Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 60)

— А тепер, дорогі гості, — горлав він у мікрофон, — на всіх нас чекає сюрприз. Прошу хвильку уваги! Егей, шановний у кутку! Як ви гадаєте, хто сьогодні вирішив передати молодим та всім нам вітання у цей знаменний день?

Запанувала тиша.

Несподівано полог брезенту, що закривав вхід до шалашу, піднявся, і на людей вирячилася козяча голова, яка перелякано обертала очима.

— Лети, голубко… — пробурмотів Павло, розбігаючись і націлюючись у козячий зад, наче у мʼяч, що застиг на одинадцятиметровій позначці.

Коза дико мекнула і, вскочивши у шалаш, дременула поміж рядами. Почулися зойки, вигуки, а потім піднявся справжній крик, який зростав по мірі того, як до гостей доходило, що ж відбувається. Незабаром звук цей перетворився на суцільний лемент. Жінки вищали на повну силу. Двісті пʼятдесят чоловік скочили з місць в одностайному бажанні зникнути з шалашу, не розуміючи, що це неможливо. А нещасна худобина, вкінець очманівши від цього галасу, скакала по столах, наче гірська сарна, розбризкуючи жахливий детрит на всі боки. Один час на тлі загального переполоху почали були зʼявлятися тверезі заклики на кшталт «Ловіть її!». Кілька найбільш відважних джентльменів, яким уже було море по коліна, кинулися здійснювати це. Від цих спроб коза, усвідомивши агресивні наміри натовпу, перетворилася на справжній вихор. Втікаючи від молодців, вона пірнала під столи, а звідти, наче торпеда, врізалася у натовп жіноцтва, залишаючи на дамах та панночках жахливі сліди. Почалася справжня давка, і якби не брезентові стіни та негебльовані дошки каркасу, які траплялися подекуди між металевими трубами, можна було б із успіхом знімати черговий фільм про загибель «Титаніка». Саме ці стіни деякі кмітливці, не в змозі продертися до виходу, марно намагалися пробити за допомогою алюмінієвих виделок, позичених у давно не працюючій заводській столовій. Ножів же за етикетом, якого дотримувалися на подібних дефілядах, не подавали.

Лишивши черевики у прихожій, Ілля змучено опустився на диван і почав скидати штани. Годинник на полиці показував третю. Лікар підсунув до себе першу-ліпшу з маленьких вишитих подушок, що трапилася під руку, натяг, як і увечері, на голову ковдру та заплющив очі. Проте несподівано, згадавши щось важливе, знову скочив. Узяв телефон і знову присунув до дивана, після чого вже влаштувався фундаментально.

Наче знущаючись, підлий апарат і цього разу не дав йому спати до ранку. Ілля звісив руку з дивана і зняв слухавку.

— Так…

— Доктор, прокидайтеся, вас знову треба.

— Що там?

— Живіт привезли, дивитися потрібно.

— Давайте машину…

Очі хірурга після цього заплющилися самі. Ще пʼять хвилин, заким виїдуть…

Він здригнувся і скинув ковдру. От, зараза… Годинник показував пʼяту. А коли був дзвінок? Втім, у двері поки що ніхто не товк. Сон як рукою зняло. Ілля скочив і почав швидко вдягати штани. Глянув у вікно. Темрява. Здається, «швидка» ще не надʼїхала. Він натяг легку куртку, і, запхавши ноги у черевики, вийшов до воріт.

У шалаші стояв жахливий гармидер. Перекинуті лавки та столи. Тарілки валялися впереміш із паперовими скатертинами. Один кут споруди завалився, і легкий вітерець роздував роздертий край брезенту. Ославлена на весь Тачанів господиня із завʼязаною рушником головою, прикладаючи руки до грудей, курсувала у розорений шалаш та назад, до ґанку. Там під ліхтарем музиканти плювалися і домивали апаратуру, протираючи на завершення інструмент добротною самогонкою. Частина найближчих родичок із розряду тих, на чиїх плечах тримаються подібного роду заходи, вже встигли переодягтися і тепер юрбою ходили за безутішною матірʼю нареченої, намагаючись заспокоїти її. Кілька ж менш емоційних жінок стояли осторонь і пробували раціонально вирішити актуальні питання сьогодення. Як належить справжнім знавцям нелегкої весільної справи, вони обговорювали можливості ліквідації наслідків погрому та перспективу зібрати завтра гостей на «поправини», аби хоч якось врятувати становище. Проте ніхто з них не міг похвалитися впевненістю. Воно й не дивно — подібні казуси у Тачанові траплялися вперше.

І лише одна людина з усього цього штабу постраждалих в даний момент чітко знала, що робить і чого добивається. Це був батько нареченої. Розчервонілий, із розпущеною краваткою та закасаними рукавами, важко дихаючи та похитуючись, він очманіло сунув по самій середині вулиці Петра Заклунного, яка ще недавно іменувалася Жовтневою. Стискаючи у руках двометровий шмат металевої труби-двадцятипʼятки, чоловік зупинився, озирнувшись на ріг будинку з назвою вулиці, та перевів подих. Зупинилася і коза, що так само змучено переставляла ноги за двадцять метрів попереду переслідувача, роблячи вже друге коло по Тачанову. Розгніваний месник здивовано промовив самими губами назву цієї віддаленої вулиці, де востаннє бував кілька років тому, ще за старих часів. Як і абсолютна більшість тачанівців, він не знав, хто такий Петро Заклунний. Втім, не полюбляв і всього, повʼязаного з комуністичним ладом. Тому, байдуже ковзнувши поглядом по табличці, новоспечений тесть міцніше стиснув трубу та з новою наснагою рушив далі за обрисом тварини, з якої на всі боки стирчали «голки» засохлої шерсті.

Невдоволено поглядаючи на годинник, Ілля курсував від воріт до будинку й назад. У траві під ногами давно згас викинутий недопалок. Нарешті, глянувши на годинник востаннє, він спересердя сплюнув і швидко рушив додому. Увійшовши до квартири, зняв трубку телефону і набрав «03».

— «Швидка» слухає… — голос фельдшериці був сонний-пресонний.

— Ви що там, позасинали? — невдоволено промовив Ілля у трубку. — Машину даєте, чи ні? Я вже півгодини надворі стирчу, чекаю.

— А… хто це? — злякано запитала фельдшер.

— Хто-хто… Медвідь у пальто! Ви кого кликали?

— А… — не могла прийти до тями фельдшериця. — А хто вас викликав?

— Ви що, не викликали?

— Та начебто ні… Доктор, у нас зараз усе спокійно, ми спимо…

— І живіт не привозили?

— Та ні, більше не привозили…

Ілля подивився на трубку так, ніби це вона була в усьому винна, потім розмахнувся і… обережно поклав її на апарат. Потім вилаявся і пішов до кімнати, на ходу розстібаючи штани.

Яскраве ранішнє сонце здіймалося над дахами хат та сараїв. Співали півні та гавкали собаки. Селяни гнали худобу на пасовисько. Запхавши руки до кишень, Павло обходив жахливі калюжі багна, прямуючи за жінкою, яка йшла попереду. На ній були гумові чоботи, тож вона не надто вибирала шлях. Павлові ж, взутому у кросівки, доводилося кружляти. Від цього відстань між ним та жінкою поволі збільшувалася. Хлюпаючи по грязюці та не надто переймаючись тим, чи її чують, жінка причитала:

— Казала йому — не лізь, а він поліз. Старе — що з нього хотіти? Зразу начебто нічого було, сам до ліжка дійшов. А потім погано стало. Саме гірше — опух грудей дістав. Я думаю, може, що серйозне…

У голові гуло. В писку було, наче у тій дірі, де купалася нещаслива коза. На душі шкребли кішки. А найголовніше — кудись поділася вчорашня шалена радість від здійсненого. Він мимоволі уявляв собі, що, можливо, зараз робиться вдома. Напевно, Світланині батьки вже навідалися до його матері й закатали «концерт». Передчуваючи це, він якось продер очі ще о пів на шосту і, похитуючись, вирушив полями навпростець до Фертилівки. Як на гріх, сів акумулятор у машині. Іти до автобуса не наважився, оскільки про його «подвиги», напевно, вже знала половина Тачанова. Втягнувши голову в плечі, озираючись по парканах, так, наче про його витівку було відомо й у селі, Павло йшов на виклик до першого у своїй новій карʼєрі хворого.

Олег ішов коридором третього поверху поліклініки, клянучи подумки свого роботодавця. Він досі не знав, як вирішуватиме це слизьке питання із завкадрами. Постукавши, увійшов.

— Дозвольте? Ой…

Це дитяче «ой» разом із якоюсь жалюгідною посмішкою вилізли з нього саме, коли побачив, хто сидить за столом. Це була дамочка «із джгутом». На ній був одягнутий той самий елегантний брючний костюм, а складений білий халат охайно висів на спинці стільчика.

— Пробачте… — промимрив він. — Це ви? Оце так зустріч…

— Так, Олег Вікторович, це я, — відповіла вона. — Розумію ваше здивування. Такий великий доктор із великого міста, як ви, не заходить до завкадрами при оформленні на роботу в такий крихітний шпиталик. За нього клопочеться особисто головний лікар. Саме тому йому потім і доводиться витрачати дорогоцінну енергію та нерви, розпікаючи канцелярських працівників за некваліфіковане накладання джгутів та повʼязок.

— Гм-м… — Олег ніяково зсунув шапочку на лоба. — Нормально… Хоча джгут, взагалі-то, повинна вміти накладати кожна людина, якщо вже бути справедливим. Тим паче — освічена людина з високим загальним рівнем…

— Це що, такий комплімент? — жінка здивовано скинула бровами. — Ну, ви, Олегу Вікторовичу, я бачу, з честю виходите з будь-якої ситуації.

— Специфіка роботи, знаєте… — зберігаючи напівжартівливий тон, пояснив лікар. — Якщо цього не вміти — можна зробити погано хворому. Або собі… Хоча, загалом ви праві. Я поводив себе не надто етично.

— Нестримано, — підказала вона.

— Дійсно, — погодився Олег. — Приношу вам свої щирі вибачення.

— Навіть так? — завкадрами знову здивовано знизала плечима. — Ну що ж… Приймаю. Але тоді й ви повинні, нарешті, прийняти мої — з приводу заляпаних штанів та інших незручностей.