я тут не так давно працюю, — відповів Олег. — А що ви хотіли?

— Можливо, ви мені допоможете? Я із районної адміністрації, зам по культурі, Васєчко, — чоловік простяг руку. — У мене в обласному центрі сьогодні важливий захід із участю всіх… — він красномовно показав головою. — Навіть міністр культури приїжджає! А я ще й із доповіддю. Як на зло, в мене нарив утворився після інʼєкції. Вже тиждень терплю, мучуся. Гадав — перебуду захід, тоді прийду різати. А сьогодні, як навмисне, — болить так, що можна з глузду зʼїхати. Ніч не спав.

Обличчя зама по культурі висловлювало відчай.

Лікар провів пацієнта до перевʼязочної, і Васєчко соромлячись скинув штани, а заразом і труси, показуючи болячку на сідниці.

— Післяінʼєкційний абсцес, — констатував Олег. — Якщо розкрити, відразу легше стане.

— Може, встигнемо? — чиновник дивився благально. — Я не витримаю до кінця дня!

— Устигнути-то встигнемо, — невпевнено промовив Олег, — але як ви потім поїдете… Я не знаю навіть.

— А чому? — здивувався той. — Я й сюди якось доїхав, та й ви кажете — одразу легше буде.

— Справа в тому, що коли розріжемо, утвориться рана, — пояснив Олег. — Із неї днів зо два порядно тектиме. Та й розкривати краще під загальним знеболенням, а після наркозу поки оклигаєте — певний час пройде…

— Ну, я вас прошу! — продовжував благати Васєчко. — Я терпітиму під уколами. Зрозумійте: якщо я туди не потраплю, це буде ЧП! На рівні районної адміністрації! У нас район по культурі минулого року перше місце зайняв…

— Гаразд, — перебив Олег. — Щось вигадаємо. Тільки скоренько, бо я також до області збираюся. Виїзд на девʼяту.

Щойно Павло вийшов із машини та розчинив двері ФАПу, одразу побачив, що та ж сама жінка в хустці бігла до нього.

— Доктор, — захекано промовила вона, — з дідом зовсім погано.

— А що таке? — здивувався Павло.

— На ранок вже і… яйця попухли. І все це рипить, наче сніг!

— Гм-м… — обличчя Павла стало стурбованим, і навіть промайнула тінь переляку. — Ну, якщо вже яйця… — зосереджено промовив він. — Потрібно до району везти. Викликаємо «швидку», терміново.

— Дякую, лікарю! — сповзаючи зі столу, промимрив Васєчко.

Вигляд зама по культурі після перебутої процедури аж ніяк не можна було вважати геройським. Олег на цей час уже мив руки.

— Ви мене виручили, з мене причитається… А! Лікарю, а коли ця повʼязка змокне? Скільки часу витримає?

— Дуже швидко змокне, — запевнив Олег.

— І на штани перейде?

— Звичайно. Ви заїдьте до аптеки і купіть жіночих прокладок, — порадив Олег. — Таку прокладку просто зверху на повʼязку приліпіть пластиром. Її на півдня стовідсотково вистачить. А як почуєте, що вона стала важкою, відірвете й нову приліпите. Гарантія, що штани чистими залишаться. Ми у Харкові завжди так робили.

— Клас! — зрадів Васєчко. — Олег Вікторович, а може, й ви зі мною? Довезу вас до самої обласної лікарні.

— Ні, дякую, — відмовився Олег. — Нас везтимуть.

Беженар разом зі Щуром вийшли з реанімаційного відділення і попрямували до Павла, який застиг на сходах, відчуваючи себе явно не в своїй тарілці. Обоє лікарів виглядали вкрай невдоволеними.

— Якого біса ти його два дні маринував? — накинувся на фельдшера Беженар, чітко вимовляючи кожне слово. — У нього травма грудної клітки, підшкірна емфізема. Ти що, зовсім не доганяєш?

— Та я думав… — промимрив Павло, — вдарився, воно й спухло…

— А ти що, не бачив, що воно поширюється далі й далі? А ти що, не чув, що воно рипить під пальцями? — не витримав Щур. — Уже на промежину перелізло! Я взагалі такого, чесно кажучи, не памʼятаю.

— Коли я побачив, що вже й там спухло, — зрозумів, що біда… — виправдовувався Павло.

— Ну, зрозуміло, — підсумував Беженар. — Власні яйця врятували хворого. Якби не спухли, що дійсно трапляється вкрай рідко, фельдшер би бідолаху ще зо два дні маринував, а потім би вже й ховав…

— А так злякався, — додав Щур. — Ще б пак! Такий важливий орган спух! Отже, дійсно біда…

— Та що ж я міг… Він руками-ногами рухав… — белькотів Павло.

— Іди з моїх очей, — сказав Беженар. — І наступного разу, не знаєш — бери машину і відправляй!

Червона «Лада» загальмувала біля аптеки. З водійського місця насилу виліз елегантно вдягнутий Васєчко, боязко помацав рукою своє заднє місце, глянув на годинника і несподівано прудко чкурнув сходами догори.

— Доброго ранку! — привітався чиновник. — Пробачте, у вас жіночі прокладки є?

— Звичайно! Які вам?

— У тому-то й справа, що мені, — скаламбурив зам по культурі. — Щойно лікар нарив прорізав. А зверху порадив таку прокладку приліпити, щоб на одяг не перетекло.

— Ну, то беріть оці, — жінка поставила перед ним упаковку, — ці найбільше набирають.

— Що, цілу пачку? Таку велику?

— Звичайно. Дружині потім віддасте. Дуже гарні прокладки.

Чоловік розрахувався і швидко вислизнув із аптеки.

Чорний джип їхав по дорозі на Фертилівку, розбризкуючи калюжі. На пасажирському місці поруч із німцем сидів не хто інший, як Арсен Миколайович Бліщ, завгосп Тачанівської ЦРЛ, людина з двома бородавками. Ганс уже не муркав під ніс свої рідні мотиви, а терпляче щось утлумачував попутнику.

— Я єст найн бізнесмен. Я єст найн делайт бізнес! У фас в стране…

Мова його несподівано перервалася. Дровиняка, яку він переїхав двічі ще вчора, сьогодні продовжувала лежати на тому ж місці, тільки ще більш незручно, вигинаючись догори. Тепер не було можливості переїхати її навіть джипом.

— Майн готт… — Ганс похитав головою. — Ето ест цикавий люден! Ком, Арсен. Єслі ми не уперьом етот сухой дєрєф, он путет фальятса тут до Нофий год! Ком цу гер, Арсен! — командував він, беручи дровиняку за грубий кінець, щоб перекинути на узбіччя.

Цієї миті позаду затріщали кущі й пролунав крик, схожий на рев. Ламаючи гілки, з придорожніх хащ викотився зарослий мужик з вилами в руках. Обличчя було подерте, вбраний у обірвану одежину. Очі його скажено зиркали. Закричавши «Гітлер капут!», він кинувся на ворогів.

Обличчя Ганса видовжилося, щелепа відпала і німець, лишивши деревину, зробив кілька невпевнених кроків, а потім повним ходом дременув по дорозі, кумедно розкидаючи своїми «циркулями». Бліщ зорієнтувався набагато швидше і почав тікати першим, але, до свого нещастя, зашпортався за камінь, що надміру стирчав догори і, втрачаючи рівновагу, почав загрібати руками по шляху. У наступні секунди Ганс почув за спиною нелюдський крик:

— Свій я! Свій!!! — і відразу ж: — А-а-а!