Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 64)

— Зараз у всіх газетах таке пишуть, — знизав плечима Олег.

— Ні, ти почитай! — насідав на нього Медвідь. — А потім казатимеш. Пишуть, що в лікарні, десь під Миколаєвом, загинув молодий хлопець тому, що його буцімто не хотіли оперувати. В нього, як потім встановили, була проривна виразка. А хірурги на хворого дивилися і впродовж трьох днів не брали на операцію. Почитай-почитай! Он, пишуть, що батьки хлопця перед ними мало не на колінах стояли, щоб оперували сина. А далі — все, як годиться, про злочинців у білих халатах…

Лише цього зараз бракувало. На тлі навʼязливих думок про те, хто міг зачинити двері у підвалі за його спиною, як і взагалі — чим могла ця пригода скінчитися, не спрацюй мобільний. Зітхнувши, Олег схилився над газетою.

Масивний, чорний, далеко не новий джип неквапно котився по горбатій дорозі, узбіччя якої густо заросло кущами. За кермом сидів старий Ганс, який уже третій рік доносив у Тачанові ідеї добра та побутової культури до тих, хто безнадійно заблукав на нелегкому еволюційному шляху. Чуже, серйозно хворе суспільство важко всмоктувало його цілющі ідеї, більше спокушаючись на гроші. Тим не менше він із незворушним обличчям погойдувався у такт руху і мурчав щось своєю рідною. На задньому сидінні, застеленому поліетиленом у кілька шарів, лежав металічний агрегат, який німець віз на ремонт до Тачанова. Попереду місіонер несподівано побачив криву сукувату дровиняку, що перегороджувала дорогу. Підʼїхавши впритул до перешкоди, Ганс зробив здивоване обличчя, хоча насправді давно вже припинив дивуватися усьому, що бачив тут, і взявся за ручку дверцят. Вони вже навіть почали відчинятися, й це добре було видно тому, хто сидів, заховавшись у кущах. Дверцята так і не розчинилися — очевидно, німець передумав. Зачинивши дверцята, Ганс увіткнув понижену передачу, джип повільно наїхав величезними колесами на дровиняку і мʼяко перевалив через неї передом, а потім так само й задом.

Той, хто спостерігав за цим, заховавшись у кущах, лише проковтнув і опустився на одне коліно, спираючись на землю рукою, у якій були затиснуті старі іржаві вила.

Олег тепер сидів за столом сам, дочитуючи несподівано підсунуту колегами газету. Медвідь із Голоюхом влаштувалися на дивані. Беженар продовжував щось строчити.

— Ну що, прочитав?

Та він лише нерозуміюче скривився.

— Ні, в нас таке могло би статися? — не заспокоювався Ілля.

— У нас, гадаю, не могло.

— А там, де ти працював, у Харкові?

— Тим більше, — знизав плечима Олег.

— Ось і я так думаю, — сказав Ілля. — Я взагалі, хоч вбий, не можу собі уявити, що таке можливо. Скажи мені: якщо у тебе була би хоча би сота доля побоювання, що у хворого перфоративна виразка, ти б міг не зазирнути йому в живіт?

— Я б не міг, — погодився Олег.

— І я б не міг, — сказав Ілля. — Ну, припустимо, ми з тобою були би повними ідіотами, або злочинцями, як тут пишуть. Так он іще Тарас є! Він би сказав: «Хлопці, ви що — ошизіли?» І зазирнув би сам. Ні, ти можеш собі уявити, що люди, які пропрацювали у хірургії купу років, могли б вчудити таке, як тут написано?

— Навряд чи, — погодився Олег. — Навіть якщо припустити, ніби вони дійсно були такими валянками, або настільки байдужими, то ясно — влетіли б уже давно, десь раніше. Тут пару разів за день думаєш — от, що було би, якби помилився або проґавив…

— Колеги, а я вам ось що скажу, — відізвався Голоюх. — Тут ще з одної причини написана повна нісенітниця. Прикиньте: якби ви навіть на двісті відсотків були впевнені, що у хворого в животі немає катастрофи, а родичі, як тут пишуть, стояли на колінах, будь-хто з вас розтяв би живіт тільки за це. Від даремно зробленої дірки у животі ще ніхто не вмер.

— Ось! — вигукнув Медвідь. — Ось твереза думка! Я згоден. Найкрутіший хірург у подібній слизькій ситуації не ризикував би. Зробив би розріз сантиметрів на пʼять і зазирнув би у живіт. Від цього хворий не помре. Якщо чесно, взагалі не розумію, що за фігня тут написана.

— Можливо, там були якісь особливі обставини, які не зміг або не схотів зрозуміти обмежений кореспондент, — припустив Олег. — Найвірогідніше, це був якийсь атиповий випадок, важкий для діагностики.

— А журналісти під гарячу руку вирішили влаштувати розправу — розбомбити якийсь шпиталик на манер нашого.

— Шпиталик? — обурився Ілля. — Ти знаєш, що такими речами можна розбомбити? Ти подивися, який зараз імідж у нашої медицини! Узагалі — нульовий. Народ і так давно в ній розчарувався. Більшість людей вважає медицину поганою, і їм плювати, хто у цьому винен — погані лікарі, чи ж тупі чиновники та ідіотські закони. Люди не бажають у це вникати. Їх просто не влаштовує кепська медицина. А вона, бідна, взагалі невідомо на чому ще тримається. За таких умов її ще «бомбою» трахнути по голові — й більше нічого не треба.

— Дійсно, — погодився Тарас. — Статейка дешева, виключно на емоціях. Писана некомпетентною людиною. А читатимуть ще менш компетентні, охатимуть і дивуватимуться, які ми гади.

— Ну, розпинати нашого брата у суспільстві завжди було популярно, — зауважив Олег. — Це на кшталт того: щойно починається громадянська війна — відразу ж трощать євреїв. Так само і з нами. Стереотип!

— Популярно — бо зручно, — пояснив Голоюх. — Спробуйте привселюдно зганьбити, припустимо, шахтаря — мовляв, напився і не вийшов у забій. Або продавця за те, що когось обважив. Ну, то й що? Хто це читатиме? А ось лікарі — інша справа. Нам належить завжди бути на місці, завжди тверезими, завжди готовими — ще б пак! За нами надто цінний товар. А не дай Бог що…

— Дійсно, — погодився Беженар, який досі мовчав, — тільки я би назвав це не товаром, а матеріалом. Найцінніший матеріал, який може бути в суспільстві — життя та здоровʼя людей. І ті, хто працює з ним, хто не має права ані халявити, ані помилятися, повинні, я гадаю, знаходитися на якомусь виключному положенні у цьому суспільстві. Інакше вони автоматично стають цапами-відбувайлами. Тобто всі можуть виробляти, що хочуть, а ти мусиш бути зразком сумління та чистоти, бо ти — лікар. Більше того, ти не маєш права на помилку, хоча така ж жива людина, як інші. Уяви собі — всі можуть помилятися, а ти ні!

— Завідуючий наш із Харкова якось проскочив на симпозіум до Штатів, — сказав Олег, — і відносно цього деякі цікаві речі розповідав. У них там смертність від лікарських помилок стоїть на девʼятому місці серед усіх причин смерті. Ви тільки замисліться! З їхнього бюджету щороку відраховують близько сорока мільярдів доларів на всілякі компенсації, повʼязані з лікарськими помилками. Розумієте? Американський лікар, який учиться та проходить стажування вдвічі довше за нас, — має право помилятися. Закон це передбачає. Лікар платить страховку, і хворий платить страховку. Якщо лікар помилився, до справи залучаються адвокати — і все вирішується цивілізованим шляхом. А в нас… Ні, ви хоч знаєте, що у нашому законодавстві, в усій нашій юриспруденції взагалі не існує такого поняття, як лікарська помилка? Є халатність, злочинні дії, нанесення шкоди і так далі. Просто помилок не буває. Лікарі всього світу іноді помиляються, а ми ні.

— Просто нонсенс якийсь… — здивовано пробурмотів Беженар. — Напевно, цей ваш зав тільки й робив там, що дивувався.

— А от і ні, — заперечив Олег. — Він їх більше здивував. Йому просто не вірили, коли сказав, що у нас хірургу з вищою категорією держава платить за день грошей на десять буханок хліба.

— Якийсь гуморист виступав, — додав Беженар, — чи то Петросян, чи то Задорнов… Мені фраза сподобалася, що в нас лікар отримує зарплатні менше, аніж найдешевша повія. Колеги, ви вдумайтеся — це ж взагалі безпрецедентно!

— Але навіть не це дивує, — перебив Голоюх. — Валентине Івановичу, ви найдовше серед нас працюєте… Скажіть, ви колись бачили, припустимо, хірурга, який би зробив операцію недбало на тій підставі, що його у суспільстві не цінують і мало платять? Комусь із вас за життя доводилося бачити таке? Я особисто не зустрічався. Але ж ні — суспільство однаково намагається за першої-ліпшої можливості тебе схопити за волосся і — пикою у клятву Гіппократа…

— Агов, — обізвався раптом Ілля, який вже давно мовчав. — Я бачу, ви себе почали накручувати. Улюблену тему лише зачепи. Якого біса? Держава наша плювала на нас і ще сто років плюватиме. Ви ж однаково зараз підете і далі робитимете все на совість. То чого розводити ці безглузді дискусії?

— Ні, ви на нього гляньте! — здивувався Беженар. — Ти ж сам почав!

— І взагалі, — несподівано згадав Тарас, — а чого ти не йдеш і не займаєш кабінет? Чого ти третій тиждень товчешся тут, в ординаторській? Ти ж тепер завідуючий.

— Не зрозумів… — здивовано вирячився на нього Ілля. — Ви що мене — відшиваєте? Я що, тут зайвий? З колективу виставляєте?

— Ніхто тебе не виставляє, — заспокоїв Олег. — Але він правий. Дійсно, чому ти кабінет зава не оприходуєш? Не солідно якось… Шеф повинен мати власний кабінет, а не товктися в ординаторській.

— Не знаю… — пробурмотів Медвідь. — Мені й так не зле.

— А чого ти, дійсно, Ілля Петрович? — взявся зі свого боку й Беженар. — Службою ж повинен хтось керувати. Тебе призначили, от і сідай.

— Між іншим, — додав Голоюх, — як на мене, шеф саме тебе хотів би бачити на цьому місці.