Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 74)

— Усе! — несподівано промовив Олег. — Зашиваємося. Миємо живіт і зашиваємо.

— О! — здивувався Щур. — Ти ж казав — там невідомо на скільки роботи!

— Це я казав, а не він, — дипломатично нагадав Ілля. — А ти що, не радий?

Увімкнулося світло, викликавши вигуки полегшення в усього персоналу.

— Надю, давай фурацилін, — скомандував Олег. — І відсмоктувач увімкни. Навіщо ти мені цю «підошву» підсунула? На, забери. Без неї зашиємо.

— Дійсно, — підтримав Медвідь, — навіщо той Реверден її вигадав? Толку ніякого, тільки у животі забути можна…

Загудів електровідсмоктувач. Надя, наче ще не вірячи, злякано зиркала на лопатку Ревердена, яка зникла за невідомих обставин півроку тому, а тепер лежала на її столику.

Підʼїхавши майже впритул до хірургічного корпусу, з увімкнутими фарами застигли дві машини «швидкої». Вікно пологового залу, замальоване білою фарбою, було широко розчинене, і потужні промені світла вихоплювали звідти розкарячені ноги породіллі на кріслі та постаті лікарки та акушерки, що зігнулися над нею. Не чути було вже ніяких криків, сердобольних благань чи лайки.

Нарешті Євстахіївна розігнулася, і в руках у неї зʼявилося щось маленьке та зморшкувате, а ще за мить нічну тишу розрізав обурений дитячий крик. Обоє шоферів стояли біля машин із роззявленими ротами, очевидно, спостерігаючи таке вперше у житті.

Васєчко прямував коридором поліклініки. Біля повороту він зіткнувся з Олегом.

— Олегу Вікторовичу, доброго дня!

— Доброго дня. Куди ви пропали? Ви що, перевʼязок не робите?

— Та… — Васєчко розпачливо махнув рукою, — так припарило, що досі чухаюся… А перевʼязували мене дівчата у відділенні. Я все як прийду — то ви на операції.

— Завтра зрання приходьте, я подивлюся.

— Добре, — сказав той. — Ой, чекайте… Ось… Ваша дама, напевно, загубила.

І він простяг Олегові щось маленьке та мʼяке, загорнуте у папір.

У головного сидів чоловік у плащі, тримаючи у руках капелюха. Побачивши Медвідя, він привітався.

— Ілля Петрович, — сказав головний, — це мій знайомий. Глянь, будь ласка, в нього щось на руці вискочило й болить.

Чоловік закачав рукава і показав невеличкий гноячок на шкірі передпліччя.

— Нічого страшного, — заспокоїв Медвідь. — Сколупнути пінцетом і повʼязку з антисептиком. І все буде гаразд.

— Зроби, Ілля Петрович, — попросив головний.

— Ходімо у відділення, — запросив Медвідь.

— Та навіщо так далеко? — здивувався Лабо. — Спустимося на другий поверх. Що там, у Савчука, стерильного пінцета не знайдемо?

— Ну, можна і там, — погодився Ілля.

У хірургічному кабінеті не виявилося нікого.

— Ну ось, — констатував головний, — як зазвичай. Де твої хірурги? Чому нікого немає на прийомі?

— Не знаю, — знизав плечима Медвідь. — Є завполіклінікою, це його проблеми.

— Правда? А ти головний хірург, між іншим. Навів би порядок. Усе-таки твоя служба.

— Тут сам чорт із дияволом порядку не наведуть, — відповів Медвідь, прямуючи у «безхозну» перевʼязочну і відкриваючи столик із інструментами. — Заходьте сюди!

Хворий увійшов та всівся на стільчик.

— Ну, що там? — головний зʼявився відразу після свого знайомого.

— Та ложечку Фолькмана ще хочу знайти. Шкрябнути би раз… — бурмотів Ілля, перекидаючи інструменти.

— Ложку тобі? — єхидно посміхнувся головний. — Ходімо, я покажу.

І він потяг Іллю до амбулаторних хірургічних апартаментів у гіпсовочній.

— Ось, дивися, — зловтішався він. — Ось тобі ложечки… А ось і чарочки.

На столі у гіпсовочній дійсно стояла тарілка з ложками і три стограмові чарочки.

— Пляшечки, щоправда, не бачу, — продовжував злословити головний. — Напевно, зараз принесуть. А може, під столом?

Лабо не полінувався зігнутися і відкинув простирадло, яке вкривало стіл. Там стояла велика картонна коробка з-під гіпсу з купою порожніх пляшок із-під вина та горілки.

— Ну ось, лише порожні… — зітхнув головний.

— Та годі вже, — промовив Ілля. — Ходімо вашого знайомого лікувати. — Ну, де ж у них ложка Фолькмана?

— Може, у сухожаровій шафі? — припустив головний. — Глянь — працює. Сто вісімдесят градусів!

Ілля обережно відчинив дверцята сухожару, і на лікарів дихнуло гарячим пʼянким ароматом, що примусив закрутитися голови та стиснутися шлунки. У шафі не виявилося інструментів, зате на тарілці парувала товста апетитна курка, вкрита румʼяною шкіркою.

— Мамі твоїй ковінька… — заздрісно промовив Лабо. — Оце я розумію… Ні, ну навіть я не можу собі такого дозволити! В мене ж немає сухожару… А тут усі умови…

Головний зачинив дверцята.

— Усе! Чисти цей гнояк, а потім Савчука до мене. «На ковьор»!

— Із куркою? — не без іронії запитав Ілля.

— Ні, — відповів головний. — Без курки. Але з Валентиною. Чорт забирай, а я думаю, кого вона мені все нагадує… Розвели тут гриль-бар! Із завтрашнього дня оголошується пʼянству бій!

Зам по культурі Васєчко постукав у двері кабінету статистики і зазирнув туди.

— Хто прийшов! — Маценко піднявся назустріч. — Роман Петрович… Як там поживаєш?

Вони привіталися, потиснувши руки.

— Слухай, — сказав Васєчко, — в мене син, розумієш, несподівано схотів поступати по лінії МВС. А там зовсім інша форма медогляду. Ось, дали такий бланк, потрібно пройти. І завтра здати — останній термін.

— Лілю, — сказав Маценко медсестрі, яка перебирала купи паперів, — на ось тобі цей бланк, іди до реєстратури, візьми картку хлопця і пройди по кабінетах, нехай усі попідписують. Скажи — я просив.

За пʼять хвилин Ліля, постукавши, увійшла до кабінету невропатолога. Світлана Сергіївна, взявши ручку та апарат для вимірювання тиску, на той час збиралася кудись іти.

— Світлано Сергіївна, ой, підпишіть ще медогляд! Це Маценко просив.

— А от йому якраз і не підпишу, — із театральною суворістю відповіла вона. — Так і передай. Де людина, яка проходить медогляд? Немає. Вашому Маценку підпиши, а він потім чіпляється за фіктивні статталони.

Уже виходячи, вона сказала своїй медсестрі:

— Ну, гаразд вже, підпиши йому. Тільки глянь у картку, чи немає нічого по нашій парафії.

Медсестра неврологічного кабінету, взявши в Лілі картку, погортала її, буркочучи під ніс:

— Що там в нього? Не лікувався в нас? А, ось… Є запис невропатолога, ще за вісімдесят пʼятий рік… Що? Ротацизм якийсь… Диспансерний облік…

Взявши бланк, дівчина вивела на ньому: «Невропатолог. Стоїть на диспансерному обліку з приводу ротацизму».

Забравши підписаний бланк, медсестра статиста вийшла.

Постукавши, Олег увійшов до кабінету. Вона лишила картки і посміхнулася.

— Привіт.

— Привіт.

— Дивися, що я тобі приніс, — він поклав на стіл маленький пакетик.