Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 63)
— Не свою, — додав Олег. — Завгоспа.
— Бліща? Ну… Прошу, якщо хочете… Дивне, звичайно, бажання… Але для вас…
Відчуваючи несподіване хвилювання, Олег розкрив доволі пожмакану книжечку в сірій обкладинці. Записи у ній свідчили про те, що чоловік, який полюбляв сирість, майже все життя пропрацював у колонії посиленого режиму в Барановичах Рівненської області, до того ж останні дванадцять років також на посаді завгоспа. Ото вже дійсно…
Він повернув книжку і подякував, відриваючись від стільчика.
— Рада була вам прислужитися. Заходьте.
— Ну, взагалі-то, тепер моя черга запрошувати на каву, — сказав Олег.
— Спробуйте… — Ольга знизала плечима й посміхнулася.
Продершись крізь кущі, дальнобійник Мітя побачив село. До крайньої хати було кроків так із пʼятдесят. Він тяжко дихав і боязко оглядався, проводячи долонею по щетині подряпаних щік, стираючи з них піт та павутиння. Пальці його тремтіли, тож він насилу зірвав із куща кілька якихось ягід, щоб відправити до рота. Половина ягід розсипалася на землю. Нарешті чоловʼяга віддихався і, піднявши із землі криву сукувату дровиняку, низько згинаючись, вискочив із кущів та побіг до крайньої хати. Зазирнувши у вікно, обійшов хату і рішуче взявся за ручку дверей.
Доволі симпатична бабуся у хусточці злякано витріщилася на пожмакане одоробло з дровинякою, що зʼявилося в отворі дверей тихо та несподівано.
— Бабо, це яке село? — запитав Мітя.
— Хвертилівка… — розгублено промовила вона.
— А німці є у селі?
— Аякже, є…
— Де? — Мітя схвильовано проковтнув.
— У крайній хаті… З того боку, там, де хверма…
— А скільки їх?
— Та… четверо!
— А давно прийшли?
— Так… Вони ж не прийшли, а приїхали, на такій машині, чорній…
— Бабо, а хліб є?
Навіть це запитання не загнало її у глухий кут:
— Є, синку, хліб. На, візьми. І он дві барабольки ще лишилося, не встигла курям покришити.
Бабця зібрала до купи шмат хліба та кілька бараболин, віддаючи йому.
— А хто ти, синку, куди йдеш?
— До наших, — прошепотів той, ховаючи бараболю у кишенях подертої куфайки.
— Та вони також уже ніби як наші… — пробурмотіла вона вже йому в спину.
Як відомо, посмішка гарної жінки навіть кращих із чоловіків здатна штовхати на непомірковані вчинки. Напевно, саме тому, збираючись вирушити додому, Олег несподівано зупинився на останньому сходовому марші і глянув униз, за спину. Ще кілька сходинок завертали донизу і впиралися у старі, сто разів пофарбовані і сто один раз обдерті двері. Судячи з розповідей Медвідя, це і був підземний хід, що мав колись рятувати тачанівців від американської атомної бомби. Душа вимагала «чогось такого». Саме тому Олег зробив чотири кроки донизу і без особливих сподівань штовхнув двері.
Щось здригнулося усередині, коли вони тихо, без найменшого рипіння відчинилися і знизу дихнуло сирою темрявою. Сходи вели донизу глибоко, так, що не вистачало світла сходового майданчика. Вимикача не було ніде. Рука сама полізла за вилог легкої куртки, тягнучи з кишені маленький ліхтар. Навіть проживши тут кілька місяців, харківʼянин не міг зрозуміти, як можуть пересуватися корінні тачанівці неосвітленими вулицями, асфальт яких містить численні «пастки» — глибокі баюри, що не висихають ніколи. Того й придбав одразу цю річ, призначену, як виявилося, не лише рятувати ноги, а й штовхати при нагоді голову до халепи незрівняно більшої, аніж яма з багном.
Синюватий «діодний» промінь майнув до кінця. Сходи виявилися довжелезними і подальший хід на значній глибині йшов прямо. Щось змусило його завагатися, зробивши перший крок, а далі ноги почали самі переступати донизу, і чарівна посмішка Ольги тут вже була ні до чого.
Ступаючи тихо, Олег ішов прямим та вузьким ходом з низькою стелею, який, скільки вистачало променя, не мав жодних відгалужень. І ось, нарешті. Металеві двері по обидва боки мали потужні важелі, щоб закривати. Сам хід ішов далі. Обоє дверей виявилися причиненими. «Направо підеш — коня втратиш…» — мимоволі згадалася затягана у казках формула. Спрямувавши промінь у щілину, Олег штовхнув важелезні двері. Вони зарипіли так, що мороз пішов поза шкірою. А там далі хід розгалужувався знову. Кроки відбивалися луною у закритому камʼяному просторі.
Зайвий звук, спричинений не ним, Олег почув раптово — щось голосно та пронизливо рипнуло. Двері вдарили за спиною, і металевий важіль заскрипів, заклинюючись «язичками» у відповідні пази. Олег кинувся назад та загупав у двері. Крик сам по собі вихопився з горлянки, але підземелля одразу знову мовчало. Все.
Відчувши біль у кулаках, Олег схаменувся і дістав із кишені мобільний, що лише віднедавна почав носити там увесь час, виключно завдяки постійним наріканням Якимця. Тремтячі пальці натиснули кнопку, але табло показувало «пошук». Мобільна мережа сюди не досягала. Тільки тепер по-справжньому засмоктало під грудьми. Кидаючи променем по стінах, Олег заходив у різні двері, обстежуючи приміщення. Тут дійсно все було налаштовано під шпиталь. Приміщень було багато, але зрештою Олег знайшов потрібне. Сходи пішли догори. Дверей там не було, але закуток, що утворювався, напевно, і призначався для користування рацією, тому що «сітка» на мобілці намалювалася одразу.
Медвідь із Голоюхом зʼявилися лише за півтори години. З ними був один із працівників госпдвору і Бліщ — пʼяний, мов свиня. Його, оскільки відав усіма ключами, мусили витягти з дому. Робочий також був під градусом, але завгосп… Він буквально не міг стояти і тримався за стіну з останніх сил.
— Якого біса тебе сюди занесло?! — не міг заспокоїтися Ілля.
— Ішов, дивлюся — відчинено…
— А що ти робив у морзі? — підключився й Тарас.
— Нічого… — Олег здивовано глянув на них. — Я й не був там.
— А кудою ж сюди потрапив?
Лише вийшовши з підземелля, Олег зрозумів. Його вивели іншим виходом, дійсно під морг, адже двері, якими він скористався дві години тому… не відчинялися. Замок закис, і ключ лише виколупував звідти іржу. Бліщ сидів на сходах ледве теплий і махав пальцем, критично оцінюючи намагання Олега відчинити ті кляті двері.
— Слухай, чого ти доколупався до них? — не витримав Тарас. — Та вони з часів Хрущова не відчинялися! Може, б ми ішли по домах? Давай, довеземо тебе, щоб ще куди не вляпався.
— Вони були відчинені, — майже по складах промовив Олег.
— Слухай, і так завтра тільки й «тертимуть», як ти у підвалі блукав, — сказав Ілля. — А поки дійде від госпдвору до кадрів, то зʼясується, що ти був не сам, і знайшли тебе не ввечері, а зрання. Специфіка району.
— Швидко це у вас… — розгублено промовив Олег. — А до чого тут кадри?
— Я так просто, — знизав плечима Медвідь. — До слова прийшлося.
Вони підвели завгоспа, запхали до «Ниви» і повезли «здавати» додому. Сидячи у машині, Олег потер пальці правої руки, відчищаючи їх від чорного та масного. Ідучи від безнадійно зачинених дверей, через які потрапив до підземелля, він таки мацнув непомітно від усіх по іржавих завісах. Мастило, доволі свіже, лишилося на пальцях.
Коли замотана у хустку жінка знову привела Павла на знайоме подвірʼя, там стояла інша стара бабця і, розводячи руками, голосила:
— Людоньки, та як же ж так? Серед білого дня! Та що ж воно таке робиться? Ой, Господи…
— Що, мамо? Що таке? — жінка кинулося до неї.
— Та як же так? Я зайшла за хлів, а він там у куфайці подертій, з бородою! Схопив вила, оті, що біля хліва стояли, — і втікати! Я кричу, а він через паркан!
— Що, мамо, вила вкрав? — не зрозуміла жінка.
— Та як же ж! Серед білого дня! Та такого ще світ не бачив! Може, циган який, абощо… Тепер, кажуть по телевізорі, усякі лекетири бувають…
— Які там рекетири? — скривився Павло. — Звичайний бомж.
— Хто-хто? — обидві вилупилися на нього.
— Бомж, — повторив фельдшер.
— У нас наче таких не було, — здивувалася жінка.
— Тепер кругом є, — завірив він. — Ходімо до діда.
Ситуація не змінилася на краще. Дід стурбовано мацав власний живіт.
— Я ж казав вам, — продовжував тлумачити Павло тій самій жінці, дідовій доньці, — що іноді й сильніше опухає. Ставте компреси — перейде.
— А чому опух уже на животі? — не заспокоювалася донька. — Він там і не вдарився.
— Гематома, — пояснив Павло. — Завтра, побачите, на цьому місці синець буде.
Коли Олег увійшов до ординаторської, Медвідь та Голоюх читали якусь газету. Відкрутивши кран, він почав мити руки, а потім запитав, повернувшись до колег:
— А що ви там так вивчаєте?
— Візьми, почитай, — не відриваючись, запропонував Голоюх. — Цікава стаття.
— І про що там?
— А я сам не розумію, про що… — Ілля нарешті дочитав. — Ліда принесла. Таке пишуть, що волосся дибки стає.