Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 61)

— Домовилися, — тепер уже Олег посміхнувся широко та з полегшенням. — Отже, всі непорозуміння між нами вичерпані?

— Я гадаю, так, — відповіла вона.

Двері розчинилися, і на порозі зʼявилася миловидна лікарка — стурбована та дещо захекана. Це була невропатолог, Світлана Сергіївна Ланько.

— Ольго, — заявила вона з порогу, — добрий день, Олег Вікторович… Я не можу. Пробач. До реанімації хворого завезли, важкого. Терміново невропатолога вимагають. Біжу. Все.

Двері миттєво зачинилися, і Ольга лише якось безпорадно озирнулася.

— А… — завагався Олег. — Що, якісь проблеми?

— Та як вам сказати…

— Якщо це не виходить за рамки моїх можливостей, був би радий допомогти, — запропонував він.

— Так? — вона на мить замислилася. — Ну, ми збиралися каву пити… Якщо можете — будь ласка.

— Напросився, — Олег тільки розпачливо розвів руками. — Пробачте, я сьогодні дійсно якийсь тормознутий.

— Ну що ви! — заперечила вона.

— Тоді із задоволенням. Зараз прийду, — і Олег взявся за ручку дверей.

Завкадрами стурбовано глянула на годинник.

— Ви надовго? Справа в тому, якщо хочете допомагати — то треба вже.

Чоловік лежав на функціональному ліжку реанімаційного відділення весь блідий, часто дихаючи. Лікар Щур, який щойно обстежував його, нарешті розігнувся і швидко пішов до ординаторської, кинувши на ходу сестрі:

— Наталю, переключи, бо система закінчується. Гемодез постав…

Увійшовши до ординаторської, він набрав номер.

— Адо Василівно? Щур вас турбує. Ходіть до нас. Уже. Хворий серйозний. Годину тому поступив. Мужик — сорок два роки. Діагнозу немає, стан прогресивно погіршується. На очах помирає. Що? Я гадаю, якась інтоксикація, невідомого генезу. Так, клянеться, що нічого такого не пив. І не їв! Ми з його жінкою дводенне меню переглянули, немає до чого доколупатися — всі те саме їли. Так, вже всі дивилися, і невропатолог. Ні, з отрутами не мав справи. Приходьте, збираємо консиліум. Чекаю…

Поклавши трубку, він вийшов і зіткнувся у дверях із Медвідем.

— Чого ти знову? — не зрозумів Ілля.

— Заходь, сідай. Консиліум збираємо.

— Та я ж розписався, що хірургічного в нього немає! — вибухнув той. — Ну повір — немає. Я б не заявляв так. Чого мені сидіти? Роботи повно…

— Нічого не знаю, — відрубав Щур. — Мужик загинається з невідомих причин. Сідай і чекай. Усі — значить, усі.

Зітхнувши, Ілля увійшов до ординаторської та приземлився на вільний стілець поруч зі Світланою Сергіївною, яка також вперто не знаходила у хворого «своїх» захворювань.

Олег притьмом заскочив до ординаторської, витяг із шухляди свого столу коробку цукерок і, запхнувши її у пакет, взявся за ручку дверей.

— Куди так? — не зрозумів Беженар.

— На чашку кави запросили.

— А-а… — розуміюче промовив той. — Це добре.

Павло сидів на краєчку ще допотопного, «польського» ліжка, на якому тихо лежав невеличкий худий дідок, і терпляче пояснював ситуацію його доньці, що привела його сюди.

— Нічого страшного, перейде. Ви ж бачите — руками-ногами рухає, сидіти може, навіть кілька кроків зробити годен. Живіт не болить. Потовкся трохи, коли падав. Пару днів компреси на грудну клітку, знеболюючі й так далі…

Він встав, щоб іти.

— А чого на грудях такий опух? — запитала жінка.

— А ви що, хочете, щоб від удару і не було опуху? — здивувався Павло. — Буває і більше. Пройде.

Фельдшер вийшов із хати, але надворі його вже чекали.

— Доктор, тут у нас донька вагітна, на сьомому місяці. І чогось живіт почав боліти. Ходіть, подивитеся, бо не знаємо, чи їхати до лікарні, чи ні.

— Навіть не піду, — відрубав Павло. — Брати і їхати — однозначно. На сьомому місяці також роди бувають.

— Господи, Боже… — перехрестилася жінка. — Та навіщо на сьомому місяці? Може, просто чогось наїлася, і живіт крутить?

— Не знаю, — сказав спеціаліст, — я у вагітних не розбираюся, чесно. Ліпше зразу везіть, щоб чого не сталося. Ось, прошу, — він показав на хату, з якої вийшов, — там де розуміюся — там лікую, нікуди не відправляю. А тут…

Але до ФАПу Павлу все ж дійти не дали. По дорозі наздогнав ГАЗик голови колгоспу.

— Доктор, поїхали, тут у сусіда нашого чиряк вискочив. Глянете — їхати до району, чи тут що зробим…

Зітхнувши, Павло поліз до кабіни.

До кабінету з табличкою «Завкадрами» він увійшов уже не стукаючи. З протилежного боку столу сидів психіатр Кульчицький, на столі стояло три чашки з завареною кавою, від яких ширився приємний аромат. Загальмувавши на якусь мить, Олег поставив на стіл коробку цукерок.

— О! Дякую! — сказала Ольга. — Сідайте, Олег Вікторович. Тут Борис Петрович обіцяв розповісти нам про свою поїздку до Києва. Його тепер усі на чашку кави запрошують, щоб послухати.

Краєм ока Олег відразу помітив невдоволений погляд психіатра, зрозумівши, що той вважає його присутність тут явно недоречною. Після слів господині кабінету Кульчицький почервонів і почав шарпати ручку чашки.

— Нічого там не було цікавого, — знизавши плечима та намагаючись надати голосові байдужості, промовив він.

— Ну, це як сказати! — не погодилася Ольга, сідаючи й собі. — В нашого Бориса Петровича вже третю книжку надрукували. І не будь-де, а в Києві, в солідному видавництві. Ось так!

— Так? Цікаво… — відверто здивувався Олег. — І у якому жанрі ви пишете?

— В основному — детективи, — сухо відповів той.

— Обовʼязково прочитаю, — сказав Олег. — Я люблю пригодницьку літературу. Тим паче, приємно, що книжку написав наш колега.

— А кажуть, — вела далі Ольга, — що ви там із Кучмою чай пили. Всі говорять! Це чутки, чи дійсно… І навіть фотографувалися… Кажуть, ви самі це розповідали.

— Ну, розповідав… — знизав плечима Кульчицький.

— Що, і фотографію можете показати?

— Можу, — цілком байдуже промовив той, — але що там цікавого?

— Ну як що? — здивувалася Ольга. — Все-таки з президентом…

— А хто сказав, що з президентом? — настрій лікаря тепер уже впав остаточно, і він поставив на стіл недопиту чашку кави. — Однокурсник мій там осів. Також психіатр. Володя Кучма. Ну, гаразд. Дякую за каву…

Він підвівся. Виходячи з-за столу, ненароком штовхнув його кут. Олегова чашка підскочила, і кава вихлюпнулася на халат.

— Ой, вибачте, будь ласка! — тепер Кульчицький зовсім знітився. — Я ненавмисне…

— Та що ви! — підхопився Олег. — Які дрібниці! Зараз дівчатам у відділенні дам — буде як новенький, не переймайтеся.

У маленькій ординаторській реанімаційного відділення було тісно. Точилися гарячі дебати.

— Так, я на цьому стоятиму! — доводила Світлана Сергіївна. — Ніяких неврологічних захворювань у нього немає.

— А що ж тоді? — насідала на неї начмед. — Звідки ці симптоми?

— Вторинного характеру. Є якась причина. Гадаю, найвірогідніше — інтоксикація.

— А звідки? — встряв Щур. — Звідки взялася інтоксикація? З отрутами справи не мав — ні зараз, ні раніше. Нічого підозрілого не вживав. Більше того, детоксикаційна терапія проводиться повним ходом, а ефекту — нуль.

— Не знаю, — знизала плечима Ланько, — шукайте. Моє — вторинне. Не вірите, давайте викличемо обласного невропатолога.

— Та немає коли викликати… — зауважила Ада Василівна.