Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 62)

— Гаразд, давайте так, — запропонував Медвідь. — Якщо вже всі від хворого «відмовилися», перевіряємо ще раз оте припущення на рахунок інтоксикації. Беремо ще раз жінку його, сестру, йдемо до палати і буквально по хвилинах відновлюємо, що і коли він уживав.

Уся група лікарів вийшла з ординаторської й посунула до палати. Слідом за ними Щур завів двох наляканих жінок, одна з яких схлипувала. Обидві були у чорних хусточках. Ада Василівна зупинила їх у проході.

— Гадаємо, все-таки у вашого чоловіка та брата якесь важке отруєння невідомою речовиною. Надзвичайно важливо встановити — чим саме.

— Та чим же ж він міг отруїтися? — ковтаючи сльози, схлипувала дружина.

— Спокійно, — Ада Василівна взяла її під руку. — Візьміть себе в руки й не плачте. Починаємо з позавчора. Отже, ви вранці попрокидалися і… Що він їв?

Сам хворий тепер дихав ще частіше. Обличчя його вкривалося холодним потом, і чоловʼяга злякано стріляв очима по палаті, не розуміючи, що може означати поява такої делегації.

— То що ж ви їли зранку?

— Вареники, — відразу сказала дружина. — Це була неділя, а в неділю завжди зранку вареники. З бараболею та сиром. Зі шкварками.

— А шкварки свіжі?

— Свіжі, на сковороді розжарюємо. Ну, ще кисле молоко, також свіже. Тільки-но у суботу на плиту поставили.

— І всі це їли?

— Усі, й діти також. І нікому нічого.

— Гаразд, — вела далі Ада Василівна. — Більше нічого не їли?

— Нічого.

— І не пили?

— Та як… — здивувалася дружина. — Зрання вони не пʼють…

— Ну, добре. А обід?

— У них обідав, — дружина хворого глянула на його сестру, що стояла поруч.

— Борщ свіжий зварений, — почала та, — без мʼяса, каша гречана зі шкварками свіжими, компот…

— Що за компот, консервований? — запитав Щур.

— Ні, зварений зранку, зі свіжих яблук. І також усі їли, і діти…

— А пили що?

— Ну, по сто грам, — розвела руками жінка, — для годиться… Неділя ж!

— А що за горілка?

— Своя, домашня. Та не напивалися вони! По три маленьких келишки — і все. Навіть я один випила — і нічого!

— Далі — вечеря, — нагадала начмед.

— Ну, взагалі-то… — наче згадала щось сестра хворого.

— Що?

— Оце вже увечері, коли він ішов додому, дід наш прокинувся і схотів із ним винця по пʼятдесят грам…

— Стоп! — перебив Щур. — А ви ж про це раніше нічого не казали!

— То й що? — здивувалася сестра. — Я ж кажу — по півкелишка. Дід вже старий, немічний — горілки не пив… Гарна домашня наливка…

— Ну, нехай, — махнув рукою Щур. — Із дідом-то все гаразд?

— А… Е… — обидві жінки зблідли й замовкли, переглядаючись.

— Помер… — нарешті витиснула з себе сестра хворого.

— Що?! Як — помер?! — вигукнув Щур, хапаючись за голову. — І ви мовчите? Ми ж вас дві години допитуємо!

— Так… — пробурмотіла жінка. — Йому й так вісімдесят чотири… Начебто й час вже…

— Чорти би забрали! — мало не заволав Щур. — Яке було вино? Яке вино?

— Зі слив, здається…

— З кісточками? Стояло з кісточками?

— Так…

— Скільки стояло?

— Та років зо три… Ось і вирішили спробувати.

— Мати моя! — Щур зірвався, наче ошпарений. — Наталю! Отруєння синильною кислотою! Давай бігом…

Обох жінок уже виводили з палати.

Вони пили каву мовчки. Не кваплячись, маленькими ковточками і, здавалося, думали кожен про своє.

— А я, по суті, так і не подякувала вам, — сказала Ольга. — Якби не ви, так би отримала табуреткою, що мало б не здалося.

— Радий був прислужитися, — відповів Олег.

— Ну, тоді по вас було не сказати, — посміхнулася вона.

— Та годі вже мене картати! — попросив Олег. — Мені за штани стало прикро. І взагалі, я такий вимучений за день був, у відділенні хтозна-що робилося, а тут ще… Та й потім — я ж не знав, що це ви!

Вона засміялася:

— Гарно сказано. «Не знав, що це ви»… Оригінально.

— А хто цей ковбой, якщо не секрет? — запитав Олег.

— Не секрет, — відповіла Ольга. — Мій колишній чоловік. Пʼє чорно. Іноді, коли напʼється, пробує мене тероризувати. Загалом — банальна історія. Випадково вхідні двері опинилися відчиненими, ну і… Я у кімнаті забарикадувалася, а він скло розсадив і порізав ногу, коли продирався. Ну, а далі ви знаєте.

— Приємного мало… — погодився Олег. — Тим більше я тепер задоволений, що трапився вам у нагоді.

— Так, — зауважила Ольга. — Ви взяли за звичку позбавляти мене від небажаних осіб протилежної статі, хоча від цього постійно страждає ваш одяг.

Він глянув на пляму на халаті й посміхнувся:

— Ну, це дрібниці. А він що, дійсно письменник?

— Так. Нещодавно до Спілки письменників прийняли. Борис загалом хороший хлопець, але… — жінка на мить знітилася. — Не люблю навʼязливих людей.

Вона дозволила собі глянути йому в очі.

— Зрозуміло, — промовив Олег. — Ну, тоді й мені вже час.

— Що ви! — вона навіть схопилася зі стільчика, зупиняючи його. — До вас це не має відношення. Я так просто… Заходьте, коли схочете. Ми взагалі зі Світланою Ланько каву пʼємо. Заходьте будь-коли. До речі! А для чого ви сьогодні приходили? У вас же була якась справа?

— Взагалі-то, була… — згадав Олег. — Зовсім забув біля вас і вашої кави.

— Я вся — увага, — завкадрами глянула на нього серйозно, але не змогла стримати посмішку і відвернулася.

— Взагалі-то, трудову книжку хотів подивитися.

— Будь ласка, — вона потяглася до ящика.