Алексей Волков – Лікарня на відлюдді (страница 75)
Ольга розгорнула його і здивовано скрикнула.
— Де ти взяв? Це ж мій носовичок. Я його загубила…
— Ти його загубила у нашого спільного друга Васєчка, — сказав Олег. — Це він знайшов. Але з тебе однаково кава.
— Ну, звичайно… — вона розглядала загублену хусточку. — Господи, яка я роззява… Це ж можна було так і людину підставити! А якби його дружина знайшла? Уявляєш?
— Ні, не уявляю, — сказав Олег. — Від народження Женатий, але тим не менше, не уявляю.
У кабінеті стояв приємний запах гарної кави. Вони сиділи навпроти одне одного. Господиня — як зазвичай, а Олег боком, обличчям до неї. Спираючись боком та ліктем на стіл, він мішав каву в горнятку. На тарілочці лежало кілька шоколадних цукерок. Ольга була вдягнена у свій традиційний костюм, а халат, як завжди, висів на спинці стільчика. Олег також зняв свій накрохмалений ковпак і залишився у халаті, вдягнутім поверх білої операційної піжами. Їх розділяв лише кут столу, і вони приємно розмовляли.
— У тебе що, операція ще сьогодні? — поцікавилася Ольга.
— У Голоюха. Обіцяв йому поасистувати. Гадаю, це не довго. То як? Я також хочу тебе принаймні раз запросити, інакше… Це взагалі безпрецедентний випадок. Спілкуємося кілька тижнів, а я все у ролі запрошеного.
— То й що? — здивувалася вона. — У тебе ж немає власного кабінету. А в мене є. Отже, так зручніше. Якби ти не відмовився настільки гонорово від пропозиції, також мав би свій власний.
— Ото вже дякую, — промовив Олег, — не хочу я таких привілеїв. То як щодо сьогодні? Я не ургентний і взагалі ніде не задіяний. Повна свобода. Пропоную відвідати заклад, який у Тачанові вважається найкращим.
— Цікаво, який це? — здивувалася Ольга.
— Ну… Вже тобі видніше, — знітився він. — Ти ж місцева. Моя пропозиція так, у загальних рисах.
— Отже, знову мені вести доведеться? — посміхнулася Ольга. — Справа у тому, що немає в нас нормальних закладів для відпочинку, принаймні у моєму розумінні. Так, брудні генделики…
— Тоді, — зітхнув Олег, — я наважуся на запрошення до себе, але…
— Що — але? — перепитала вона.
— Напевно, це буде не сьогодні. Завтра, наприклад. Годиться?
— Невже твоя квартира у такому жахливому стані? — посміхнулася Ольга.
— Усе відносно, — дипломатично пояснив Олег. — Якщо, наприклад, Медвідя на пиво запрошувати, то її стан можна взагалі вважати ідеальним, а якщо таку елегантну пані… Навіть не знаю.
У двері обережно постукали.
— Дозвольте?
Це був не хто інший, як Борис Петрович. На обличчі Кульчицького відразу проступило все.
— Доброго дня… — нерішуче промовив він.
— Доброго дня, Борисе Петровичу, — Олег повернувся до лікаря.
— Пробачте… — психіатр почав зачиняти двері.
— Ви щось хотіли, Борисе Петровичу? — навздогін йому гукнула Ольга.
— Ні, нічого такого. Я потім… — почулося з-за дверей.
Пара переглянулася, посміхаючись.
— Ну що ж… — промовив Олег, допивши каву та ставлячи чашку на стіл. — Дякую за каву. Час іти. Хворий уже на столі, напевно.
— Ось так, Олег Вікторович, — жартома зітхнула завкадрами, — всіх кавалерів відвадили і самі тепер зникаєте.
— Кавалери — справа наживна, — підхоплюючи її тон, відповів хірург і підвівся. — Вам, Ольго Григорівно, лише свиснути — відразу штук десять зʼявляться. А я не кавалер. До того ж, зникаю тимчасово, у звʼязку з виробничою необхідністю.
— Хто ж ви? — запитала вона.
— Добрий друг, як мінімум.
— Приємно це чути, — задумливо промовила Ольга.
В операційній спостерігалася спокійна, ненапружена атмосфера. Робота ладилася, настрій персоналу був на піднесенні. Точилася традиційна у таких випадках приємна бесіда, під яку все виходило краще.
— Звичайно, — доводив Голоюх, що стояв на місці оперуючого, — ти он сидиш на стільчику і графіки малюєш. А хворий спить собі. Це ми стоїмо, карячимося і потіємо. Й остеохондроз заробляємо. Ще й добре, якщо дурничка якась на манер грижі, як сьогодні. А коли складніше? Тоді ще й плюс нервова напруга.
— Ну, нервова напруга, як ти кажеш, у нас, припустимо, однакова, — не погодився Щур. — Наркоз — ще більш відповідальний захід, аніж операція. А про те, що я зараз сиджу… То ти прооперуєш і підеш каву пити, а я мушу хворого з наркозу виводити, роздихувати… І добре, якщо це, як ти кажеш, дурничка, на манер того, що зараз. А коли серйозніше? То я із тим хворим ще до ранку муситиму… карячитися.
— Добре-добре… — не здавався Голоюх. — Ти зранку назад до хірургії переведеш хворого — і для тебе все скінчилося. А мені його доглядати, аж поки рана не загоїться. І знову-таки, добре, якщо це якась там грижа — за шість днів випишу. А коли серйозніше? Можна потім і місяць біля хворого ходити. Ти вже й прізвище його забудеш до того часу…
— Ну, зате вам і слава вся дістається, і вдячність хворого, — гнув на своє Щур. — А ми що? Так, допоміжна служба…
Двері розчинилися, і до операційної увійшов Медвідь, прикриваючи обличчя маскою.
— Що, традиційна суперечка? Як там у вас, довго ще?
— Пластику закінчили, — відповів Олег. — Ще з десять хвилин.
— Прекрасно, — зрадів Ілля. — Тут пацанку зі школи привезли — чотирнадцять років. Дуріли у спортзалі та й впала з драбини на коня. Я дивився — нічого серйозного. Наскрізна рана верхньої губи, наверх зуби стирчать. Ще такого не бачив. Візьмете сюди, щоб у перевʼязочній не мучитися?
— Можна… — відповів Олег.
— Зробиш? Добре, Олег Вікторович? Ти ж у нас — косметолог позаштатний?
— Гаразд, — відповів Олег. — Щойно хворого вивезуть, нехай дають твою пацанку.
— Лади. На ось тобі, з гуманітарки, — Медвідь кинув на підвіконня пакетик із атравматичним шовним матеріалом. — Все-таки дівчинка, на обличчі… Косметично, одним словом…
— Буде зроблено.
Медвідь зачинив за собою двері.
У кабінеті начальника районної адміністрації вирішувалися важливі питання. Крім господаря апартаментів, там знаходилися зам по культурі Васєчко, завідуюча райвно і Лабо, головний лікар Тачанівської медицини.
— Ну що, шановні, — почав Михайло Петрович Бурчун, начальник райдержадміністрації. — Післязавтра до Тачанова приїжджає делегація української діаспори. Мета їхнього приїзду — дивитися церкву, яку ми всі, так би мовити, спільними зусиллями будуємо. Приїзд, звичайно, неофіційного характеру і до влади нічого, як то кажуть, не має… Але для нас, ви самі розумієте, така подія — привід зробити щось корисне для району.
Він перевів подих, напружено оглянув тих, хто зібрався, і смачно висякав ніс. Сховавши зіжмаканий носовик, продовжував:
— Так ось, що я хочу сказати… Ми тут… Тобто ви тут… Ну, загалом, ви — представники галузей, які найбільш фінансово потерпають. Як медицина, так і культура, так і освіта. Хоча чого гріха таїти — всім нам зараз живеться не солодко…
При цьому начальник поправив краватку, що врізалася у третє підборіддя, і вів далі:
— Одним словом, ні для кого не секрет, що всі вони, ті, хто приїдуть займатися благочинністю, — дуже багаті люди. Тож нічого їм не станеться, якщо попутно з церквою вони дадуть на медикаменти, — Бурчун красномовно глянув на Лабо, — або обладнання для будинку культури, — погляд районного начальника перейшов на Васєчка, — або ж просто заасфальтують якусь дорогу. Ви згодні зі мною?
Усі мляво закивали, вимовляючи щось мало зрозуміле.
— Ну, а якщо так, то ви повинні бути присутніми на зустрічі й особисто, так би мовити, докласти потрібних зусиль.
— Цікаво, — не витримала приємного вигляду жіночка, завідуюча райвідділом освіти, яка досі мовчала, — Михайле Петровичу, а як ви собі це уявляєте? Що я, по-вашому, повинна робити? Як докладати цих зусиль? Що — підходити і просити?
— Дійсно, воно якось не надто делікатно виходить, — підтримав її Васєчко.
— А хто, я маю просити? — Бурчун обурено викотив очі. — Ну, це зрозуміло. Як відвойовувати блага для своїх галузей тут, в адміністрації, то ви готові горлянки всім перегризти, а як донести ці блага сюди — це вже не ваша справа. Не бійтеся. Переговори вестиму я. Але ваша присутність, гадаю, обовʼязкова.
— Михайле Петровичу! — почав благати Васєчко. — Мені з малим потрібно завтра до області їхати — остання медкомісія, він же ж поступає…
— Куди хочеш їдь, — розійшовся всерйоз Бурчун, — але на третю щоб був, як штик, інакше ні копійки не отримаєш!
Довготелеса та дещо незграбна дівчинка тихенько підвивала у марлеву серветку, якою був прикритий її рот. Санітарка допомогла їй вилізти на стіл, і постраждалу відразу накрили операційним простирадлом.
— Усе, сонечко, — сказав Олег, — не плачемо і не боїмося. Добре? Нічого боліти не буде, тільки один укольчик — і все. Один мусиш потерпіти. Зате зробимо так, що навіть шраму не залишиться. Ти ж хочеш бути гарною?
— Х… о… чу… — ледве витиснула вона.
— От і прекрасно. То ти нам поможи — не схлипуй і не смикайся, а ми тобі поможемо. Гм-м, — промовив хірург, знімаючи повʼязку, — високо летіла? Ну, мовчи-мовчи. Надю, давай обробляти. Лежи тихенько, щоб гарно вийшло… Бо заміж ніхто не візьме!